Війна абсурдів, або Відповідь «Кравчуком» на «лист Єрмака»

Навколо «Мінська» склалася ситуація, коли, схоже, дехто зацікавлений, щоби поставити перемовини на паузу

Призначення 86-річного Леоніда Кравчука замість 81-річного Леоніда Кучми керівником української делегації в ТКГ на мінських перемовинах, звісно, Україну заскочило. Між тим, наші міжнародні партнери про це дипломатично промовчали. Але схоже, й у нас уже б забули цей яскравий факт, якби Леонід Макарович сам про себе настійливо не нагадував. І це лише на перший погляд складається враження, ніби йдеться про якийсь «абсурдистський рекорд» з гаслом: «Старіше! Ще старіше!». Бо насправді, цю подію треба розглядати в комплексі. Зокрема, з листом Дмитра Козака, куратора «українського напрямку», заступника глави адміністрації Путіна, в якому він пропонує ліквідувати інститут радників Нормандського формату. І з реакцією на цей лист у Києві та Москві. А ще – на міжнародні обставини, які складаються навколо «Мінська» незалежно від нього. Як виявляється, не таке вже й принципове значення має особа того, хто ТКГ очолює з українського боку.

Про «весільних генералів» і «молодих перемовників»

Версій навіщо це зроблено, звісно, було багато, але тривожно і цілком правдоподібно виглядає одна з них: у такий спосіб Москва хоче відсікти Берлін з Парижем від впливу на процес вироблення рішень, тобто залишитися «у Мінську» один на один з Україною. Франція та Німеччина у такому разі стають у Норманді чимось на кшталт весільних генералів, і на чиєму тоді боці буде перевага в практичних перемовинах – питання риторичне.

Щоправда, в тому ж листі, є пропозиція, про передачі функції засідань радників на рівень глав МЗС країн Нормандської четвірки. Але принципово це мало що змінює. Вищий рівень представництва – це інша частота зустрічей, потреба до глибшої підготовки. Якщо уявити, що про таке домовились – це ще більше загальмує процес. Росія хоче забезпечити собі якісь вигоди? Але це не влаштовує Україну.

Симптоматично з’явилися чутки, що Козаку з «українського питання» знову став радити Костянтин Затулін, директор «інституту СНД» – такого собі «мозкового центру» новітнього російського імперіалізму. Нема такої задачі, якою Затулін разом зі своїм інститутом не провалив би. Але саме цей зоологічний українофоб з величезним стажем нашіптував Путіну, що якщо Росія розпочне війну на Донбасі, принаймні, Схід і Південь України зустрінуть росіян квітами і обіймами. Коли замість цього в Росію почали повертатися трупи, Затуліна відставили. А тепер його повернення – яскравий символ тупика, «не бачення» Кремлем цивілізованого майбутнього в стосунках Росії з Україною.

Тож за таких умов видаються цілком логічними «геронтологічні вправи» з Кравчуком (а обговорюється ще й питання про «посилення» української делегації ще й 87-річним першим українським прем’єр-міністром Вітольдом Фокіним). Чи не свідомо і цілком обґрунтовано ситуацію з ТКГ доводить до абсурду? Тобто «перекласти» ці демарші на людську мову можна й так: якщо не буде де-юре участі радників на рівні влади з підготовки конкретних рішень – тоді зводиться де-факто до рівня шоу й перемовини в ТКГ – органі, який ці попередньо погоджені рішення має поглиблювати, конкретизувати і затверджувати.

Не домовитись, а дотиснути

Втім, маневри ще далекі від завершення. Про це свідчить і заява (щодо листа Козака) глави Офісу президента України Андрія Єрмака: «…лист пана Козака, на мій погляд, – це, швидше, про тонку дипломатичну гру, коли одна зі сторін перемовин хоче посилити свої позиції та перехопити ініціативу. Втім, зрозуміло, що говорити про припинення переговорів немає жодного сенсу. Робота, як і раніше, триває».

А от, цілком у дусі кремлівської візантійщини, відповідь речника Путіна Пєскова: «Ні про яке згортання переговорів Козак не писав, не говорив, і якщо це стверджується, це є пересмикуванням».

