Віктор Шидлюх, полковник ЗСУ, учасник визволення Широкиного
Не радив би «російським туристам» випробовувати міць наших позицій під Маріуполем
- Як я це бачу, якщо б Російська Федерація могла пробити сухопутний коридор, вона б це давно зробила. Чому не може? Там є кілька причин і ціла низка обставин. Головне – російські війська зустріли організований спротив з боку Збройних Сил України. Якщо б не це, не злагоджена дія всіх залучених частин – танкістів, артилеристів, механізованих підрозділів спільно з Національною Гвардією та добровольчими підрозділами, можна лише уявляти, як далеко пішов би агресор. Але він не пішов. Не том, що не хотів – йому не дали. Росія не змогла дестабілізувати суспільно-політичну обстановку в регіоні та у країні. Нині вони контролюють лише невелику частину Луганської та Донецької областей. Далі не пройдуть. Кремлю залишається лише відбріхуватися перед власним народом з приводу краху цієї горезвісної ідеї щодо «Новоросії».
- Скількох «силовиків» ви перерахували… Але ж відомо, що звільняли Маріуполь виключно добровольці…
- Ви мабуть маєте на увазі добровольчі підрозділи. Це не так. Якщо хочете взнати правду, то спитайте у офіцерів 72 механізованої бригади та мотопіхотних батальйонів. Поговоріть з бійцями, які в травні-червні 2014 року увійшли в місто. Ці військовослужбовці досі служать. Краще в них запитати, хто звільняв Маріуполь. Я не був учасником тих подій. Але точно знаю, що основний тягар цієї війни на собі витягують Збройні Сили України.
Жодні підрозділи, навіть дуже модно екіпіровані, не можуть замінити регулярні підрозділи ЗС, досвідчених офіцерів
При всій повазі до добровольців, вважаю абсолютно хибною штучно поширену думку, що саме добровольчі підрозділи, нібито, зупинили агресію. Це не відповідає дійсності та не витримує жодної критики. Зі збройною агресією з боку Російської Федерації без ракетних військ і артилерії, без механізованих і танкових підрозділів, авіації, протиповітряної оборони Збройних Сил впоратися було б неможливо. Та і добровольців у складі Збройних Сил значно більше.
Мені, звичайно, не подобається, що деякі «фронтовики» намагаються отримати політичні дивіденди, в усіх невдачах звинувачуючи «невістку» – «ЗСУшників», як вони кажуть… Правда ж у тому, що жодні підрозділи, навіть дуже модно екіпіровані, не можуть замінити регулярні підрозділи ЗС, досвідчених офіцерів. Військове мистецтво – це наука, вона потребує знань та досвіду. Я був свідком, як один такий підрозділ під час невиправданого та непідготовленого наступу «покрошив» власний блок-пост, і були людські жертви. Часто так трапляється – вони спочатку вскочать у халепу, а потім просять «ЗСУшників» їх звідти витягувати, ще й винними роблять. Так було неодноразово, й історія все це ще буде розставляти по своїх місцях.
«Мірятися славою» недоречно, хто більше вклав у захист Батьківщини, хто менше…
- Чи я правильно зрозумів, у вашій версії «невістка» - це добровольчі підрозділи?
- Ви невірно зрозуміли. Все, що я хотів сказати - не можна виборювати звання «захисника Вітчизни», принижуючи заслуги інших підрозділів. В інформаційному плані Збройні Сили надто «скромні», крім того, в них є багато обмежень, пов’язаних з секретністю, є вдосталь наказів та інструкцій. У добровольців таких обмежень немає. І поки одні сидять в інтернеті, інші сидять в окопах. Не можна дискредитувати тих, хто в окопах, це недостойно. Взагалі, вважаю, «мірятися славою» недоречно, хто більше вклав у захист Батьківщини, хто менше… Батьківщина – вона одна.
- Але ж саме добровольці б’ють на сполох стосовно неготовності Маріуполя до відбиття ймовірного російського наступу. Невже вони і в цьому «шукають слави»?
