Геноцид онлайн: щоденне вбивство українців стало новинним тлом

Безкарність Путіна призвела до наслідків, яких Європа не бачила понад 30 років

Жах, який уже не щодня, а щогодини відбувається на вулицях Києва та інших українських міст, на жаль, сприймається (насамперед світовим співтовариством) як буденність. Уже не збираються екстрені засідання ООН, мало хто висловлює навіть сумнозвісне занепокоєння. Повітряні атаки росіян на цивільні об’єкти та мирних українців стали звичайним новинним тлом.

Колись вони супроводжувалися російськими поясненнями на кшталт «це робота української ППО». Уже давно канули в пропагандистську Лету слова про «завдання ударів виключно по об’єктах ВПК і центрах ухвалення рішень». Тепер усе інакше.

Лише за останній час такими «об’єктами» і «центрами» (серед багатьох інших) стали житомирська компанія з виробництва морозива «Рудь», склади McDonald’s і «Сушия», підприємство фармацевтичної компанії «Дарниця», виробництво пиріжків «Тітка Клара», шведський завод фарб Eskaro, логістичний склад «ТК-Домашній текстиль» та Kärcher. Список поповнюється вже не щодня, а щогодини. До нього вже додалася й будівля Національної академії наук України.

«Україна першою почала атакувати російську цивільну інфраструктуру. З кожної позиції вони скрізь почали. Тому вони мають відчути ці удари у відповідь від Росії», — пояснив такі дії Путін. Насправді він бреше. Варто лише згадати 27 червня 2022 року, коли російська ракета знищила ТРЦ «Амстор» у Кременчуці, забравши життя 22 людей. Жодної відповідної російської «позиції» тоді (як і зараз) Україна, звісно, не мала.

Московський «культурний фронт»

Є й інший акцент цих варварських атак. І саме він здається головним. На київському книжковому ринку «Почайна» (який багато хто досі називає «Петрівкою») були торгові ряди, старі видання, підручники, дитячі книжки, приватні колекції. Російська балістична атака 16 серпня фактично знищила його.

А ще російський безпілотник уразив книжковий склад у Святопетрівському на Київщині. Тоді згоріли понад 60 тисяч книжок приблизно тридцяти українських видавництв і книгарень. Серед постраждалих були Readeat, Book.ua, Vivat та «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». 2 липня інший удар зруйнував склад логістичного партнера BookChef — Denka Logistics: видавництво втратило близько 800 тисяч книжок.

Насправді українські книжки горіли й раніше. 23 травня 2024 року ракети влучили у харківську друкарню «Фактор-Друк» — одну з найбільших у країні. Загинули семеро працівників, 21 людину було поранено, вогонь знищив близько 50 тисяч книжок.

Але росіяни давно й завзято воюють не лише з книжками. 16 березня 2022 року авіаудар зруйнував Маріупольський драматичний театр, у якому переховувалися сотні людей. 8 квітня того ж року ракета вдарила по вокзалу Краматорська, де тисячі цивільних чекали на евакуацію. У підсумку — десятки загиблих (серед них сім дітей) і сотня поранених.

21 жовтня 2023 року ракета влучила у сортувальний термінал «Нової пошти» на Харківщині. Шестеро працівників загинули одразу, 17 були поранені.

25 травня 2024 року російські керовані авіабомби вдарили по гіпермаркету «Епіцентр» у Харкові. Загинули 19 людей, десятки поранені. 8 липня російська ракета зруйнувала корпус «Охматдиту» — найбільшої дитячої лікарні України.

21 серпня 2026 року російська атака уразила переповнений торговельний центр у Кривому Розі, внаслідок чого десятки людей загинули і сотні були поранені. Тоді навіть представники місії ООН заявили, що обставини удару свідчать про порушення Росією міжнародного гуманітарного права.

Нагадаємо, воно забороняє не лише навмисні атаки на цивільне населення, а й невибіркові та явно непропорційні удари й зобов’язує нападника вживати всіх можливих запобіжних заходів. Отже, коли Росія вже понад чотири роки завдає ударів ракетами, авіабомбами та дронами по лікарнях, ринках, магазинах, вокзалах, житлових будинках, торговельних центрах, поштових терміналах та будівлях НАН України, уже навіть посилання на «нас там нет» чи «криворуку роботу української ППО» не потрібні. Кремлю вже нема чого приховувати.

Пояснення цьому просте: російська армія не здатна просунутися на фронті. Путіну треба якось вгамувати злість. Тому він зосередився на мирних людях, побутових об’єктах і в притаманному йому стилі продовжує переконувати (як у конкретному, так і глобальному сенсі), що «це українці самі почали».

Це вже геноцид чи ні?

Насправді Росія руйнує не лише інфраструктуру. Вона послідовно б’є по можливості українського суспільства жити як суспільство. Колись окремий зруйнований магазин чи склад міг бути наслідком злочинно неточного удару. Колись депортацію українських дітей можна було видати за «евакуацію», а катівні в численних донецьких та інших «избушках» та «оленівках» — за «перевищення повноважень». Якщо все це скласти разом, виникає інша картина. Це вже не набір «ексцесів». Це війна проти здатності українців залишатися українцями на власній землі.

Знищення тих самих книжок саме по собі юридично не дорівнює геноциду: поняття «культурний геноцид» не було включено до остаточного тексту відповідної Конвенції. Але спалені книжки, ліквідація української освіти на окупованих територіях, високоточні удари по будівлях цивільної інфраструктури, примусова паспортизація та депортація, катування носіїв проукраїнської позиції та фізичне винищення незгодних не існують окремо. Разом вони служать доказами лише одного кремлівського наміру — зламати, розчинити або усунути українців як окрему національну групу.

І саме тому війна Путіна з українцями вже набула відверто геноцидального характеру. Він сам її обґрунтовував, роками заперечуючи окремість української нації, називаючи українців і росіян «одним народом», а суверенну Україну — «історичною помилкою». Саме в російському медіапросторі українців системно описують як «братів», яких треба або «очистити», або «перевиховати», або знищити.

Остаточну кримінально-правову кваліфікацію всім цим словам, а головне — діям, звісно, мають дати компетентні суди щодо конкретних осіб. (Поки що, нагадаємо, є лише підозри). Але роками чекати вироків (як, наприклад, у зв’язку з подіями 90-х років на Балканах), щоб побачити не черговий «ексцес виконавця», а саме російську державну політику, — означає й надалі видавати політичну сліпоту за правову обережність.

Геноцид починається не з юридичної етикетки, яку й досі не можуть приклеїти на дії Путіна в Україні, а з послідовного (починаючи ще з 2014 року) перетворення ним українців на проблему. Тепер він її вже безкарно прибирає ракетами. Востаннє Європа щось подібне бачила понад тридцять років тому у колишній Югославії. Тепер вона це бачить буквально онлайн в Україні. І мовчить.

Макс Мельцер