Мирослав Білецький, начальник Закарпатської ОВА

ТРИВОЖНИЙ ТРЕНД В ОБЛАСТІ

- Пане Мирославе, перше, про що говоримо, – масштабна пожежа в Карпатах біля Воловця.

- Сьогодні вранці ми отримали повідомлення, що пожежу локалізували (розмову записували 7 травня, – ред.). Надзвичайно складний рельєф: дуже багато урвищ, значна висота, важкодоступність, дуже сухий ліс – дощу не було кілька місяців. Треба відзначити професійність наших рятувальників і допомогу сусідів – львів’ян та іванофранківців. Розглядається версія – вона не підтверджена – про можливий підпал на замовлення росіян, які вербують підлітків через месенджери. Протягом останнього місяця на Закарпатті було  кілька випадків із застосуванням вербування: ішлося про підлітка в Чопському ліцеї та жінку, яка отруїла військового в Ужгороді.

- Тобто є версія про умисний підпал? Це не місцеві, які палили траву на городі, чи необережні туристи?

- Так, тому що там – малодоступне місце, за селом. Воно взагалі не туристичне – дуже стрімкий схил. Там немає кому бути просто так, треба йти чи їхати спеціально. Тому є версія про російський слід, її розглядає слідство. Учора (6 травня, – ред.) був спалах у лісі на Чорній горі – там цінні породи, багатовікові дерева. Спалах не зрозумілий, його, слава Богу, одразу загасили. Маю зауважити, що тема дуже важлива, бо те, що відбулося на Закарпатті, – отруєння військовослужбовця, стрілянина в ліцеї – усе це лягає в одну дуже тривожну історію щодо спроб дестабілізації регіону.

- Тобто на Закарпатті відійшли від теми нацменшин, яка не спрацювала кілька разів, і тиснуть в інші місця? Зокрема, школи, ліси, військові?

- Так, цей тренд мене сильно хвилює. Я був здивований ситуацією щодо школяра, який діяв за сценарієм, нав’язаним російськими спецслужбами. Він мав застрелити кількох дітей, усе це транслювати у прямому ефірі, потім вийти на вулицю і застрелитися. Перед цим ще мав зачитати записку, яку йому написали угорською мовою. Її знайшли правоохоронці.

- Хлопцеві пропонували за це гроші?

- Дивіться, тут – найскладніший момент. Він потрапив під вплив через ігри в інтернеті, його довго вели, дали зброю і підказки, як навчитися нею користуватися. А далі хлопця залякували вбивством усієї його сім’ї, якщо не виконає завдання. Він ішов на це, щоб нібито захистити свою сім’ю, тому що йому сказали, що шансів немає: або ти, або вони. Просто варто уявити, як над хлопцем попрацювали, щоб він на таке пішов.

- Одразу ж питання: якщо ви бачите такий тривожний тренд в області саме з дітьми, бо були ж інші випадки (минулого року в Буштині підліток прийшов до школи з ножами і мав убити учнів та транслювати свої дії в мережі – інформацію про це українським поліцейським скинули британські колеги), – тож чи є цьому якась протидія?

- Так, ми разом із правоохоронцями провели декілька нарад, у всіх школах проходять батьківські збори. Акцентуємо, щоб учителі та батьки більше на це звертали увагу і стежили за поведінкою дітей.

- Але перекласти відповідальність на дітей та вчителів у цьому питанні – не дуже слушна ідея насправді… Ви впевнені, що це дасть результат?

- Ми говоримо про раннє виявлення змін у поведінці дитини. Це один із напрямів контролю. Звичайно, робота відповідних спецслужб також триває, і представники поліції, СБУ їздять по школах та проводять бесіди.

Це виклик сьогодення, нам треба говорити з молоддю. Ворог намагатиметься вчиняти таку партизанську дестабілізацію. Я тепер дуже насторожений і щодо підпалів, бо це – величезна проблема: якщо їх буде багато по області, у нас просто не вистачить ані рятувальників, ані добровольців.

СМІТТЄПЕРЕРОБНИЙ ЗАВОД МОЖЕ ЗАПРАЦЮВАТИ ЗА ПІВТОРА РОКУ – ЯКЩО НЕ БУДЕ ПРОТЕСТІВ

- Про пожежі – але не лісові. Кілька разів за останні тижні горіло найбільше сміттєзвалище в області – полігон ТПВ у Барвінку під Ужгородом. Тут уже не так про пожежі, як про сміттєву проблему. Є історія з кластерами, яка поки що на словах і в програмах. І є наші реалії – регіон без жодного сміттєпереробного заводу, а в горах навіть немає вивозу сміття! Ситуація критична, зокрема в Ужгородській агломерації, де полігон переповнений і відходи нікуди складати. Чи є у вас бачення, як це вирішити?

