Звідси починається Україна
Як на п’ятому році війни живуть українці в найзахіднішому населеному пункті нашої держави
Соломоново на Закарпатті – це село, де закінчується українська карта й починається Євросоюз. Тут кордони сходяться просто за людськими городами з кукурудзою й пшеницею, а місцеві жителі добре розмовляють угорською та українською. Тут серпневу спеку розбавляє свіжий вітер із Тиси та Латориці, підлітки ганяють на велосипедах, а дорослі вирощують квіти. Попри те що улюблене село пустіє на очах, люди працюють і чекають на головну новину в країні – що закінчиться війна й настане довгоочікуваний мир. Власне, тут, у Соломонові, насаджений та от-от зародить яблука сад Перемоги: три роки тому яблуні садили діти й військові в надії на те, що перший урожай збиратимуть уже не за умов воєнного стану. Власкорка Укрінформу до Дня Незалежності запрошує до текстової прогулянки селом на крайньому українському заході.
ТОЧКА СТИКУ
Найближче до початку української землі – прикордонники, тож знайомство з найзахіднішим населеним пунктом України ми починаємо з розмови з ними. Кінолог, головний сержант Руслан Кравець та молодший сержант Євген Бебело, які служать у відділі «Соломоново» Чопського прикордонного загону ДПСУ, перед заступанням на чергування показують зону своєї відповідальності. Крайня західна точка на українському кордоні розташована на стику трьох кордонів: Угорщини, Словаччини та України. Межа зі Словаччиною пролягає понад сім кілометрів суходолом (так звана зелена зона між Соломоновим і Чієрною-над-Тісою та Велькими / Малими Таракановцями), а від Угорщини на протяжності майже сім кілометрів нас відділяє повноводна, глибока й швидка Тиса.
Якби не війна – ці два стовпці та річка віддалік могли б бути туристичною принадою: на ділянці Чопського прикордонзагону є ще одна точка потрійного стику кордонів – на півночі, на горі Кременець.
На цій вершині сходяться український, польський та словацький кордони, а оскільки місце не доступне туристам без спеціального дозволу, прикордонні стовпчики, що маркують особливу ділянку кордону, поставили нижче – на території Ужанського нацпарку біля села Стужиці: можна і без дозволу побачити, як це виглядає. У Соломонові наразі такої локації немає: український прикордонний стовпчик із числом 375 розміщений на території військової частини, широкого доступу туди немає.
Євген Бебело та Руслан Кравець зі службовою собакою Локі проводять на дамбу, що відділяє село від Тиси. Вона має захищати Соломоново від великої води в періоди розливу річки, а для прикордонників це майже щоденний маршрут на чергуваннях.
Євген Бебело виходить сюди рідко: зазвичай спостерігає за ввіреною йому ділянкою із камери дрона, і вже коли є на що реагувати, подає сигнал – і оперативна група реагує. Авжеж, йдеться про спроби незаконного перетину кордону поза межами пунктів пропуску. Соломоново, утім, не надто популярний маршрут для цього: ділянка кордону, що проходить по землі, порівняно близько до населеного пункту, рівнинна і добре проглядається. А глибоку й швидку Тису чоловіки призовного віку тут не ризикують перепливати.
- Крайній на моєму чергуванні випадок незаконного перетину кордону був у квітні: чоловік призовного віку самотужки спланував маршрут за гугл-картою та спробував перетнути державний кордон на нашій ділянці. Йому, звісно ж, не вдалося.
Узагалі, Євген Бебело на Соломонові служить трохи більше ніж рік, каже, що ділянка спокійніша взимку.
- Бувають випадки, що кілька місяців немає спроб незаконного перетину, а буває, що по кілька підряд одразу.
- А від чого це залежить? Що впливає?
- Тепло впливає. Коли тепло – усі вилазять.
- Як кліщі, – додаю. Сміємося разом.
