Михайло Гаврилюк, народний депутат України
Я з корупцією борюся-борюся-борюся, а вона так обросла, що важко побороти
- Вони мене не відпустили. Вони довго возили нас в одне відділення, в інше, але мене в РОВД не хотіли брати, всюди від мене відмовлялися. Нарешті, десь взяли, стали допитувати, а я то відключався, то приходив до тями. Вони мене відливали водою, а потім сказали відвезти до лікарів. За що я і вдячний тим людям: якби вони мене відправили до камери, потримати до ранку, то уже й не дожив би, хто його знає. Відправили мене у тринадцяту лікарню, занесли на ношах. У нас тоді було таке, що з лікарні викрадали майданівців, десь возили їх, катували. І цю лікарню взяли під охорону афганці. День я був там, а наступного Бог дав мені трохи сил, що я, тримаючись за стінку, я втік відти.
- Від кого втік?
- З лікарні втік, зібрався і втік, бо я знав, що вони прийдуть за мною. Там були і міліція, і афганці, я розумів, що може бути сутичка, тому вирішив йти. Після всіх процедур мене завезли в палату, і я в палаті набрав повну ванну гарячої води, потім полежав, а потім побачив, що там біля одного ліжка знаходяться чоботи - такі, також вже побиті, видно, що чиїсь з Майдану, штани і гольф. Запитав, чиє це. Та, тут, кажуть, з майданівців був якийсь киянин, його мати прийшла забрала, одежа його осталась. І я ту одежу на себе одів і потихеньку почав вибиратися з палати. Охорони не було, по стінці я почав потихеньку йти до виходу і тут ті афганці, які мене були прийняли, запитують, куди зібрався. Кажу: «Треба тікати звідки, бо зараз за мною приїдуть». А вони кажуть, ми тебе не віддамо. Я кажу: «Розумію, що не віддасте, але я краще погнав». Вони кажуть, ти тільки на вулицю вийдеш, тебе загребуть. Вони викликали людину з Автомайдану, і цей автомайдановець мене взяв у машину, і відвезли мене назад на Майдан.
- Ви не хотіли лікуватись?
- Як я міг оставити своїх козаків, у яких був обозним, і які на мене мали всю надію, вони, як діти малі, були, то їм зранку цигарок дай, то їм щось смачного поїсти, то шкарпетки дай, то взуття якесь найди, то фуфаєчку.
- Думаєте, без вас би воду не посвятили?
- У лікарні людина не швидко одужує, бо там усі хворі ходять, на них дивишся, ну психологічно не можеш зцілитися. А коли ти находишся хворий, але між здоровими, то навіть і цей дух здорових людей допомагає людині оздоровиться. Це моя така думка, бо якось так зі мною вийшло.
ВДОМА, ПЕРЕД АТО, БУВ ОДИН РАЗ, ХОТІВ ЗАСІЯТИСЯ, ЩОБ ЗЕМЛЯ НЕ ГУЛЯЛА
- Скажіть, ця рана публічного приниження зажила?
- У мене є свої методи лікування: я знаю, що будь-який стрес можна подолати роботою. Я на Майдані тоді дальше так і працював - це розгрузка дров, колов дрова. Якщо ти хворий, але через силу ти береш сокиру в руки і починаєш розколювати через біль, ти не можеш, але через біль це все робиш, воно якось веселіше і скоріше проходить. Тим більше, що після Майдану була АТО.
- Як ви зустріли новину, коли Янукович втік?
- Я знаходився на Майдані. Ми якраз хотіли їхати штурмувати Межигір'я. Ми почули, що Януковича немає, відсвяткували, думали, що революція закінчилася, але вона не закінчилася. Я поїхав із загоном Самооборони на фронт, доїхав до Слов'янська. Після цього всього я зрозумів, що все-таки треба і там щось нашим хлопцям їсти, бо постачання не було. У мене ще були знайомі з Майдану, хто міг допомогти. Кажу, давайте я поїду пару ходок, привезу сюди харчів, щоб мали, що їсти. Це були добровольчі батальйони самоборони з Майдану, зразу з Майдану організовувалися і зразу йшли, і зразу на захист.