- Я в закарпатській політиці з 2009 року. Перше, що відбувається на початку каденції кожного голови ОДА/ОВА, – спостерігав це майже у всіх, починаючи від Ледиди (голова ЗакОДА в 2010–2014 рр., – ред.), і свій досвід теж маю – приходить мер Ужгорода або представники мерії й кажуть: «Ситуація критична, будуймо сміттєпереробний завод». Кожного разу ОДА/ОВА готує документи, знаходить інвестора, та всі ініціативи впираються в те, що громада, коли справа дійде до неї, влаштовує акцію протесту: будуйте – але тільки не в нас.

- Це зрозуміло, та ситуація справді критична, наприклад, в Ужгороді.

- Так. І якщо говорити про вихід із неї за короткий термін, треба дивитися на порушення в експлуатації Барвінківського полігону ТПВ. Їх багато. Це відомі факти. Час брати на себе відповідальність і керівникам громади, і користувачам полігону.

- Якщо говорити не про короткий термін, то коли на Закарпатті нарешті збудують та запустять хоч один сміттєпереробний завод?

- Можемо обережно говорити про півтора року. Іде процес щодо такого заводу в Ужгородському кластері, є локація – селище Середнє, там вирішують із дозвільними документами. У цього проєкту було два інвестори: один – італійський (він відклав інвестицію через війну), другий – великий український гравець, поки що його не називатимемо. Крім того, є люди з Донецької області, з якими в нас підписані меморандуми: у них звільнилися техніка та обладнання, що вивезли з тимчасово окупованих територій, ми можемо його використати в цьому проєкті.

- Тобто теоретично є гроші, технічні умови та земля. Як скоро це може запрацювати?

- Я над цим працюю, відколи на посаді (Білецький очолює ЗакОВА з осені 2024 року, – ред.). Про це сміттєзвалище ми говорили ще у 2021 році при Полоскову (Анатолій Полосков, очільник ЗакОДА в 2020–2021 рр., – ред.), та все зупинилося після протестів жителів, які перекривали трасу. Ми пропонували допомогу громаді через інвестиції. Моя позиція така: якщо громада розміщує у себе такий об’єкт, вона має отримувати значні переваги та фінанси. До того ж сучасне сміттєзвалище будується за екологічними нормами. Це не та «звалка» з нашої уяви – з воронами, пацюками та постійними пожежами. Це зовсім інше. Але факти вперті: жодного проєкту сміттєпереробного кластера ми не можемо реалізувати через опір на місцях.

- Чи є у вас якісь дедлайни?

- Є, але боюся їх називати. Якщо всі будуть «за» і почнуть рухатися, то за рік-півтора можна запустити.

- Тобто наприкінці 2027 року?

- Плюс-мінус, можна і швидше. Але є нюанси щодо землі. Скажу особисту думку: я вже кілька разів досягав точки, коли ми мали заходити технікою, але прибігали люди й усе блокували. Якщо цього не буде, то за рік ми зможемо забирати сміття з Ужгородського району на Середнє. Тому я б не ставив дедлайнів, а просто попросив людей, громади: будьте відповідальними та свідомими.

«ОРІЄНТУЄМОСЯ НА БЕЗДОТАЦІЙНІСТЬ У 2027 РОЦІ»

- Перейдімо від сміття до грошей. Ви не раз заявляли, що Закарпаття «злізає з голки дотацій» і в 2027-му область має вийти на нуль із держбюджету. Що це дає регіону, окрім іміджу? Де це можна «помацати»?

- Так, ми справді орієнтуємося, що у 2027-му не маємо бути дотаційними. До кінця цього року вийдемо на кошторис майже 4 млрд грн, і допомога з держбюджету становитиме приблизно 18 відсотків. У 2021 році дотаційність сягала 64 відсотків, тож, вважаю, результат дуже непоганий. Що це дає? Найперше – розбудову інфраструктури. Наприклад, раніше ми мали 300 млн на дороги – і всі бачили їхній стан порівняно з Львівщиною.

- Ну та й тепер: заїжджаєш на Закарпаття – і одразу відчуваєш різницю!

