Юлія Стрельцова, кризова психологиня

Укрінформ продовжує цикл інтерв’ю на тему збереження психологічного здоров’я у воєнний період. Цього разу говоримо з Юлією Стрельцовою - кризовою психологинею та волонтеркою. Наша із нею розмова відбулася якраз між розвантаженням-завантаженням гуманітарної допомоги біля одеського відділення Союзу поляків в Україні імені Адама Міцкевича, яке з початку повномасштабного вторгнення діє як волонтерський штаб. Юлія працює з абсолютно різними категоріями людей. Це - військові та їхні родини, сім’ї загиблих і зниклих безвісти, поранені бійці у госпіталях, люди, які повернулися з-за кордону, та ті біженці, які вимушені там лишатися. Вона розповіла про психологічну підготовку бійців до першого бою, емоційний стан та реабілітацію поранених, методи боротьби зі стресом у цивільних, важливість волонтерської діяльності, користь різних терапевтичних практик та те, як звичайна жуйка може допомогти перервати «адреналінове коло» та заспокоїтися у кризовій ситуації.

ЛЮДИ, ЯКІ ЗНАХОДЯТЬСЯ ДАЛІ ВІД ЛІНІЇ ФРОНТУ, СХИЛЬНІ ДО ОДНОГО З НАЙСТРАШНІШИХ БОЙОВИХ СТРЕСІВ – ЦЕ ТАК ЗВАНИЙ «МІНОМЕТНИЙ СТРЕС»

- Юліє, ви спеціалізуєтесь на роботі з людьми, які перебувають в кризовій ситуації. Раніше вам доводилось працювати з невеликими категоріями людей, а зараз, виходячи з наших жахливих реалій, у вас роботи – вся країна. Скажіть, за вашими спостереженнями, чи є сьогодні в Україні люди, які б теоретично не потребували психологічної допомоги?

- На превеликий жаль, практично всі мешканці України зараз перебувають у бойовому стресі. Не тільки люди, які знаходяться в зоні бойових дій, не лише наші військові, а абсолютно всі. Причому люди, які знаходяться далі від лінії розмежування, лінії фронту, схильні до одного з найстрашніших бойових стресів - це так званий «мінометний стрес». Туди можна віднести також «артилерійський» і «ракетний стрес», бо всі ці обстріли входять в поняття «мінометний», оскільки ми не розуміємо, коли прилетить, куди прилетить і чи прилетить взагалі. Коли оголосили повітряну тривогу, нам невідомо - що летить, куди летить, чи загрожує реальна небезпека чи ні, а все одно всі вже заходять в цей стрес.

- Чи є методи не зайти в нього дуже глибоко і боятися не так сильно?

- Одразу хочу наголосити, що страх у нормальному житті має бути присутній. Страх – це складова нашої безпеки, нашого інстинкту самозбереження. Якщо людина нічого не боїться, це дуже погано. Але страх має бути дозований.Однак зараз ситуація дуже нагнітається, через що люди часто заходять не просто в страх, а в тривожність. 

- Тривожність і страх  - у чому відмінність?

- Різниця в тому, що страх у нас виникає як реакція на якийсь подразник. Ми боїмося чогось, що вже існує. А тривожність - це відчуття, яке немає під собою підґрунтя. Найпростіше і актуальне зараз: оголосили повітряну тривогу і ми боїмося, що може бути приліт. Є страх – ракети в повітрі і ми ховаємося в бомбосховище, бо нам загрожує ракетний обстріл. Але коли ми йдемо вулицею і думаємо: ага, а може бути тривога, а прилетить ракета, а що я буду робити, а де мої діти. І починаємо самі себе накручувати. Тобто, небезпеки ще немає, а ми вже починаємо через неї хвилюватися. Це якраз тривожність. І у більшості випадків це відчуття має надуманий характер. Тому задача психологів - пояснити людям, у чому відмінність і як з цим справлятися.

