Навальний вийшов на загальноросійський рівень. І що ж з того?
Масова антикорупційна акція в Росії: початок російського Майдану чи випускання пару?
26 березня увесь світ зміг побачити з одного боку, що роль особистості в історії все ж таки є значною, але й, одночасно, суспільству (навіть міжнародному) був наданий «майстер-клас» з мистецтва створення вигляду, що «нічого такого не сталося». Значення цих подій не треба ані перебільшувати, ані применшувати. Головне – що ж буде далі?
По акції Анти-Дімон можна підбивати проміжні підсумки. Навальному, як дрібному скандалісту і асоціальному типу таки дали сакраментальні 15 діб. На фоні небачених за 100 років масштабів і географії протесту помножених на повний ігнор подій 26 березня з боку залежних від влади ЗМІ, це виглядає так, ніби Кремль потролив «демократичну громадськість». Мовляв, ми ж не людожери якісь, ми вам просто акуратненько плюнемо в пику, а ви, якщо схочете, витирайтесь. Вони там настільки переконані у непорушності свого становища, чи просто ще не зрозуміли того, що сталося. А може, нічого страшного для влади не сталося? Схоже на те, що і перше, і друге, і третє –одночасно має рацію. Оптимісти кажуть, що безпрецедентна географія протестів виводить їхнього ініціатора, Олексія Навального, на федеральний рівень у політиці. А ще їх тішить молодь, яка вийшла на протести, мовляв, «непороте покоління» - несе путінізму капут. Важко не погодитись.
Але ж песимісти заперечують: до виборів 2018 року Навального не допустять (адже навіщо йому тоді судимість «пришили»?). Поки він, разом з командою, шукатиме правди, пройдуть роки, а політичні перспективи так довго в Росії не живуть і Григорій Явлінський з Михайлом Касьяновим – тому живі докази. А щодо молоді, то вона вийшла на вулицю, щоб просто скуштувати «гостренького», розвіяти сіру нудьгу повсякденності. «Непороте покоління» навіть легше загнати у стійло, ніж ті сотні тисяч москвичів, які вийшли проти ГКЧП у серпні 1991 року. Йому дадуть понюхати «черемухи», сунуть кулаком під ребра і залишать без «солодкого» у вигляді нічного клубу з «музичкой» - і справу буде зроблено.
І що песимісти? Теж праві!
Давайте докладніше.
Навальний – незручний і зручний
Треба сказати, що підйом опозиційного руху свого часу за участю як системних демократів так й несистемних (з націоналістами та лівими) у 2011-2012 роках мав свій ефект. Демонстрації «за чесні вибори» на Болотній площі та проспекті Сахарова продемонстрували Кремлю рівень невдоволення. Але той рух був приречений: надто вже с різношерстними були його керманичі. Врешті-решт, вони пересварилися, що і треба було довести. Але був все ж таки один якісний з того результат: кампанія по виборам мера Москви у 2013-му, коли саме Навальний кандидував та реально зміг зібрати майже 30 % відсотків. Після цього – увесь протест був успішно злитий – а потім, в умовах «Кримнашу» та війни на Донбасі – опозиціонери не могли протиставити владі жодних ефективних аргументів. Але Навальний – і треба надати йому належне – продовжив. Не будемо закидати йому висловлювання щодо Криму, зараз не про це. Він продовжував копати і завдяки його розслідуванням, певні депутати Держдуми та Ради Федерації були змушені покласти мандати. А ще об’єктами уваги Навального стали такі «тузи», як глава РЖД Володимир Якунін та Генпрокурор Юрій Чайка. Реакції і тоді не було, Кремль зберігав олімпійський спокій. Там «в расход» допускається лише до дрібних гвинтиків.
Поки що Навальний Кремлю потрібен. Як клапан для спускання тиску в соціальному котлу. Як тренувальна база для всіх посіпак режиму: від рядових ментів – до різноманітного галузевого і місцевого начальства, а також для зграї продажних писак і «знімак». Як страшний жупел для тих, хто не слухається, втратив відчуття путінської реальності, або просто набрид. Чи може вийти так, що Навальний поламає таку гру. Може. Але це – малоймовірно.