- Майте на увазі, що три роки дорожнього фонду взагалі не було. Але якщо ми акумулюємо кошти, то можемо й самі фінансувати, не чекаючи, скільки дадуть «згори».

- Окей, дороги – зрозуміло. Що ще?

- Ветеранські хаби, медицина, школи, садочки. Профтехосвіта. Ми не дивимося, хто нам дасть – партнери чи держава, а самі можемо закупити шкільні автобуси. Минулого року з обласного бюджету ми витратили 380 млн грн на все, що пов’язано з війною: переселенці, військові частини. Разом із громадами передали на військові потреби понад мільярд, або 1 млрд 107 млн грн. От як «помацати» ці кошти? Допомогу військові не можна «помацати» уже зараз, її просто треба надати, щоб ми могли тут жити.

- Щодо релокації: у нас працює понад 400 підприємств, вони платять податки. Скільки цих грошей реально лишається на Закарпатті, бо багато хто зареєстрований у Харкові чи деінде?

- Приріст нашого бюджету – саме завдяки релокованим підприємствам. Податки від них зросли майже у вісім разів: із 92 млн у 2023 році – до 1,17 млрд грн нині. Це динаміка, що дає нам змогу знижувати дотаційність.

- Проблемний бік релокації: заводи переїхали, відкриваються, але немає кого ставити там працювати. Як розв’язуєте проблему нестачі робочих рук? За допомогою індусів чи бангладешців... Як це працюватиме?

- Міграція робочої сили – природний процес. Люди йдуть туди, де кращі умови. Чехи їдуть у Німеччину, українці раніше їхали в Чехію. Це глобальний світ. Це щодо індусів.

Але питання в іншому: у нас сьогодні майже півтори тисячі вакансій. Підприємства тепер працюють десь на 40 відсотків  потужності, і вона буде рости. Наше стратегічне рішення – ставка на молодь.

- Але знову ж таки, той самий релокований бізнес каже, що це не діє: підприємства вкладають в освіту, а молодь отримує її та все одно їде до родичів у Чехію чи Німеччину. Виходить, що ваша ідея не дуже працює.

- Ситуація вже краща. У нас є молодь 18–25 років, яка не підлягає мобілізації. Вони можуть здобути профтехосвіту й піти на підприємства. Ці релоковані заводи побудовані з нуля, за новітніми технологіями – таких мало навіть у ближньому закордонні. Там є можливість заробляти добрі гроші й жити у своїй країні, отримувати лікування, соцзахист. В області тепер 30 тис. студентів, які навчаються в різних закладах: від професійної до вищої освіти. Мусимо втримати їх тут. На нещодавньому ярмаркові кар’єри я запитував про зарплати: називали від 18 до 50 тис. грн. Це створює конкуренцію між підприємствами, що добре. Хоча війна ускладнює процес, моя ставка – на молодь як майбутніх працівників для релокованого бізнесу.

- Чи закривають переселенці цю прогалину на нових виробництвах?

- На Закарпатті зареєстровано 124 тис. внутрішньо переміщених осіб. Працездатного віку – 54 тис., із них чоловіків від 18 років – 44 тис. Частина з них зайнята на підприємствах.

РЕЛОКАЦІЯ ОСВІТИ – ЛОГІЧНИЙ КРОК ПІСЛЯ РЕЛОКАЦІЇ БІЗНЕСУ

- Тепер про релокацію освітню. До Закарпаття переїжджає Донбаська державна машинобудівна академія (ДДМА) разом із двома фаховими коледжами (Дружківським та Краматорським). Чому для цього обрали Хуст? Тому що це ваша батьківщина, чи там знайшлися потрібні площі та приміщення?

- Тому що наша стратегія – розтягнути релокацію по всій області, а не зосередити її в Ужгороді. Тут інфраструктура вже не витримує. Щодо Хуста та інших міст: маємо забезпечувати роботу в Рахові, Тячеві, Берегові. Моє завдання – завести туди підприємство, мале чи велике. А за бізнесом має йти освіта. Людина не обов’язково повинна навчатися в Ужгороді, а потім їхати знову жити в Хуст. Виші також мають йти за підприємствами. Це моя логіка.

Кожне місто на Закарпатті – унікальне. У Довжанській долині навколо Хуста колись була одна з елітних сталеливарних зон в Австро-Угорській імперії, там виробляли всі ці ковані пічки, які нині на виставках в музеях. Закарпаття було індустріальним, ми просто це втратили десь у 1990-х роках.