До тривожності дуже схильні люди, у яких рідні знаходяться або в зоні окупації, або місцях бойових дій, наприклад, родини військових. У мене багато випадків, коли мами і дружини мають стресові розлади, тому що не знають, що там відбувається, хвилюються, у них є страх за життя рідних. До речі, страх за життя рідних - це один зі страхів, до якого схильні абсолютно всі.

КОЛИ ТИ БАЧИШ НОМЕР ТЕЛЕФОНУ… ТО ТЕБЕ ТРУСИТЬ АЖ ДО ТОГО МОМЕНТУ, ПОКИ НА ТВОЄ «АЛЛО» З ТОГО БОКУ НЕ ВІДПОВІСТЬ ЗНАЙОМИЙ ГОЛОС, А НЕ ЧУЖИЙ

- І що робити цим жінкам, мамам та й нам усім?

- Тут може спрацьовувати лише саморегуляція, вправи на заспокоєння, дихання, але ж ми чудово розуміємо, що повністю справитися з цим, поки близька людина не вийде на зв’язок, практично нереально. Коли я запитала у своєї близької знайомої, в якої чоловік на той момент був на фронті, що їй найскладніше як дружині, то вона сказала: коли він в «зоні тиші», не на зв’язку, то розумієш, що він десь виконує завдання і перебуваєш в умовно спокійному стані. А от коли він з’являться в мережі, і ти бачиш номер телефону… то тебе трусить аж до того моменту, поки на твоє «алло» з того боку не відповість знайомий голос, а не чужий. Тому що з його телефону можуть телефонувати побратими, командування, лікар, щоб сказати щось жахливе. Дружини і мами бійців постійно знаходяться у величезному стресі.

- А для жінки, у якої діти, це, напевно, додаткове навантаження, бо вона не може показувати, що дуже нервує, щоб не лякати дітей?

- Так, жінка, у якої діти, навіть не може плакати, вона не може зайти в себе, в свої переживання через те, що для них вона має бути спокійною, врівноваженою і розказувати, що з татом все добре. Вона цей стрес ховає в собі.

Важко працювати з родинами загиблих, коли до тебе приходить мама або дружина, важко втішати, тому що розумієш, яке може бути втішання, коли вона втратила найважливішу людину? Моє завдання - вислухати, допомогти пережити горе, яке у неї всередині. Це складно не сприймати близько, особливо, коли ти знав людину, яка загинула, коли звертаються рідні і кажуть: «Ви працювали з моїм сином, а тепер я хочу, щоб ви попрацювали зі мною»....

- Спокій в очах мами попри те, як їй, бідній, може бути тяжко в цей момент, справді дуже важливий. Як казав психолог Олександр Білоус, діти переносять це все спокійніше, якщо, звісно, не читають у наших очах сильний страх.

- Так, але тут теж дуже важлива психоедукація. Батьки обов’язково повинні з дітьми говорити, бо якщо не говорити, дитина почне шукати інформацію з інших джерел і до тих страшилок додумуватиме ще щось сама.

До мене на заняття часто приходять дітки волонтерів і от я запитую: а скажіть, будь ласка, коли звучить сирена, вона страшна? І вони мені видають: «Сирена хороша, тому що вона попереджає нас про небезпеку і ми повинні знайти безпечне місце та заховатися». Вони знають і не бояться.

На заняттях я розказую діткам про наше ППО, як воно працює, як летить ракета, як наші Сили протиповітряної оборони бачать ціль, як вони її збивають і ця ракета не долітає нікуди, і вже самі діти, коли ми сидимо у бомбосховищі та чуємо якийсь «бабах», кажуть, це ж ППО! Батьки відповідають: звичайно, ППО, і вони далі собі граються. Тобто, ми не проговорюємо дітям: «Ой, приліт на сусідній вулиці! Ой, там десь прилетіло!» Можливо, потім вони таке і почують, але на момент «бабаху» головне проговорити, що нам нічого не загрожує, щоб дитина була спокійна. Коли я розповідаю про цей лайфхак батькам, вони дивуються, а хіба так можна було? Так, можна було. Це маленька брехня задля порятунку. До того ж я не зовсім збрехала: ППО ж працювало! Бувають ситуації, коли дітям краще щось недоговорити, а щось – розжувати, щоб вона чітко розуміла, чому дві стіни нас вберігають. Якщо вона розуміє, то спокійно до цього ставиться і її дитяча психіка не страждає.