- Ви після Майдану вдома так і не побували?
- Приїхав один раз, щоб засіяти земельку пшеничкою: війна війною, але, якщо не буде що їсти, то... Для цього я знав, що треба, щоб не пропала земелька, що треба її було засіяти пшеницею.
- Скільки у вас соток?
- 75 соток, до гектара. У мене був мотоблок, помічник. Але збирали пшеницю вже сусіди. Я був десь на фронті. Тоді тривало оформлення документації нашого підрозділу. Ми увійшли у склад батальону Золотих воріт ротою.
- А коли ви отримали пропозицію балотуватися?
- Я знаходився в АТО, і до мене приїхали в гості, у мене є такий Сергій Буликов, Віктор Романюк, який тепер також став депутатом, вони привезли гуманітарку, і запитали - не хотів би ти піти. Я кажу: ні, для чого, я себе і тут добре почуваю, захищаю країну. Але вони мене переконали. Кажуть - слухай, Михайло, якщо ти не підеш, другий, третій не піде, а хто буде боротися з внутрішнім ворогом? Зовнішній ворог, це таке, ти бачиш його - стріляй по ньому, і все. Але й внутрішній ворог, який всередині в державі, - скритний такий, що він сує всюди палки в колеса, і ніхто з ним не бореться. Треба і з ним комусь боротися. І таким чином вони мене переконали в тому, що все-таки треба мені йти і пробувати балотуватися. Ви знаєте, що виграє та людина, яка більш впізнавана. Я на той час був впізнаваний. Трошки підтримали мене люди, трошки волонтери. Таким чином, на таких волонтерських засадах ми й перемогли.
- Не лише волонтерських засадах, вас дуже підтримувала партія. Ваші борди всюди були.
- Дивіться далі, на рахунок партії. «Народний фронт» на біг-борди і на буклети допоміг коштами. Я нічого не маю проти. Вони десь рекламу дали по телебаченню, але найголовніше - це коли є живе спілкування, коли люди ходять і за тебе говорять. Я щодня їздив по округу, то в одне село, то в друге, то в район, то в міста. Кожен день з кимось зустрічався, розказував. По сім зустрічей мав. І тому переміг.
Я ПОБУВАВ ІЗ ЗАПИТАМИ ЧИ НЕ У ВСІХ МІНІСТРІВ
- А як ви звикали до законодавчої роботи?
- Вже звик. Читаю, слухаю виступи на фракції. А поначалу голова була, як вулик з бджолами. А зараз привиклося, хоча в цій роботі треба терпіння.
- Михайло, класичний сюжет літератури, коли не дуже чесні люди, еліти суспільства використовують просту людину. Ви не можете не розуміти, що героїв та вояків всі фракції брали задля іміджового ландшафту.
- Я не рахую, що мене отак можна просто використати. Ну, може, десь і використовують, але я знаю - задля чого я тут знаходжуся. Я не дуже сильний законописець, але тут є робота і окрім законів. Я находжуся в комітеті учасників АТО і інвалідів. У нас багато є воїнів, які стукають до одних, до других, до третіх дверей - ніхто їх не чує. Вони роками добивалися якоїсь правди і ніде не змогли знайти. Ці прості люди звертаються до мене. Я намагаюся допомагати. Усі документи, що надсилають у комітет, мій помічник юрист збирає, вивчає, вводить мене у курс справи, і я підписую та надаю звернення. Якщо я бачив, що на мій запит прийшла відписка, то я брав запит, відповідь та йшов до того чи іншого міністра. Я так ходив майже до всіх міністрів: і в Мінсоцполітики, і в Міноборони, і Мінздрав та казав: «Дивіться, тут ось що написано, а ви що написали?» Тоді вони роздивляються моє звернення, якщо треба - розслідують, як треба для простої людини, якщо людина права та побита своєї державою - допомагають їй.
- Тобто, всі листи для вас відбирають помічники і вони ж їх інтерпретують?