Ну а щодо Хуста – там на 65 га будується один із 11 індустріальних парків Закарпаття, що матиме металургійний напрям. Їм будуть потрібні спеціалісти, яких і готуватиме Донбаська машинобудівна академія. Я дуже наполягав, щоб вони переїхали саме туди, – там є класна будівля колишньої райадміністрації, яка звільнилася через реорганізацію.

- Вони із цього навчального року мають стартувати?

- Так, планують. Це виші, які вже тікали від окупації, вони фізично відновлюють роботу дуже швидко.

- Чи планується очне навчання, чи релокований виш у Хусті – це просто вчителі на місцях, які навчають дистанційно?

- Заїжджають і викладачі, і студенти. Міністерство освіти забезпечує ремонт і проживання в гуртожитках, ідеться про будівництво додаткових гуртожитків. У Хусті є лісотехнічний коледж: він не заповнений на 100 відсотків, там можна добудувати приміщення.

- Звучить красиво, побачимо. А чи не відбирає це студентів у УжНУ і МДУ? Це ж конкуренція, ректори не жаліються?

- Здорова конкуренція має бути завжди, бо це розвиток. Ну а з Ужгородським університетом важко конкурувати, він дуже потужний. Нинішнє об'єднання дасть йому ще більший поштовх. Тому це скоріше обмін досвідом: у Донецька – свій підхід, у нас – свій. Крім того, УжНУ не готує інженерів на металовиробництво.

БІЛЬШІСТЬ ВПО НА ЗАКАРПАТТІ ШУКАЄ ЖИТЛО САМОСТІЙНО

- Який портрет переселенця на Закарпатті у 2026-му, на п’ятому році війни? Хто до нас їде тепер і хто з раніше переміщених лишився жити в регіоні?

- Офіційно в нас зареєстровано приблизно 124 тис. ВПО. Ця цифра тримається на одному рівні майже чотири роки: хтось приїжджає, хтось повертається або їде за кордон. Це жива міграція. Ми маємо 108 шелтерів, де проживає майже 4600 людей. Тепер у них є 325 вільних місць, з яких 166 – на підселення. Це ми тримаємо як резерв.

- Тобто більшість переселенців на Закарпатті не живе в шелтерах?

- Так, більшість шукає житло самостійно. Часто це фахівці, які працюють на релокованих заводах. Як це відбувається: запускається завод, йому не вистачає спеціалістів. Власник знаходить «кістяк» своїх працівників із Харкова чи Донецька, агітує їх, і вони приїжджають уже на конкретне робоче місце та мають житло, яке організовує підприємство.

- Щодо шелтерів – хто за них платить? Чи не пустують ці заклади тепер?

- Шелтери фінансують з обласного бюджету через субвенції, допомагають державний бюджет та Фонд зайнятості. Минулого року ми підтримали людей на суму понад 2,7 млн грн. Загалом у 2022–2025 роках з обласного бюджету та бюджетів територіальних громад на видатки, пов’язані з наданням підтримки внутрішньо переміщеним та/або евакуйованим особам, було використано 378,3 млн грн. Територіальні громади отримують кошти на комунальні послуги: світло, газ, воду. Харчування – окремий процес, є громади, наприклад, де досі організовують харчування для ВПО.

- Жителів яких регіонів у нас найбільше серед переселенців?

- Це Харківщина, Донеччина та Дніпропетровщина. Також є люди з Херсонщини та Луганщини, Запоріжжя. Евакуація проводиться організовано через Офіс Президента, ми цей процес не контролюємо, просто надаємо наявні місця.

«УПЕВНЕНИЙ, ЩО УГОРЦІ ГОРДІ БУТИ ГРОМАДЯНАМИ УКРАЇНИ»

- Запитаю про угорську громаду Закарпаття та її життя після Орбана. Зміну влади в Угорщині не дуже вітали закарпатські угорці, особливо люди 50+, яких більшість серед меншини в регіоні нині, бо решта виїхала. Як глобальна зміна влади в Угорщині впливає на українських угорців?

- Знаєте, коли помер Сталін, теж усі плакали. Моя думка – нічого не сталося. Сонце зійшло і зайде, а жити треба далі. Закарпаття звикло сподіватися на себе: прийшли одні, прийшли інші, а нам треба жити на своїй землі. Офіційно ж скажу: зміна влади в Угорщині не впливає на наші зусилля для забезпечення прав угорської меншини на Закарпатті. У нас є своя держава і свої цінності. Будапешт близько, але дивитися треба в бік своєї країни. Я дуже дякую угорцям, що вони добровільно одні з перших у 2014 році пішли захищати Україну й тепер роблять це в складі різних формувань Сил Оборони, що дбають про пам’ять загиблих воїнів і підтримують військо.