Іще іронізуємо з військовими про те, що так звані ухилянти – тобто чоловіки призовного віку, які хочуть незаконно перетнути державний кордон, рятуючи себе від служби у війську, чомусь найчастіше обирають для цих спроб гірські ділянки кордону, помилково вважаючи, що їх гірше охороняють, аніж рівнинні. Часом це призводить до загибелі.
Охороняється кордон однаково добре, каже речниця Чопського прикордонзагону Олена Трачук.
- Якщо говорити у процентному співвідношенні, то виявляємо понад 90% таких спроб. Попри уявлення громадян, усі ділянки кордону добре простежують та щільно охороняють військовослужбовці. Також оперативники та правоохоронці виявляють спроби організації таких переправ ще на підступах до кордонів. Власне, саме тому й ціни на такі «послуги» дуже високі й різняться між собою. Якщо у 2022 році затримані називали суми від 3 до 5 тисяч доларів, які довелося віддати за переправу, то тепер це 7, 8, 10 тисяч доларів і більше.
Повертаємося з кордону в частину. Прощаємось із хлопцями – дякую за службу та питаю, як святкуватимуть День Незалежності.
- Та як завжди останніми роками, – відповідає Руслан Кравець. – Зранку будуть урочистості, а далі – робота. Вихідних же нема у воєнний час. Та, додає він, зітхаючи, – було б набагато веселіше, якби рідні були поруч…
Загалом, у прикордонника виходить гарне побажання на наступний рік: щоб українці зустріли 36-ту річницю Незалежності зі своїми родинами.
ЖИТИ НА КОРДОНІ Й ВИРОЩУВАТИ КВІТИ
Дорогою від кордону в село звертаю увагу на крайню хату. Власники тут живуть буквально під кордоном. Біля добротних воріт гавкає пес, господарів у дворі немає, проте видно, що живуть із землі. Зокрема, продають квіти: під зеленою сіткою, яка захищає від палючого сонця, сховані хризантеми. Вони доростають, кущаться в акуратні кулі й чекають осені. На Закарпатті традиційно День пам’яті померлих відзначають 1 листопада. Тоді місцеві ринки заполоняють різнокольорові хризантеми – саме їх несуть на могили рідним. Задля цього багато місцевих вирощують квіти вдома. Ці, що ростуть тут під кордоном, певно, поїдуть на ринок сусіднього Чопа, або, можливо, у багатший Ужгород, який звідси за два десятки кілометрів. Загалом, гарна життєва філософія: жити на самісінькому кордоні й вирощувати квіти. Доки десь поруч чергують прикордонні наряди й патрульні дрони сканують зеленку, хтось просто тихо чекає осені й тримається за своє коріння у ці буремні часи…
Треба сказати, що Соломоново – геть не пасторальний рай лише з квітами та городами. Адже на території села працює один із великих регіональних заводів, зведених за часів так званої вільної економічної зони, коли на Закарпатті збудували кілька потужних підприємств з іноземними інвестиціями. У Соломонові це «Єврокар» – офіційний виробник автомобілів марок Volkswagen Group в Україні, насамперед автомобілів Škoda. Підприємство показове: сюди на «Єврокар» зазвичай водять президентів та прем’єр-міністрів під час їхніх поїздок в область.
Загалом, історія Соломонова давня: перша письмова згадка – це 1248 рік. За понад тисячолітню історію на різних мовах населений пункт називався у різні часи по-різному: Шоломон, Соломон, Tiszasalamon угорською та Šalamúnová словацькою. Володіли ним шляхтичі з Требішова (Східна Словаччина). Нинішню назву офіційно закріпила за селом у 1995 році Закарпатська обласна рада, яка відповідним рішенням змінила назву на Соломоново. Цікаво, що на гербі села зображені дві рибини, які дивляться в різні боки: одна – на захід, друга – на схід. Прикордонна філософія відчувається навіть у цьому.
