Як літописний Мичеськ став Радомишлем
Свого часу місто було резиденцією греко-католицьких митрополитів, а ще тут діяла перша в центральній Україні папірня
Містечко Радомишль на Житомирщині – одне з найстаріших в Україні. Згідно з археологічними дослідженнями, люди тут жили близько 30 тис. років тому. Затишний і красивий Радомишль, оточений лісами, розташований майже на середині шляху між Житомиром та Києвом.
Окрім замку-музею «Радомисль», який став візитівкою Радомишля на Житомирщині, там є чимало інших об’єктів, з якими пов’язані цікаві історії. Місто розповідає їх майже на кожному кроці своєю архітектурою та назвами вулиць.
Кореспондентка Укрінформу запрошує на прогулянку Радомишлем, під час якої читачі дізнаються, як із ним пов’язані Петро Могила та Іван Огієнко, побачать найстарішу будівлю міста, побувають у майстерні, де створюють бандури, та довідаються, що пов’язує його з Лондоном.
ВІД МИЧЕСЬКА ДО РАДОМИШЛЯ
У Радомишль їду ранковим автобусом із Житомира. Більшість пасажирів виходять у Коростишеві й далі водій везе до пункту призначення лише мене та ще одну пасажирку. Про те, що ми наближаємося до міста, сповіщає дубова арка-брама з написом «Радомишль», виготовлена місцевими майстрами з поваленого буревієм дуба.
Виходжу на автостанції й помічаю, що вона зовсім не змінилася із часу мого відрядження до міста ще до пандемії коронавірусу. Поки прямую до центру, зауважую, як багато кав’ярень з’явилося за той час. Вивіски на магазинах сповіщають, що тут печуть хліб, виготовляють молочну продукцію та варять пиво.
Екскурсію Радомишлем мені погодився провести військовослужбовець, директор Радомишльського народного краєзнавчого музею, депутат міської ради, один з ініціаторів створення історичного простору «Повстанський хутір», учасник народного креативно-фольклорного гурту «Релікт» Сергій Галицький.
Він із перших днів повномасштабної війни долучився до громадського формування з охорони громадського порядку «Радомишльська варта», потім перейшов у ДФТГ, а згодом мобілізувався до ЗСУ і служив у 68 окремій єгерській бригаді ім. Олекси Довбуша. Зокрема, виконував завдання під Покровськом. За станом здоров’я Сергій перейшов у тилову частину. Нині в рідному місті буває нечасто, але в один зі своїх вихідних приїхав у Радомишль, щоб показати його.
- Ми зараз стоїмо в історичному центрі міста, – розповідає Сергій. – Раніше вважалося, що він розміщений у районі Микгород, утім це дуже суперечливо. Неодноразово йшлося про те, що треба виділити кошти на археологічні дослідження, але їх так і не проводили. Випадково траплялися лише якісь поодинокі знахідки. Наприклад, під час проведення водогону у школі натрапили на артефакти часів Київської Русі. Коли в центрі міста клали плитку, знімаючи старий асфальт, а потім і бруківку ХІХ – початку ХХ століть, тут уночі пройшлися «чорні» археологи і показали виявлену князівську пломбу ХІІ століття, а перша писемна згадка про місто датується саме 1150 роком.
Перша історична назва міста – Мичеськ, що походить від річки Мика, а також трапляється Микгород. У ХVI столітті воно почало називатися Радомисль. За словами Сергія, є різні гіпотези з цього приводу. Особисто він схильний до того, що нова назва пов’язана з іменем місцевого дідича. Є також версія, що назву «Радомисл» або «Радомисль», могли принести переселенці з Волині або Червоної Русі, де й досі збереглися містечка саме з такою назвою.
Із 1946 року Радомисль став Радомишлем. Щоправда, тодішнім жителям тонкощів чергового перейменування ніхто не пояснив.
ПАПІР ІЗ КРОПИВИ ТА ЛЬОНУ, ЛУШПИННЯ ЦИБУЛІ Й ЧАСНИКУ
- У Радомишлі збережені історичні назви. Наприклад, є вулиця Микгород. Один із мікрорайонів називається Рудня, бо наш край був у часи середньовіччя тодішнім Кривбасом і стратегічною територією, де видобувалися, зокрема, залізна руда та поташ для пороху.
Район, де тепер розміщений замок-музей «Радомисль», має назву Папірня. Назва є живим свідком події 1612 року, коли монахи Києво-Печерської лаври під керівництвом архімандрита Єлисея Плетенецького заснували в Радомислі першу в центральній Україні фабрику з виготовлення паперу – папірню-млин. Місцевий папір, виготовлений з кропиви та льону з додаванням лушпиння цибулі й часнику, був міцним і довговічним. Його доставляли у друкарню Києво-Печерської Лаври. Тож початок книгодрукування в Києві тісно пов'язаний саме із цим містечком.