- Був якось виступ на прес-конференції за участю одного відомого командира «добробату». Цілих два народних депутати почали розповідати, що, мовляв, відвідали сектор «М», не побачили там жодних рубежів оборони, що, мовляв, фортифікаційне обладнання позицій ще й не починалося, що люди кинуті напризволяще. Таку інформаційну качку запустили в телеефір, а ніби державні люди…
Слухайте, ну не можна так! По-перше, за один день неможливо перевірити всі фортифікаційні споруди, їх фізично неможливо об’їхати навіть за кілька днів. Людина, яка не бачила на власні очі, не має права говорити такі речі. На моїх очах офіцери і солдати днями й ночами працювали над обладнанням цих позицій, особисто знаю багатьох з цих людей. Було створено кілька рубежів оборони, вкладені величезні зусилля. Місцеві органи влади були долучені до цієї роботи. То для чого такі істеричні заяви? Щоб здобути якісь політичні дивіденди? Але ж це свідоме сіяння паніки. Совість треба мати!
Збройні Сили готові боронити Маріуполь, якщо Кремль насмілиться рухатися в цьому напрямку
Треба було сказати правду людям, маріупольцям, у першу чергу, а також батькам тих військових, які зараз проходять службу на нібито «необладнаних» позиціях. Ну, я на одній з телепередач заперечив ці твердження, як офіцер, який безпосередньо знає реальний стан справ.
Кажу відповідально – Збройні Сили готові боронити Маріуполь, якщо Кремль насмілиться рухатися в цьому напрямку. Готові організаційно, добре озброєні, на добре оснащених фортифікаційних позиціях. Я б не радив «російським туристам» випробувати міць цих позицій. Вже вони спробували в Широкиному, мало їм не було. Тривалий час там були серйозні бої. Коли ми зайняли вигідний рубіж, противник намагався відбити ці позиції. Ми вживали всіх заходів, щоб утримати їх та мінімізувати втрати. Натомість противник, завдяки спільним зусиллям Збройних Сил та Національної гвардії, поніс величезні втрати. Це дуже серйозна робота, яка передбачала розвідку місцевості та цілей, своєчасне постачання, підсилення силами та засобами. Така робота потребує суто професійного підходу.
Під Широкиним вдалося перемістити лінію зіткнення подалі від Маріуполя в межах ліній, визначених Мінськими домовленостями, вирівняти передній край. Це змусило противника відтягнути вогневі позиції артилерії в бік Новоазовська, що і зараз не дозволяє їм вільно обстрілювати Маріуполь. До цього така загроза була постійною, окупанти вели постійні обстріли передмість Маріуполя - Виноградне, Талаківка, Гнутове. Після взяття Широкиного ці обстріли припинилися, і Маріуполь став вільніше дихати. Це величезне, красиве та миролюбне місто з чудовими людьми почало жити майже мирним життям.
- То є правдою, що саме ви показали журналістам, звідки вівся обстріл Маріуполя у 15-му році?
- Ми проводили нараду, коли почули потужні вибухи з боку мікрорайону Східний. Пізніше надійшла доповідь – Маріуполь обстріляли, горять будинки, є жертви. Командувач відразу поїхав в епіцентр, мене направили на інший напрямок - перевірити ситуацію на блок-постах, де обстріли тривали протягом усього дня. Була тривожна ситуація, адже за обстрілом міг бути наступ з боку окупантів.
Коли ситуація дещо заспокоїлася, підійшов до преси. Питаю – чи відзняли, звідки вівся вогонь? Ні, кажуть, руйнування та жертви відзняли, але як визначити, звідки прилетіло? Терміново виїхали на місце, взяли компас і карти для орієнтації. Коли прибули, там залишалася остання «хвостівка» від снаряду БМ-21, що не розірвався, яку вже мали витягувати, і мені довелося навіть зупиняти МНС-ників. Приклали компас, відзняли кут і напрямок, і було вочевидь, що обстріл вівся зі Сходу. Згодом ті кадри обійшли всю Україну, і все встало на свої місця. Це були перші кадри, з яких люди бачили, хто обстріляв мирне місто.
Бойовики вчиняють підлість: здійснюють раптові обстріли з населених пунктів, з житлових кварталів, з територій підприємств. Прикриваючись місцевим населенням - точно так, як це анонсував Путін
Розумієте, є ще й моральний бік питання. Противник і тоді, і зараз не просто порушує домовленості й застосовує заборонену зброю. Вони вчиняють підлість, здійснюють раптові обстріли з населених пунктів, з сіл, які знаходяться поблизу Маріуполя. Вони стріляють з житлових кварталів, з кладовищ, з територій підприємств. Фактично, вони використовують таку мерзенну тактику, прикриваючись місцевим населенням. Втім, точно так, як це анонсував Путін.