- Ну, вони не відбирають, вони дають звіт по кожному листу. У мене є помічники на окрузі. Є листи, коли пишуть, мовляв, ми боїмося, що міський голова не дасть нам землю. Тоді я кажу: «Це ви так думаєте. Напиши всюди, де положено, листа, а потім вже, у разі відмови, пиши депутату: «Голова місцевий не дав мені земельку». Але ж з'ясуй, чому не дав, чому хтось за вас має робити вашу роботу.
- А ви готувалися до роботи депутата?
- Для мене це зовсім нова справа. Але все, що я знаю, - це я навчився за останній рік, коли працюю у Раді. Більше почав читати, входити у цю роботу, слухати її. Бо до цього я мав хату, дом, погодувати.
- Ви читали Конституцію?
- Так.
- Хто є джерелом влади в Україні?
- Український народ.
- А який державний устрій України?
- Ну, вона унітарна, правова держава... У неї є президент, прем'єр..., - після паузи, - вона - республіка.
- Як ви приймаєте рішення щодо голосувань?
- Я слідкую, коли всі обговорюють законопроект. Слухаю. Коли кажуть, що він порушує Конституцію, таку й таку статтю, то дістаю Конституцію і читаю. «Ага, - думаю, - тут оце й оце прописано. Все нормально». Потім слухаю виступаючого, слухаю, що про це кажуть на фракції. Почувши одну, другу, третю сторону, аналізую і виношу вирок про закон.
- Зараз дуже багато корупційних скандалів, які стосуються вже чинної влади.
- Я з корупцію борюся, відколи став депутатом. Я борюся-борюся-борюся, а вона так обросла, що важко побороти.
- А як ви боретеся з нею?
- Мітингами, запитами. Це мало, бо коли корупціонер корупціонера поганяє, важко.
- Дивіться, коли з'являються серйозні розслідування про те, що корупція є, і АП, що нею займається, навіть один з лідерів вашої фракції, як ви почуваєтеся? Ви розумієте, що все воно не може бути неправдою?
- Правильно. Все не може бути неправдою, частина є правди. Але я роблю свою роботу, і знаю, що кожна людина рано чи пізно відповість за свої вчинки. Сьогодні живе собі той корупціонер, а завтра до тебе вже і Генпрокуратура прийшла - і починає тебе притягати, і на допити викликати. Корупціонери не вічні. Я думаю, що і президент, і прем'єр-міністр, хоч би що не казали, але вони працюють на державу. Просто двадцять три роки нашу державу обкрадали та опускали на коліна, а за цей рік роботи може і не помітно, але буде помітно.
- А як ви підбираєте помічників?
- Когось з Майдану знав, когось друзі порадили. Зараз пересіваю помічників. Бо, спочатку, мав одну думку про них, зараз думка помінялася. Коли я бачу, що його думка націлена на те, щоб збагатитися, то звільняю.
- А як ви бачите, що найближче оточення робить щось некорисне для держави?
- А то видно зі спілкування, видно, як починає розмовляти. Ну, завжди видно, коли людина починає говорити тобі неправду. А якщо ще підійти - почути від людей думку про рішення свого помічника, то все стає ясно. Стає ясно, чи людина починає під твоє ім'я брати гроші, чи хоче допомогти. Я кажу йому - йди і не брудни мене.
- Ви маєте громадські приймальні на окрузі?
- Так. Міські органи влади зобов'язані надати мені приміщення, як депутату - за одну гривню в місяць. Одну маю у Вишневому. Мають у Боярці відкрити.
- А де людей берете для громадської приймальні?
- В даний момент на волонтерській основі працюють. Вони мають корочку, для них і статус кращий, і престиж. Вони можуть сказати: «Я працюю помічником Михайла Гаврилюка». Але щоб сильніша команда була, то кожній людині треба платити. Зараз не маю чим платити, а з часом, може, буде. Хто його знає.
- Де ви живете?
- На окрузі у Боярці. Винаймаю житло.
- А де ваша родина?
- Із дружиною розлучений - одинадцять років тому.
- То ви неодружений?