Досі залишається мало вивченим період, коли тут перебував Петро Могила і писав звідси листи, – додає Галицький.
БЕЗ КОМУНІСТИЧНИХ НАЗВ І ЦЕРКОВ УПЦ МП
Свого часу Сергій ініціював перейменування вулиць та позбавлення міста комуністичної символіки. Ділиться, що цей процес був нелегким. У підсумку в Радомишлі зникли комуністичні назви. Утім був великий супротив щодо перейменування вулиці на честь Степана Бандери, яку зрештою назвали Малинською, а також не увіковічнили отаманів Соколовських. Нині в Радомишлі перейменовані всі вулиці, а от у межах громади ще треба попрацювати над символікою.
У центрі міста увагу одразу привертає величний Свято-Миколаївський собор, побудований у 1882 році. На воротях помічаю синьо-жовтий прапор, тож одразу ідентифікую, що він належить до Православної церкви України. Його розписи дуже схожі до Володимирського собору в Києві, тому є припущення, що їх робили ті самі художники. Галицький констатує, що нині в місті немає церков УПЦ МП, а загалом у громаді кількістю переважають парафії ПЦУ.
Поруч із храмом установлена карта 20-кілометрового туристичного маршруту «Velo Regia: королівським шляхом на велосипеді», до якого увійшло 14 локацій.
Навпроти – Алея Слави з портретами загиблих у російсько-українській війні земляків та декомунізований постамент, вгорі якого розміщений тризуб. А от поруч є пам’ятний знак, присвячений партизанам, де досі розміщена зірка. Сергій згадує, як на цьому місці поруч із Державним прапором важко приживався червоно-чорний, який неодноразово знімали.
УНІАТСЬКА КОНСИСТОРІЯ – НАЙСТАРІША БУДІВЛЯ МІСТА
Біля Алеї Слави екскурсовод звертає увагу, що перед нами – найстаріша будівля міста. Це уніатська консисторія, побудована в 1746 році. У другій половині XVIII століття Радомишль став резиденцією греко-католицьких митрополитів. Двоє з них, серед яких і родич митрополита Андрея Шептицького, знайшли тут останній спочинок. У місті була й уніатська церква Святої Трійці, що не збереглася, та духовна семінарія, в будівлі якої нині проживають люди. Греко-католицька церква неабияк сприяла розвитку міста, яке із часом стало центром повіту.
Після утисків уніатів у консисторії у різні часи розміщувалися органи влади, казарми, в’язниця, концтабір, а тепер – центр позашкільної освіти. Про те, що ця обкладена сірою плиткою будівля має давню історію, свідчать фрагменти оригінальної цегли на фасаді, а також арка та склепіння в частині, де розміщений книжковий магазин.
СТАТУС КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ЯК ОБЕРІГ
Минаємо алею лип міст-побратимів Радомишля та німецького Ліндлара – і таблички на будівлях вказують, що ми опинилися на вулиці Присутственній. Їй на початку 1990-х років повернули цю історичну назву, як і Малій Житомирській та Великій Житомирській. Тодішній міський голова захистив їх від наступних змін назв, закріпивши за ними статус культурної спадщини. На Присутственній є будівля колишньої жіночої гімназії, де тепер школа мистецтв. Біля входу туди досі збережений характерний для ХХ століття кований піддашок, яких у місті можна побачити чимало. Трохи далі стоїть будинок підприємця Горенштейна, який займає адміністрація лікарні. Окраса будівлі – автентичні дерев’яні двері та ліпнина.
За парканом біля будинку Горенштейна височіє довгобуд – майбутня поліклініка, облаштування якої ніяк не можуть завершити. Натомість тепер медзаклад розміщений у будівлі земської управи початку ХХ століття, де свого часу були органи влади УНР. Велична будівля – суцільне поєднання контрастів, де переплетені збережена розкішна ліпнина на стелі та стінах і пластикові вікна і двері.
Трохи далі за поліклінікою – старе православне кладовище. В очі впадають пам’ятники у вигляді стовбурів дерев. Як пояснює Галицький, це вироби каменетесної фабрики, яка функціонувала в Радомишлі.
Поки минаємо парк і стадіон, Сергій розповідає, що кілька разів до міста збиралися прокладати залізницю, але цей план так і не реалізували. Згадує і численні легенди про радомишльські підземелля. Насправді їх ніхто не досліджував, але, найімовірніше, вони таки є.
Помічаю, що ми вийшли на незвично широку вулицю. Колись вона називалася Бульварною, а тепер – Шевченка. Тут збережені типова забудова початку ХХ століття та частина бульвару. Як пояснює мій гід, широкі вулиці міста – це спадщина ХІХ сторіччя. Своєрідного шарму цій частині Радомишля надають великі калюжі, з поміж-яких видніється колишня бруківка.