У той же час, від початку війни на Сході позиція всіх наших керівників, що військових, що цивільних, була однозначною - по населених пунктах ми не стріляємо, як би важко нам не було. Там наші люди, українські громадяни. Ми не можемо їх нищити, як це російські війська робили в Чечні. Ми ж не окупанти.
1-й і 2-й корпуси ЛДНР – це російські підрозділи, укомплектовані росіянами та російськими офіцерами за російською оргштатною структурою, підпорядковуються штабу Південного військового округу РФ
- Тобто, ви вважаєте, що українські військові не будуть виконувати Мінські домовленості?
- Не перекручуйте. Українські військові, Збройні Сили завжди виконують рішення, які приймаються керівництвом країни. Реально роблять все можливе для захисту наших людей і територій.
При цьому не можна говорити, що ми маємо відчувати себе жертвою і завжди іти на односторонні поступки. Всі сторони мають дотримуватися домовленостей. Так звана ЛДНР не приймає самостійних рішень, вони танцюють під російську дуду. 1-й і 2-й корпуси, які дислоковані в ЛДНР – це російські підрозділи, укомплектовані росіянами та російськими офіцерами за російською оргштатною структурою, які діють за російськими статутами та підпорядковуються штабу Південного військового округу РФ. Отже іншою стороною є Росія. Але вона не визнає себе учасницею конфлікту і, на мою думку, не потрібно чекати цих визнань. Головне, що ми і весь світ про це знаємо.
Окупанти не допускають на підконтрольні території спостерігачів ОБСЄ. Без реального механізму контролю за виконанням Мінських домовленостей жодне розведення буде марним.
До того ж, головною умовою для розведення військ є припинення вогню. Щодня противник обстрілює наші позиції десятки разів, у тому числі з артилерії. Отже, він не відвів артилерію. З військової точки зору, розведення військ на 1-2 кілометри буде лише символічним кроком. Можливо, припиняться обстріли зі стрілецької зброї. Але ж необхідно, щоб ЛДНР припинила обстрілювати нас з артилерійського озброєння. Ця зброя гатить за десятки кілометрів, жодне «розведення» не допоможе. Потрібна політична воля для того, щоб виконувати домовленості. Поки її немає у окупантів, важко говорити про розведення сторін у практичному сенсі.
Але альтернативи мирним переговорам немає. Ті, хто закликає до активних дій, зазвичай, диванні стратеги. Потрібно зрозуміти, що поспішні й різкі рухи з озброєним до зубів і не зовсім цивілізованим сусідом не припустимі.
На мою думку, світова спільнота впевнено крокує шляхом примушення Російської Федерації до миру і відновлення територіальної цілісності України. Санкції повільно, але впевнено роблять свою справу. Згадайте останні заклики Росії до Сполучених Штатів щодо їх скасування. Вже й «Іскандерам» не весело, і імпортозаміщення їм застрягло в горлі. А нам потрібно берегти життя людей. Життя людини, згідно з нашою Конституцією, є найвищою цінністю, і якщо є найменша можливість це життя зберегти, то її треба використовувати.
- Ви дійсно вважаєте, що комусь із політиків може бути цікавою ваша думка військового?
- Думка військового, за будь-яких умов, це ще й думка громадянина, який зі зброєю в руках захищає свою країну та її право на існування. Хоча, ви праві, така проблема існує, коли під час прийняття політичних рішень не враховується думка військових, причому в усьому світі. Навіть у американців – вони також працюють над подоланням такого явища.
З моєї точки зору, відповідальні політики зобов’язані дослухатися до точки зору військових, особливо з оперативних і безпекових питаннь. Вони за це несуть свою долю відповідальності, адже час й історія завжди і все розставляють на свої місця.
Політики мають право і будуть приймати власні рішення. Вони будуть відображатися на ході бойових дій, але не армія буде питати за їх результат і наслідки. Політики відповідатимуть перед громадянами, які на собі відчувають, що може означати будь-яке послаблення позицій Збройних Сил України для усього їхнього регіону. Громадяни України, які проживають у Маріуполі – не виняток з цього правила. Тож, їх політична воля вже завтра матиме прямі політичні наслідки для тих політиків, які приймають рішення сьогодні.