ПОРАНЕНІ БІЙЦІ НАСТІЛЬКИ ВМОТИВОВАНІ І КРУТІ, ЩО МОЯ РОБОТА З НИМИ – ЦЕ НАВІТЬ НЕ СТАБІЛІЗАЦІЯ, А ПРОСТО ПІДТРИМКА

- Ви також працюєте з пораненими у шпиталях. Напевно, теж непроста категорія? 

- На мій дуже великий подив, поранені бійці настільки вмотивовані і круті, що моя робота з ними – це більше навіть не стабілізація, це просто підтримка. Там немає сильних психологічних травм, навіть хлопці, які приїжджають з контузіями і у постконтузійні періоди у них починаються якісь моменти, ми працюємо і вони дуже швидко виходять з цього стану.

- Вони тримаються, як то кажуть, на адреналіні?

- Ні, не зовсім так, бо адреналін часто якраз заганяє у стресові стани. Поясню чому: адреналін – це гормон, який виділяється в стані небезпеки з періодичністю приблизно 40 секунд. Якщо за ці 40 секунд ми не справилися з ситуацією, то організм кидає нову порцію адреналіну, все йде по колу і напруження зростає. Якщо людина не перерве це «адреналінове коло», то рівень адреналіну спровокує надмірне збудження, яке потім може приводити до депресивних станів.

- А чи можна його самотужки перервати?

- Я люблю наводити такий приклад. Всі звертали увагу, особливо у 80-90 роках, що у фільмах про Рембо та всіляких командос – всі обов’язково жували жуйку? Все дуже просто: коли людина починає щось їсти, жувати жуйку, льодяник або просто п’є воду або чай малесенькими ковточками і може втримати цей стан протягом 40 секунд - однієї хвилини, то вона перериває «адреналінове коло».

Тобто, якщо ви у стані великого стресу відчуваєте, що зараз вас просто розірве від адреналіну, достатньо просто закинути в рот жуйку або взяти якусь цукерку і пожувати – ви заспокоїтеся, бо адреналін піде на спад.

У хлопців саме через високий рівень адреналіну часто трапляється надмірна героїзація, коли вони біжать в бій, не думаючи про небезпеку, бо рівень страху знижується. Є ще норадреналін (гормон мозкової речовини наднирників і нейромедіатор) – він більш депресивний і стресовий.

Знову ж таки, якщо людина їсть щось солодке, то це простий спосіб отримати дешевий дофамін – гормон щастя. Алкоголь також до таких засобів відноситься, але виключно, коли ми випили келих вина чи 50 грамів коньяку, заспокоїлися і все. Це може бути разова акція, бо у більших дозах він не лікує, а тільки потім погіршує стан.

Я ПРОВОДЖУ З ВІЙСЬКОВИМИ РОБОТУ З ДЕПЕРСОНАЛІЗАЦІЇ ВОРОГА, КОЛИ ВОНИ НЕ СПРИЙМАЮТЬ, ЩО ВБИВАЮТЬ ЛЮДИНУ – ВОНИ ВБИВАЮТЬ ВОРОГА

-  Тоді за рахунок чого поранені хлопці в госпіталях мають більш-менш стабільний емоційний стан?