За даними останнього офіційного перепису населення на початку 2000-х тут жило півтори тисячі мешканців: більшість населення (майже 60%) – етнічні закарпатські угорці, решта – українці, а от словаків, не зважаючи на близькість до кордону, менше – 1%.
НАЙКРАЩЕ У СВІТІ, БО ТУТ ДІМ
Будинки тут акуратні, з квітами на вікнах та в кішкертах (діал., так на Закарпатті кажуть на квітники, – ред.), деякі – з газонами та фігурно стриженими туями й бересклетом, кованими воротами на сигналізації. Є й менш принадні: під звичайним сірим шифером та в «шубі» – сірій шуткатурці, такі робили в 60–70-х роках минулого століття. Примітно, що до крайньої західної точки декомунізація не дійшла: помічаю табличку з назвою вулиці російською «ул. Яблоневая», у центрі біля сільради – пам’ятник радянським воїнам між старими липами.
Майже в кожному дворі – лугош (арка з виноградом, – ред.). Поза будинками проглядаються городи: десь скошена пшениця, десь хитається на вітрі кукурудза із струками, десь стоять за хатами, вигнувши білі целофанові спини, теплиці. Видно, що роботу на землі тут люблять.
Село, загалом, не велике. Має дві вулиці. У центрі – нова будівля сільради. Перед вікнами на цокольному поверсі ще викладені мішки з піском: свідчення воєнного часу. Вони, щоправда, уже порозлізалися від часу, і пісок з них просто насипаний маленькими купками біля кожного вікна.
Перед самою будівлею акуратно викладена бруківкою площа з кованими лавочками: тут на велосипедах та самокатах їздять місцеві хлопчаки. Погоджуються попозувати мені на фото, але з умовою, що переглянуть потім, чи файні вийшли знімки. Обираємо найкращу, тим часом хлопці розказують про село. Так і кажуть: «Соломоново – найкраще село у світі, бо тут – дім». Чую від них, що тут добре жити, бо є де кататися на великах та грати у футбол, іще є дві річки, хоча купатися й ловити рибу ходять лише на одну з них – Латорицю (притоку Тиси). Що риби цього року мало, і вода мілка (Укрінформ писав, що у серпні 2026-го через засуху в області водність річок знизилася до 25%), зате тепло купатися. Іще, кажуть хлопці, вродило багато яблук, груш і слив, і кавунів багато, вони цьогоріч дешеві як ніколи (справді, на Закарпатті на оптових ринках їх продають по 5–7 грн кг за кіло). Загалом, за їхніми розповідями, літо вдалось. Хоча, кажуть, раніше, до війни, було краще.
- У нас день села у серпні, раніше його відзначали великим ярмарком, приїжджали каруселі й атракціони, була музика, а ще продавали смачну солодку вату. Так класно було! Тепер це свято вже кілька років як не роблять через війну, а дуже б хотілося, щоб його повернули, – діляться підлітки.
ПРАЦЮЄМО Й ЧЕКАЄМО НА ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ
Неподалік на дитячому майданчику зустрічаю молодих дівчат. Знайомимося, спілкуємося. Шістнадцятирічна Камілла також дуже тепло розповідає про своє село. Вона майже слово у слово повторює за хлопцями, що тут найкраще, бо тут – дім і рідні. Вражає, як українські підлітки цінують це нині! Камілла між тим каже, що їй із Соломонова не хочеться їхати. Дівчина вчиться в 11 класі у сусідньому Чопі (у Соломонові лише гімназія до 9 класу). Далі складатиме НМТ та продовжуватиме навчання в Україні. Планує вступати в Берегово в Інститут імені Ференца Ракоці. Вона із мішаної сім’ї: батько – українець, мама – угорка, тому дівчина добре говорить і українською, і угорською. Каже, що хотіла б бути вчителькою.