У тому, що стосується Мінських домовленостей – військові завжди виконують політичну волю, ніхто не ставить під сумнів рішенні вищого військового або політичного керівництва. Військові точно знають – той, хто приймає рішення, завжди володіє ширшою інформацією і несе величезну відповідальність за їх наслідки. Набагато легше бути стратегом, коли спостерігати бій збоку, але ніхто з нас не має такого привілею.
- Відчувається, що не долюблюєте ви політиків. І командирів «добробатів» не долюблюєте. Але ж вони – у Верховній Раді, і вам доведеться виконувати їхні рішення…
- Так вони не дівчата, щоб їх любити. Якщо вже народ довірив їм мандат – ми, військові, будемо виконувати волю народу. Але ж ми також народ, і про це не варто забувати.
Збройні Сили мають стояти поза політикою, це однозначно. Політикою мають займатися органи державної влади. Якщо вже хтось назвався депутатом, не варто почивати на лаврах, періодично влаштовуючи бійки задля імітації бурхливої діяльності. Зала Верховної Ради – це не ринг, тож депутат не повинен бити в обличчя іншого депутата, він не для того поставлений. Всім, хто заважає Україні розвиватися, він пики фізично не зможе побити. Його ж люди поставили на цю посаду, щоб він вдосконалював законодавство та змінював країну на краще, а не займався дешевим популізмом.
Битися на камеру – великого розуму не потрібно, тим більше, що ця картинка використовується нашими ворогами. Це все вже було одного разу в Україні, у 20-ті роки минулого століття. Тоді Росія змогла зіграти на суперечностях українських еліт, в тому числі військових. Результатом стали втрата незалежності, комуністична диктатура, голодомор, репресії, війни. Українці заплатили дуже високу ціну – мільйони втрачених і скалічених життів. Повторення неприпустиме. Той, хто цього не розуміє, не знає або забув, - не вартий довіри українського народу.
- За вашим спостереженням, чи змінилося останніми роками ставлення населення Маріуполя та прилеглих районів до Збройних Сил України?
Наші люди за роки незалежності відчули смак свободи. Це ті природні речі, які українець вже ніколи й нікому не віддасть
- Дуже серйозні відбулися зміни. По-перше, вони відчули присутність Збройних Сил України. До певного часу Маріуполь не знав, які у нас військові, там військових частин практично не було. Натомість, ворожа пропаганда малювала страхітливі картинки про «карателів» і таке інше. Але коли маріупольці побачили, що це їхні брати, сини, батьки воюють за них же, за їх, маріупольців, мирне життя – це відіграло важливу роль. Вони побачили, хто друг, а хто ворог, хто насправді обстрілює, хто загрожує їхньому життю і добробуту.
Мене особисто вразило доброзичливе ставлення місцевих. З особливою теплотою я зберігаю грамоту від міста. В мене з’явилось дуже багато друзів, знайомих, і взагалі - я щиро полюбив маріупольців. З приходом військових вони дійсно усвідомили себе українцями, згадайте марш вишиванок у Маріуполі минулого року. Тоді спало на думку, наскільки суспільство у нас відрізняється від російського. Наші люди за роки незалежності відчули смак свободи. Це ті природні речі, які українець вже ніколи й нікому не віддасть, тим більше, що за цю свободу заплачено кров’ю, за це полягло багато людей.
Хотів би поділитися ще одним спостереженням. Усіх, хто вперше потрапляє на передову, дивує, наскільки високим є бойовий дух наших військових, наскільки наполегливо всі працюють для досягнення єдиної мети – Перемоги. Цьому є пояснення. Ми, військові, не відрізняємо себе від решти населення України, що в Маріуполі, що у Харкові або Запоріжжі, що у Донецьку з Луганськом – це також українські міста. У нас є спільний ворог, і Збройні Сили повинні захистити нашу державу від цього підступного зовнішнього ворога. Ми на нашій землі назавжди. Все просто. Принаймні, в цьому питанні між політиками і військовими не повинно існувати жодних суперечностей.
Михайло Дмитрук, Київ.