- Мотивація, у них дуже крута мотивація. Коли я працюю з 126-ю бригадою як психолог, приїжджаю до хлопців, котрі готуються на передову, у нас є така тема: введення в перший бій і бойовий стрес. Я пояснюю, що з ними відбуватиметься, як це відбуватиметься, які можуть бути наслідки, як може відреагувати нервова система. Даю поради, як можна стабілізувати свій стан, це може бути і дихання, і якісь вправи, і рахунок, технік дуже багато. І ті, з ким я говорила, хто вже повернувся на ротацію, кажуть, що були ситуації, коли вони використовували ті методи. Психоедукація дуже важлива, це пояснення і донесення до людей необхідної інформації про психічне здоров'я, психологічні негаразди та їх наслідки для особистості.

Але найперше – це самомотивація. Ми – люди, які знаходяться на своїй рідній землі, люди, які захищають дім, своїх рідних. Також я проводжу з ними роботу з деперсоналізації ворога, коли вони не сприймають, що вбивають людину – вони вбивають ворога. Я навіть наводжу таку формулу: вбитий «орк» дорівнює жива родина.

- Це важливий момент, адже не кожен у мирному житті наважився б убити живу істоту, а тут вони перетворюються на вбивць ворога. Ворога, але вбивць…

- Саме тому я акцентую на деперсоналізації, саме тому вони не говорять «російські війська». Ми їх називаємо «орками», а у хлопців є трошки інший вислів, причому в усіх один, але він матюк, то ми тут його не будемо використовувати.

Я на тренінгах запитую у них: хто може вбити людину? Один-два руку піднімають, а потім хтось один з групи обов’язково каже: людину - то ні, а от ворога можу. Кажу: «А тепер підніміть руки ті, хто може вбити ворога, «орка»? Практично всі піднімають руку.

До речі, мене дуже тішить, що зараз намагаються відправляти на фронт хлопців, які готові самі їхати туди. Тому що деякі люди, які на початку вторгнення йшли на фронт, насамперед йшли захищати свою країну, а вже потім, коли прийшло усвідомлення, що їм треба буде вбивати, казали: «Я не готовий, я не можу, я буду копати окопи, буду парамедиком, буду щось будувати, варити їсти, робити все що завгодно, але я не можу вбивати».

- І, напевно, в інтересах усіх до таких побажань варто дослухатися?

- Звичайно! І до них зараз дослухаються – якщо людина не готова, вона не підписує документи, папери на відправлення, її туди не відправляють. Це крута практика, тому що там немає випадкових людей, там люди, які готові до війни. Можливо, були якісь ситуації з самого початку, але на теперішній момент - відправляють тих, хто дійсно готовий до захисту.

Зараз професійність зростає, підготовка удосконалюється, і мотивація також зростає. Позитивний настрій після того, як хлопці бачать, що у нас ідуть перемоги, підвищується, наші Збройні Сили, наші захисники дійсно рухаються вперед з великим прогресом.

ПРАКТИЧНО У ВСІХ ХЛОПЦІВ Є ВИНА ВЦІЛІЛОГО. ЯКЩО ГИНУЛИ ПОБРАТИМИ, ТО ВКЛЮЧАЄТЬСЯ МОМЕНТ: А ЧОМУ НЕ Я?

- У моїй попередній розмові клінічний психолог Олег Чабан зазначив, що після війни приблизно 15 відсотків військових, на жаль, зазнають посттравматичних стресових розладів, тому що вони пройшли через смерть, бачили вбитих друзів, стали вбивцями ворогів.

- Так, насамперед у людей, які повертаються, можуть бути гострі стресові розлади, а потім ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Я працюю з ПТСРом з 2015 року, і одним з дуже складних випадків якраз був Сергій Башков (нацгвардієць з позивним «Індіанець», на основі його щоденників був створений український військовий детективний фільм «Позивний «Бандерас»), з яким ми потім разом писали книжку про ПТСР «Понад життя».