- Чи мають закарпатські угорці більше прихильності, цікавості до України через повномасштабну війну?

- Ми всі почали більше пишатися своєю державою, бо нашою стійкістю пишається весь світ. Упевнений, що угорці й усі наші національні спільноти в душі горді, що вони – громадяни України. Ну і це факт, але навіть за кордоном їх вважають українськими угорцями. Тут їхня Батьківщина, і тут більше перспектив для кар’єри.

ТОЧКА ВХОДУ ЧИ ТОЧКА ВИХОДУ?

- Про зміну вектора області з туристичного на індустріальний, який окреслився минулого року і все більше проговорюється публічно. Чи зафіксовано це в стратегії розвитку Закарпаття? Інакше кажучи, куди ми йдемо?

- Стратегія – документ живий, війна внесла корективи. Попередня команда Віктора Микити зробила максимум, щоб затягнути в регіон інвестора. Ми були «няньками» для кожного – наприклад, я вмовив менеджерів «Біофарми» залишитися тут, бо вони насправді планували виїхати за кордон. Завдяки індустріалізації Закарпаття тепер уперше в історії років Незалежності має кошти на розвиток. Будується інфраструктура, зростає. Це – гордість. Тому туризм – добре, але основа економіки – виробництво. І навіть для туризму потрібні дороги, каналізація та світло, які дає індустрія.

- Про світло і туризм – тобто ВЕС на полонинах. Тема, яку влада на Закарпатті воліє не обговорювати й киває в бік Міністерства економіки, довкілля й сільського господарства. Та все ж. Минулого року ми всі бачили будівництво на Руній, де без ОВД залили фундаменти під вітряки й ДІАМ сказала, що це – не частина вітряка. Тепер уже кажуть, що це таки частина ВЕС, і подібне, як на Руній, не повториться на інших хребтах. А загалом заплановано три сотні вітряків по різних локаціях у регіоні. Чи змінилася ваша риторика щодо ВЕС на Закарпатті тепер?

- Моя позиція як голови ОВА: ми в цій ситуації підтримуємо все, що законно. Наразі немає законних підстав забороняти вітряки в горах. Висновки ОВД (оцінювання впливу на довкілля) робить Міністерство, а не ми. Вони розглянули 500 зауважень щодо вітропарку на Руній, загроз не виявили – дали позитивний висновок ОВД. Щодо вітропарку на Руній тривають суди, процес цивілізований. Щодо ситуації загалом: вітрогенерація нам дуже потрібна, природу ми маємо максимально зберегти.

- Отже, риторика не змінилася. Утім, чи планує Закарпаття розширювати території природно-заповідного фонду (ПЗФ), щоб максимально зберегти природу?

- У нас в області ПЗФів більше, ніж у деяких країнах Європи. Ми за те, щоб розширювати їх там, де це науково обґрунтовано. Але треба робити це продумано й виважено: іноді ПЗФ заходить на городи людей, на кладовища чи вже наявні дороги. Ми живемо в області, де найбільше лісів у країні, – понад 52 відсотки, тому кожне рішення має бути справедливим.

- Наостанок, пане Мирославе, про Закарпаття як точку входу в ЄС. Поки що ми, щиро кажучи, є «точкою виходу» з нього: тільки-но перетинаєш кордон в Ужгороді чи Лужанці – тебе зустрічають рідні ями на дорогах або ж усіяні сміттям і ще дечим узбіччя. Європейський туалет на найбільшому закарпатському КПП «Чоп – Загонь» – це узагалі і сміх, і гріх, і меми. Коли це зміниться?

- До кінця року ми це змінимо. Є чіткий план щодо КПП «Ужгород», Лужанки. Президент і прем’єр-міністр звернули на це увагу. Наприклад, по Білій Церкві 15 червня плануємо відкрити першочерговий проїзд для машин до 3,5 тонн, а до кінця року – запустити повністю. Ми працюємо над новим пунктом пропуску «Дийда», це буде продовження угорського автобану М-3. Ви бачите, як стрімко відновлюємо дороги. До кінця року буде багато змін на краще.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото надала пресслужба Закарпатської ОВА