На Шевченка можна побачити лютеранську кірху. У намоленому місці тепер облаштовані квартири. Недалеко розміщена колишня будівля чоловічої гімназії 1909 року, яку використовували під школу-інтернат.
Поруч – іще одна з візитівок Радомишля. Це експозиція-майстерня, яку в 200-літній хаті облаштував заслужений майстер народної творчості та керівник гурту «Релікт» Василь Волівач. Він створює музичні інструменти, серед яких, зокрема, скрипки, кобзи, бандури, колісні ліри, а ще картини, на яких багато зображень Григорія Сковороди, філософії якого він дотримується.
МУЗЕЙ ІЗ 3000 ЕКСПОНАТІВ
Виходимо на заасфальтовану вулицю Петрівську. Одна з її цікавинок – будинок землевласників Фон-Йорків, зведений у стилі модернізму. У Радомишлі досі переказують історію, як один із членів цієї сім’ї хотів скоїти на балконі суїцид, бо закохався в покоївку, а батьки не дозволяли з нею одружитися. Якось у місто приїздила донька тієї жінки і підтвердила, що така історія правдива. Тепер у будинку розміщений дитсадок.
Йдемо повз старий будинок із відреставрованим фасадом. Колись у ньому жив міський голова Феодосій Гринцевич, а нині тут магазин.
На вулиці Малій Житомирській привертає увагу будинок землевласників Вержбицьких, зведений у стилі модернізму. У ньому досі стоять дерев’яні вікна, оздоблені ліпниною. Свого часу тут розміщувався суд, а кілька років тому будівлю продали.
Далі з-поміж сучасної забудови вирізняється будинок відставного генерал-майора, барона Унгерн-Штернберга. Нові власники перелаштували будівлю на свій лад, додавши туди пластику і металофасаду. Про її історію нагадують хіба що клаптики автентичної цегли, з якої обсипалася штукатурка.
Сергій запрошує у краєзнавчий музей, де тепер буває рідко. Заклад розміщений у будинку батьків купця Горенштейна. Колись він був єдиним у місті, де окрім нічного сторожа був ще й денний. Нині в закладі налічується майже 3000 експонатів. Його гордість – повністю збережений череп тура, який виявили під час копання торфу в селі Забілоччя. Музейники кажуть, що аналогічний зберігається в одному з музеїв Лондона.
В експозиції є газета «Радомислянин» із публікацією Івана Огієнка. Він народився у Брусилові, а певний період жив у Радомишлі, де викладав мовні курси для жінок.
У залах музею багато цікавих артефактів та фотографій. Зокрема, є світлина будівлі радомишльського театру, який згорів, а також оригінальна афіша 1916 року з анонсом вистави «Мартин Боруля».
Галицький ділиться, що має намір створити в Радомишлі ще один музей, але деталей поки що не розкриває.
Після музею Сергій показує мені дорогу до автостанції. Минаємо вулицю Старокиївську, через яку колись проходив центральний в’їзд у місто, і де досі стоїть перебудована будівля уніатської духовної семінарії. В одному із провулків – будинок-загадка. З вигляду зрозуміло, що він старий, бо має оригінальне оздоблення та дерев’яні вікна, однак його історія поки що невідома. Раніше тут був гуртожиток школи бухгалтерів, а тепер живуть люди.
Вузька вуличка приватного сектору, внизу якої річка Мика впадає у Тетерів, приводить до урочища «Капличка». Угорі розміщувалася Свято-Троїцька церква та поховані греко-католицькі митрополити. Частина території огороджена, бо в цьому історичному місці планується будівництво храму УГКЦ.
ДЕРЕВА, ЯКИХ НЕМА
Уже зовсім неочікувано, недалеко від вокзалу, Сергій Галицький просить звернути увагу на довгу будівлю з жовтим фасадом. Колись тут жили уніатські митрополити, потім був католицький костел, а в радянські часи там облаштували будинок культури, прибравши будь-які згадки про історичне значення цього приміщення.
- Радомишль – це частинка мене, – ділиться військовослужбовець. – Щоразу, коли приїжджаю сюди, сприймаю місто так, ніби вперше його бачу. Особливий мій біль – дерева, які вирубують. Зелений Радомишль – це бренд. На всіх фотографіях місто тонуло серед дерев. Було важко, коли приїхав у відпустку й побачив, що тут вирубали каштани, за які боровся.
Про себе зауважую, що місту пасують не тільки дерева, а й похмура осіння погода, яка підкреслює величну і водночас таку крихку, на фоні невблаганності часу, його архітектуру.
Ірина Чириця, Житомир – Радомишль
Фото авторки