Це дуже складний етап, по-перше, тому, що практично у всіх хлопців є вина вцілілого. Якщо гинули побратими, то включається момент: а чому не я? Особливо, якщо військовий більш віковий, а гинуть молоді хлопці. Часто підключається синдром жертви, починаються депресивні стани, інтрузії, вони повертаються весь час туди, згадують побратимів, бачать картинки боїв. Для подолання цієї проблеми потрібні будуть серйозні реабілітаційні програми. Можу сказати, до речі, про хорошу реабілітаційну програму в Центрі психічного здоров'я та реабілітації "Лісова поляна" МОЗ України, там головний лікар Ксенія Возніцина, а Таня Сіренко психологічною службою завідує. Вони працюють з ПТСРом, з постконтузійним синдромом, з відновленням хлопців якраз після отаких проблем, це – центр ментального здоров’я. І чим більше у нас буде таких закладів, тим більше людей туди звернеться, а зараз є тенденція, що хлопці звертаються частіше, ніж до 2021 року. Бували навіть моменти, коли хтось телефонує і каже: у мене 10 хвилин на старлінку, слухайте мене.

- Немає такого, щоб хтось говорив: «Не треба нас лікувати, у нас з головою все в порядку»?

- Ні, такого зараз немає, хоча, ви праві, раніше таке траплялося. Тому було б добре, якби ми змогли зробити хорошу програму з відновлення, як це діє у Хорватії чи в інших країнах.

Дуже важливо пропрацьовувати моменти декомпресії військових, які повертаються, проводити роботу з родиною, бо коли він повертається, родина повинна розуміти, що відбувається з ним, і так само військовий повинен розуміти, що відбувається з родиною, бо родина теж змінилася. І коли зустрічаються чоловік і жінка, це вже інші чоловік і жінка, їм треба знову вчитися разом жити; і це якраз завдання психологів, медиків, які можуть допомогти людям відновлюватися. Це має бути національна програма, якої, на жаль, поки немає.

Добре, що є якісь окремі центри, де психологи намагаються це зробити і було б круто, якби ми змогли це поставити на всеукраїнську платформу, коли кожна людина може звернутися до психолога.

ЄДИНЕ, ЯК МИ МОЖЕМО ПІДТРИМУВАТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВТРАТИЛИ ВСЕ МАЙНО, – ПРОСТО МОТИВУВАТИ, ЩО ЦЕ ЛИШЕ МАТЕРІАЛЬНІ БЛАГА, А ВИ ЖИВІ, ЖИВІ ВАШІ БЛИЗЬКІ

- Ви сказали про «комплекс вцілілого» серед військових, а мені здається, що і серед цивільного населення, яке зараз в дуже умовній безпеці перебуває, також є цей комплекс?

- Такий комплекс є й у біженців, які поїхали за кордон, у багатьох є ще й комплекс вини… Коли тільки почалося вторгнення і відділення поляків імені Міцкевича (я полька за національністю) організовувало евакуацію, були моменти, коли я, як психолог, телефонувала і пояснювала людям, що вони повинні виїхати. Вони відмовлялися, казали, що не поїдуть, тут їхня земля, сім’я, тут залишається чоловік, який пішов на фронт.

Є інший бік медалі: я працювала онлайн з жінкою-біженкою, яка мені розказувала, що у неї психологічна травма через те, що вона в чужій країні, у чужому будинку. Я її заспокоювала, а вона в досить таки грубій формі сказала: «ви нічого не розумієте, я сиджу зараз в чужій кімнаті на чужому ліжку». Після цього я включила камеру і показала їй, де знаходжуся я. А я була в бомбосховищі. Вона подивилася і каже: «Я зрозуміла, у мене немає проблем». Тобто, біженці розділилися на дві частини.

- Біженці справді різні, але люди, які фізично втратили все майно, нажите роками, напевно, вкрай вразливі?