Медведєв… А він і правда не Дімон
І от фільм про Дмитра Медвєдєва, глави уряду, а в минулому – президента-«мєстоблистеля». Чому, його і справді не зняти зразково-показово. Тут справа не лише в тому, що в Кремлі не хочуть «ідті на поводу», а іншими словами – створювати прецедент. Тут треба зауважити, що Медвєдєв не така вже й несуттєва фігура в оточені Путіна, як це може видатися на перший погляд. Все ж таки саме йому хазяїн дозволив на чотири роки замінити себе, саме він очолює правлячу партію, та саме під ним – вертикаль регіонального чиновництва. Зрештою, диваків-альтруїстів у російських верхах немає: якби «Дімон» був би таким нулем, як декому хочеться його бачити, ніхто не давав йому мільярдних хабарів. Не буде перебільшенням сприймати його, а говорять, що Медвєдєв й умисно експлуатує, імідж такого собі Хрущова при Сталіні – нібито й дурачок (ославився в Інтернеті колись танцями, публічно полюбляє всякі гаджети і якісь з ними заморочки), але в зручну мить він себе покаже. Медвєдєв має ворогів у вигляді «силовиків», що вважають його «клятим лібералом» та «американським агентом». Але – він теж дуже багато знає, та де гарантія, що та інформація не чекає свого часу десь за кордоном? Тому зберігати баланс у своєму оточенні Путін змушений дуже акуратно.
Що це було та що буде далі?
І от звинувачення Навального проти Медвєдєва. Факти до фільму бралися із відкритих джерел, деякі з них хоч і чудово вписуються в логічну побудову, але документального підтвердження не мають. От на цьому і створюють грунт для сумнівів. А цього в Росії цілком достатньо, щоб обиватель міркував собі приблизно так: та знаємо, що усі вони крадуть, але ж зарплатню та пенсії платять, війни от нема…
Втім, за різними оцінками, на вулиці 82 міст в Росії вийшло від 30 до більше ніж 60 тисяч осіб, як і завжди істина десь посередині. Найбільші акції – у Москві (до 30 тисяч, реально – 20), Петербурзі (до 10 тисяч) та містах-мільйонниках (по декілька тисяч людей). У трьох чвертях випадків влада або надавала інші місця, а організатори не погоджувалися, або взагалі – відмовляла без пояснення причин. Це і спричинило масові затримання. І от всі ці обставини малюють три найбільш ймовірні версії реальної оцінки подій 26 березня:
- Несистемна опозиція починає довгострокову боротьбу, що має завершитися падінням режиму. Одразу зауважимо – це малоймовірно. Адже для того, щоб забезпечити досягнення такої мети треба тримати владу у постійному напруженні. Згадаймо: акція «Україна без Кучми!», що була прологом до Помаранчевої революції, теж почалася із плівок Мельниченка, але цього ресурсу вистачило більше ніж на два роки – і там також було й про корупцію, й про переділ власності, але засоби комунікації в суспільстві тоді, у 2001 році, були ще інші. Тобто, не можна стояти на місці, треба грати на підвищення ставок.. Чи є у Навального та компанії ще щось подібне фільму «про Дімона»? Може є вже «про Вована»? Нема. І зняти, фінансово забезпечити, поширити такий інформаційний продукт Навальному вже точно не дадуть.
- Ця акція – початок президентської кампанії Навального. На користь цієї версії говорить саме те, що відбулася вона паралельно із достатньо помітною активністю політика із відкриття штабів у регіонах. До речі, самим відкриттям влада майже не заважала – приміщення орендуються, волонтери та функціонери набираються.
Але є одне велике «але» у цій версії. Нагадаю: Навальний не має права балотуватися у президенти, тобто уся ця активність не матиме жодного сенсу. Так що, з огляду на реалії, Навальний нарощує рейтинг, а от що з ним робити – велике питання з огляду на російські традиції і методи політичного буття.
- Версія цинічно-прагматична. Активність Навального вигідна як йому, так і Кремлю. Він знає, що його не допустять до виборів, але нарощує рейтинг, вирішує тим самим питання хто ж є реальним лідером маргінальної російської опозиції. Кремль обкатує технології каналізації протесту та проробляє «больові точки» – тобто, під що люди готові будуть йти на вулицю? І, маючи увесь адміністративний, економічний та інформаційний ресурс, обробляти населення – тільки влада може дати вам те, що ви хочете. От і все. Не треба думати, що є якась змова між Навальним та Кремлем – просто в такій ситуації ця схема вигідна обом сторонам: пар випускається, до весни 2018-го напруга може й згаснути, особисті амбіції Навального задоволені. І цього – цілком достатньо, адже в Росії нема публічної політики як такої.
Не знаю, кому як, але авторові третя версія видається найбільш ймовірною.
Віктор Чопа, Київ.