Між тим, які ж тут «пересмикування»? Адже Дмитро Козак дійсно написав лист раднику канцлера Німеччини Ангели Меркель з копіями для Франції та України, в якому він назвав переговори по Донбасу на рівні політрадників «безглуздими».

Ці очевидні незрозумілості і туман лише підкреслюють визначальний характер «Мінська»: ці перемовини з російського боку, передусім, не для того, щоби домовитися, а щоб дотиснути, чи обдурити.

Але головне досягнення липня – це все-таки, як його називають "реальне перемир’я". Щоправда, українською стороною було анонсовано його підписання президентами, якого не було. Втім, не було і голосного спростування з російського – просто ніхто нічого не підписував, але стріляти стали, принаймні, менше. Хоча й зовсім не припинили. Українська сторона називає це «неприцільним вогнем», на який, відтак, відповідати не треба. В принципі, це можна було б записати на позитив, якби не дивне повідомлення про втрати ЗСУ від 30 липня: одразу троє військовослужбовців ЗСУ – нестарих ще чоловіків – в зоні ООС не загинули, а померли через «різке погіршення стану здоров’я». Відсутність будь-яких подробиць вимагає конкретних пояснень, діагнозів, але їх нема…

Чому Кравчук – це не страшно? Принаймні, поки що…

З усього сказаного випливає, на перший погляд, не логічне. Незважаючи на сенсаційні новини навколо «Мінська» – відставки, призначення, офіційні листи, заяви і спростування – сторони визнають, що настав момент, коли їм нема куди рухатися далі.

Скільки б не ставили українські «ЗМІ» деморалізуючі заголовки на кшталт «Кравчук хоче вести діалог з ОРДЛО (а вони таке ставлять безвідповідально і масово – і це окрема дуже болюча проблема) – суть від того не змінюється: Мінськ у тупику, і сторони не знають, що з тим робити. І на те є конкретна причина. Наразі всі чекають виборів – різних і у різних країнах. Від їхнього результату багато залежить.

1. Місцеві вибори в Україні 25 жовтня – це такий собі підсумок більш ніж року зусиль Росії по розгойдування внутрішньополітичної ситуації в Україні. Проценти та посади, які отримає, передусім, медведчуківська ОПЗЖ, а ще партія Шарія, прямо на це вкажуть. І тоді у Москві, мабуть, розраховують відкоригувати свою позицію не перемовинах.
2. Вибори президента США 3 листопада – це теж те, чого в Кремлі чекають, затамувавши подих. Путіністи досі розраховують на чудо, як це було у 2016-му, на те, що Трамп знову переможе, а відтак – період нестабільності у світі продовжиться, світоустрій, встановлений на початку 90-х після поразки СРСР у Холодній війні, зруйнований зусиллями Трампа, так і лежатиме в руїнах, а Росія в таких умовах, за всіх своїх економічній, технологічній і концептуальній слабкостях – продовжить використовувати різноманітні шанси для проведення своєї політики генератора всесвітнього хаосу. Це теж має створити новий фон для «Мінська».
3. Нарешті, про найближче. Це вибори в Білорусі, до яких залишилося кілька днів. Залежно від того, як розвиватиметься ситуація в Мінську і навколо нього, Москві може стати не до «Мінська» в лапках, на якийсь час може стати й не до України. Звісно, спокою нам не дадуть, поки Путін в Кремлі, але на якусь паузу ці процеси цілком можуть поставити. Затримання 33-х вагнерівців яскраво демонструє наскільки ситуація в Білорусі заплутана, і що стане відомо, скажімо, до кінця сьогоднішнього, чи то завтрашнього дня, не скаже ніхто. Не підлягає сумніву одне: ресурсу на одночасну активну агресію (диверсії, військове втручання інформаційна війна) проти України та Білорусі, та ще й за осуду абсолютної більшості світової спільноти, у Росії немає і уже не буде.

Нині ж у Білорусі – повний хаос обставин та версій, які виключають прогнозування, як метод. Потрібно просто дочекатись 10 серпня. І 25 жовтня з 3 листопада – теж. Так що, не біймося Кравчука! Принаймні, поки що…

Оксана Дубчик, Київ