- У мене племінниця з Харкова і ми дуже довго пропонували їй виїжджати до нас. Вона переживала, як можна поїхати, у неї ж там будинок, але таки приїхала до Одеси 3 квітня. А 6 числа зателефонувала мені і каже: а у нас більше будиночка немає, був приліт... Показує мені фотографію – дитяче ліжко, завалене будівельними матеріалами, а я питаю її: «Що ти бачиш на цьому фото?». Вона сумно: «Це доньчине ліжко, це наш будинок, ми там тільки зробили ремонт». Я кажу: «А чого ти там не бачиш?». Вона: «Не знаю...». Кажу: «Ти не бачиш в тому розбомбленому будинку свою дитину, яка на даний момент стрибає тут поруч з тобою». І це спрацювало.

Єдине, як ми можемо підтримувати людей, які втратили все майно, – просто мотивувати, що це лише матеріальні блага, а ви живі, живі ваші близькі. Часто це допомагає, вони розуміють, що вберегли своє життя, але насправді їх дуже важко витягувати з депресивних станів.

ЛЮДЯМ ПОДОБАЄТЬСЯ МАЛЮВАТИ – ПЕНЗЛІ, ПОДАТЛИВЕ ПОЛОТНО, МАЛЮНОК, В ЯКИЙ ТИ ПЕРЕКЛАДАЄШ ЩОСЬ ДУЖЕ ОСОБИСТЕ, ДОБРЕ ПРАЦЮЮТЬ

- На своїх тренінгах ви практикуєте арттерапію, це лікування мистецтвом? Який його напрям найбільше допомагає людям психологічно?

- Це може бути і музика, і танці, і робота з метафоричними асоціативними картами, коли людина обирає карту, а ми розбираємо її стан, чому вона обрала саме цю карту. Дуже добре «заходить», коли ми малюємо акрилом картинку, яку вони обирають, або самі вирішують, що намалюють. Потім аналізуємо, чому людина вирішила саме це намалювати, чому це її турбує чи втішає. Людям подобається малювати – пензлі, податливе полотно, малюнок, в який ти перекладаєш щось дуже особисте, добре працюють.

Буває, починають малювати, а потім змінюється концепція і вони все перемальовують. Навіть був випадок, коли людина захотіла порвати свій малюнок – почала нервувати, а я принесла ніж і сказала: "Будь ласка!" Вона порізала полотно і промовила: "Господи, як же мені полегшало!" Тобто, як бачите, це будь-який прояв, через який людина може висловити все те, що знаходиться всередині.

- Ви сказали про психологічну користь від танцю. Як саме це працює?

- Танок дозволяє через тіло позбутися внутрішніх затисків і напруги. Ну і, звичайно, музика, яку людина чує в цей час, дуже допомагає. Мушу сказати, що латинотерапія, яку ми практикуємо, заходить абсолютно всім - і військовим, і цивільним, які зараз знаходяться в стані стресу через бойові дії, і навіть членам родин загиблих.

У військових іноді доходить до смішного, коли ми проводимо тренінги, то перші рази хлопці взагалі не хочуть підніматися. А коли ми закінчуємо тренінг і я питаю: "Чим завершимо?", хлопці вже кажуть: "А давайте потанцюємо".

Це крутий симбіоз арттерапії, позитивної психології і додатково тілесно орієнтованого методу, бо наше тіло пам’ятає все, що з нами відбувається. Я психолог позитивної терапії, але більше все ж дотримуюсь думки, що тілесно-орієнтований метод відпрацьовує практично з усіма.

У ПЕРШІ ДНІ ВТОРГНЕННЯ У МЕНЕ БУВ «ПУНКТИК» – Я ПЕКЛА ПИРІЖКИ І БУЛКИ ТА ВІДПРАВЛЯЛА НА НАЙБЛИЖЧІ ПОЗИЦІЇ, КУДИ ДОЇЗДИЛИ ВОЛОНТЕРИ

- З Олександром Білоусом ми також обговорювали, як важливо у цей момент робити хоч щось, а рефлексувати будемо потім. Зокрема, він зазначав і про волонтерську діяльність, яка корисна для обох сторін - і для тих, хто її потребує, і для тих, хто нею займається. Розкажіть про свій досвід, адже ви дуже активно і давно волонтерите?