Ще одна людина, від якої чую про те, що Соломоново – найкраще місце у світі, бо тут дім, це пані Агіца, продавчиня у місцевій крамниці. Тут у невеликій абецешці продають сім необхідне: хліб, каші, морозиво й пиво в холодильниках, авжеж, на вітрині красиво вишикувані пляшки з горілкою й коньяком.
Рані Агіца каже, що любить Соломоново, бо тут народилася, виросла, тут живуть її батьки і діти, тут вийшла заміж, побудувала дім і сім’ю. Вона розповідає, що через війну чимало людей виїхало за кордон.
- Особливо шкода за дітьми, дітей мало, он цього року школу закрили… Але живемо далі. Важко, війна – але ми не маємо права скаржитися, у нас тут не стріляють…
Жінка розповідає, що у селі є й переселенці – було багато на початку війни, більшість поїхала далі, але є й такі, які залишилися.
- Нормально спілкуємося, вони до мене в магазин приходять. Один чоловік навіть тут почав бізнес як фермер – узяв паї, сіє пшеницю, працює на землі. Узагалі, люди у нас роботящі – і тепер є, і завжди були. Ніхто роботи не боїться! Працюємо й чекаємо кращих часів, – каже крамарка.
ЯКЩО ЛИШИЛОСЯ 800 ЖИТЕЛІВ – ТО ДОБРЕ
Хіба що староста Соломонівського старостинського округу Золтан Кертес не надто оптимістичний. Старосту турбує, що через війну зі Соломонова виїхало багато молоді, сімей з дітьми та людей працездатного віку.
- За останнім офіційним переписом у нас було зафіксовано 1450 жителів, а тепер якщо 800 нарахуємо – то буде добре, каже він. – Цьогоріч у селі залишили тільки початкову школу, інші діти навчатимуться у Чопі. Це погана тенденція, але такі наші реалії: якщо раніше за кордон виїжджали чоловіки на заробітки, то тепер до них поїхали їхні жінки й забрали дітей. Багато хто попродавав хати, – зрозуміло, що додому вони вже не повернуться. На їхнє місце заїжджають інші люди, за рік у Соломонові купили зо п'ять будинків. Це переважно старші люди з міст, які на старість хотіли б жити на землі, доглядати свої сад та город, їм подобається Соломоново, – розповідає голова села.
Проте, за словами Золтана Кертеса, у селі та поблизу є гідна робота: багато хто працює на залізниці в Чопі, на «Єврокарі» по сусідству. Є агропідприємство, яке взяло в оренду паї та вирощує сільськогосподарську продукцію. Робота знайдеться – були б люди.
ПЕРШІ ЯБЛУКА В САДУ ПЕРЕМОГИ
Тим часом мої знайомі хлопчаки ведуть мене в сад Перемоги – він поруч із сільрадою, треба хіба що перейти через дитячий майданчик. Тут 25 молодих яблунь, їх висадили прикордонники, волонтери та жителі Соломонова ще у 2023 році. Хлопці показують: оту яблуню, третю в першому ряді, я садив, а ось – моя яблуня. Видно, що пишаються цим неймовірно!
Власне, соломонівський сад у 2023 році став 126-м в Україні, який висаджували родини загиблих військовослужбовців разом із чинними військовими, і в більшості селищ та містечок це були сади пам’яті. Утім, у Соломонові на той час, на щастя, не було загиблих на війні – тому тут заклали саме сад Перемоги, сподіваючись, що коли ці яблуні зародять, жадана Перемога вже нарешті настане. (Хоча згодом, у 2025 році, у селі поховали загиблого на війні героя Золтана Шіму, якого мобілізували того ж року. Чоловік устиг прослужити на війні лише трохи більше ніж два місяці.)
Нині на кількох деревцях ми побачили зелені плоди. Яблуні вродили, отже, перемога буде неодмінно – на неї ми всі дуже чекаємо.
Тетяна Когутич, Ужгород – Соломоново
Фото авторки, Чопської міськради та Західного регіонального управління ДПСУ