- Буду. Всьо попереду. Життя лиш починається. За границею женяться у тридцять сім - тридцять вісім років, а до того часу будинок здобувають, кошти здобувають - а відтак починають женитися.
РАНІШЕ ЇЗДИВ НА ЖИГУЛЯХ, ТЕПЕР - НА БЕУШНОМУ ДЖИПІ
- Чим з Боярки добираєтеся до Ради у столицю?
- Раніше мій знайомий, який мав собі іномарочку, дав мені жигуля, 15-ту модель. Каже мені: «На, поїзди». Я на ній журналістів катав, які, як ви - цікавилися моїм транспортом. Я жигуля кидав на Теремках, а сам їхав на метро далі, щоб не їхати Києвом, не палити бензин та тратити час. А так в метро стрибнув і - ф'ю (присвиснув - ред.) - вже у центрі. Я жигулем поїздив півроку. А потім цей знайомий мені каже, що вирішив продати одну машину. Я лишився без машини. Але у мене є організація «Козацька звитяга», ми ж займалися і досі займаємося волонтерством, возимо на фронт продукцію. Зараз вже працюємо з лікарнями та госпіталями. Чекаємо на машину з медичним обладнанням. Так само у нас були автомобілі, які ми відправляли в зону АТО. На нашій громадській організації є пару машин - вони беушні, але закордонні, хороші. Такі машини нам передають друзі з діаспори: їх легше нам віддати, чим там здати на металолом. Ця машина на зелених, волонтерських номерах. Це маленький джипчик, від якого є дві пари ключів - одна у мене, одна у моїх козаків. Вони беруть її, якщо їм потрібна, тоді я лишаю на Теремках, якщо ні, то лишаю десь в центрі.
- Добре, про власність та зарплати. Я вірю, що рік тому вам вистачало зарплатні в шість тисяч. А сьогодні?
- Наша зарплата це 4600 або 4700 гривень.
- І що, на бензин вистачає?
- Я на солярці їжджу. Вона є по 16.50, але у мене є знайомі, які беруть по оптовій ціні, то я з ними беру в долі, вони беруть тонну, а я беру п'ятдесят літрів.
- Пальне плюс харчі, одяг - це все 4600?
- Ви бачите, у що я одягнений?
- Цей камуфляж - не єдине ваше вбрання.
- Так, маю ще один такий. Та й до цього не ходив голий, мав і джинси, і курточки, і светри. А купити ще футболочку та пару білизни - невеликі витрати. Їм один раз в день, а опівдні - або чай, або каву. Житло, яке я орендую у Боярц, компенсує держава. Я вкладаюся в 4600. Але я сподіваюся, що зарплата буде більша.
- І що - нема партійних доплат у фракції? Колись були.
- Колись може й були. Я гроші ні в кого не беру. Бо коли ти починаєш брати у когось гроші, ти стаєш його рабом.
- Організацію громадську як вирішили зробити?
- Мені підказав зробити її Сергій Бірюков. Про неї все є в Інтернеті.
- Запитання про злочини на Майдані. А саме про тих, хто знущався над вами. Ви їх вибачили?
- Їм дали умовно по два та три роки. Я просив про те, щоб їм дали умовно. Поприходили їхні мами, дружини, діточки, одна була вагітна - вони просили сльозно. Я з християнської віри простив їм.
- Михайле, а як ви відпочиваєте?
- По суботах у Боярці парюся в міській бані з віником. Щоб мене хтось попарив, або щоб я когось попарив. Мене там впізнають, але я зразу кажу: «Шановні, я знаю, що у вас усе наболіло, але прошу - у громадську приймальню. А сюди я прийшов попаритися, помитися, поговорити про якусь любов та погоду».
- А спортом займаєтеся?
- У себе на майданчиках - бігаю та підтягуюся.
- Які у вас плани на найближчі роки?
- Плани... За діла повинні казати люди. Я можу битися в груди, казати, що вже тисячі людям допоміг, але не буду вихвалятися. Про плани. Якщо ви хочете, щоб вони осуществилися, - нікому нічого про них не кажіть.
Лана Самохвалова, Київ