- Я абсолютно з вами згодна, це такий вид самодопомоги собі, коли ти потрібен комусь і кимось опікуєшся. У перші дні вторгнення, поки ми зайнялися волонтерством і поки я знову вклинилася у психологічну роботу, у мене був «пунктик» - я пекла пиріжки і булки та відправляла на найближчі позиції, куди доїздили волонтери. Ми відправляли це хлопцям не тому, що вони були голодні, а тому, що їм, по-перше, було приємно щось домашнє отримати, а, по-друге, ми були зайняті тим, що кимось опікувались, ми комусь були потрібні!

Люди, які зараз опікуються кимось, причетні до наближення Перемоги, і це не просто високопарні слова, це дійсно так, тому що вони комусь піднімають настрій, комусь сплели шкарпетки і ці шкарпетки зігріли в непогоду, приготували їсти і людина з’їла той батончик, коли геть була біда і це зберегло їй життя.

- Тож людина може вибрати якусь бабусю у сусідньому під’їзді і про неї піклуватися – це вже психологічна допомога?

- Абсолютно, тому що ти виконуєш якусь позитивну місію, це важливо.

У нас малі висадили цьогоріч помідори на грядку, ходили поливали, піклувалися – для них це була така сама опіка. Діти ще не можуть опікуватися людьми, але вони можуть намалювати малюночки для Збройних Сил, можуть посадити рослини, за якими доглядають, для них психологічна розрядка може бути отакою.

А що стосується волонтерів, які займаються цим постійно, то у них так само, як у людей, що відпрацьовують 24/7, є зриви, емоційне вигорання і у декого вже навіть по другому колу вони пішли.

Волонтери бачать дуже багато, чого не вистачає, наприклад, у Збройних Силах. Тут ще спрацьовує такий фактор: до тебе приходить запит і ти розумієш, що треба якомога швидше його закрити, бо це потрібно на передовій. Ти починаєш шукати, де дістати, кому подзвонити, куди поїхати, у кого забрати - починається складний логістичний процес, коли ти рухаєшся по колу. Вони цілодобово знаходяться у напрузі, нервують, звісно, у них починається емоційне виснаження, емоційні гойдалки, бо вони весь час на адреналіні.

Часто бувають якісь неприємні емоційні моменти, спричинені людським фактором, коли хтось щось не так зробив, не доробив, не так відправив, затримав. На жаль, буває, коли і в один, і в другий бік люди помиляються, людський фактор, всі на нервах. Є, звичайно, такі падлюки, які на цьому намагаються нажитися, але мені здебільшого щастило на людей. На жаль, бувають помилки, а бувають і непорядні люди, які намагаються «нагріти» на цьому руки.

Мені трошечки легше, бо я психолог і з перших днів закрилася собі в мушлю і дозую. Але на даний момент я пішла в тренажерний зал, бо треба десь скидати оцю напругу, а є люди, які не можуть кудись дівати це все.

У мене є знайома волонтерка, яка прийшла і сказала: "Все, більше не буду нічого робити, у мене немає сили". Але через три дні я зустріла її на вулиці, вона бігла до мене і питала: «Каска потрібна?». Кажу: «Ти ж казала, що займатися цим не будеш». Відказує: «Волонтерів колишніх не буває» і побігла далі.

- Я вам дуже дякую за розмову! Мені дуже сподобався ваш простий спосіб - пожувати жуйку або цукерку, коли від психологічної напруги вже дах їде. Неодмінно буду користуватися.

- Знаєте, коли я спускаюся з малими у бомбосховище, то найперше, що вони кажуть: а ми їсти будемо? І обирають не печиво, не цукерки, а такі сухі хлібці, зверху покриті кунжутом, спокійно сидять і хрумають. Бо так відчуваєш звук, смак, запах - купа факторів, які «перемикають» їх і вони заспокоюються. Тому це справді працює.

Любов Базів. Одеса-Київ