Вітальна еволюція: чому 24 серпня стало для Кремля незручним днем

Як Москва змінювала риторику щодо Дня Незалежності України

24 серпня білоруський правитель Олександр Лукашенко привітав українців із 35-ю річницею Дня Незалежності. Він казав про «віковічні дружні та родинні зв'язки», бажав українцям здоров'я і процвітання, а Україні — миру та щастя. Окремо висловив надію, що Мінськ і Київ колись відновлять співпрацю на засадах довіри, поваги та рівноправності.

Усе це зараз, звісно, звучить цинічно з огляду на особисту роль Лукашенка у російській агресії проти України. Але сама інтонація привітання білоруського диктатора показова: навіть він, союзник Путіна, змушений визнати, що 24 серпня — це свято української державності.

Колись подібна риторика (нехай і не завжди щиро, особливо на тлі проблем із Кримом, Чорноморським флотом і, зокрема, Севастополем) лунала й з Москви. Але в 1990-х і початку 2000‑х незалежна Україна в її витаннях ще існувала як факт, із яким вона вимушена була рахуватися.

Це й робить цікавою еволюцію кремлівських поздоровлень до 24 серпня: від «зміцнення української держави» — до тези про неї як «анти-Росію».

Путін вважав День Незалежності України «історичним»

А починалося все з Єльцина, який у 1997 році казав: «Уранці прокинувся — і подумай, що ти зробив для України!» Останні 12 років цією ж логікою керується й Путін, але вже виключно в контексті: «Який би ще торговельний центр у якомусь українському місті розбомбити».

Тодішня мова Кремля була мовою пострадянського компромісу: «суверенітет», «добросусідство», «співпраця двох незалежних держав», «спільні інтереси в межах СНД». Уже за цими словами стояло небажання остаточно відпускати Україну зі своєї орбіти, але її державність ще не описували як «історичну помилку».

Потім почалася перша епоха Путіна, який тоді також не лише вітав Україну зі святом, а й наголошував на важливості її державності. Наприклад, у 2001 році, перебуваючи в Києві, він називав 10 років незалежності «історичною датою» і стверджував: «Коріння наше — у Київській Русі. Братство наше — не легенда, а факт історії. І тому наше спільне майбутнє — це майбутнє двох європейських держав, які дуже близькі та пов'язані одна з одною».

У 2003 році він бажав українському народу «процвітання та успіхів», зазначаючи, що відносини між країнами мають ґрунтуватися на принципах стратегічного партнерства та довіри.

У 2007-му Путін, вітаючи Президента України Віктора Ющенка з 16-ю річницею незалежності, запевняв: «Стабільність, поступальний розвиток і зміцнення української держави відповідають корінним інтересам обох наших країн».

У 2011 році, на 20-річчя незалежності України, зіц‑голова РФ Дмитро Медведєв у своєму привітанні, крім іншого, відзначав «зміцнення демократичних принципів та зростання авторитету України на міжнародній арені».

У 2013 році від Путіна надійшло останнє привітання. В ньому він високо оцінив «всебічний характер зв'язків», нагадавши про спільне святкування 1025-річчя Хрещення Русі та Дня флоту як свідчення «непорушності дружніх традицій».

У тодішній путінській риториці було багато звичного московського патерналізму, але Україна в ній була державою, а не «територією».

Отже, якщо зібрати висловлювання Єльцина, Путіна та Медведєва за 1990-ті — початок 2010-х років, вийде досить цікава картина: Єльцин визнавав і вітав незалежну Україну, Путін бажав зміцнення українській державі, а Медведєв — «стабільності, благополуччя та процвітання».

Ця коротка хронологія важлива не тому, що старі кремлівські привітання були нібито проявом особливої любові до України. Звісно, ні. Але вони фіксували межу: Москва могла тиснути, маніпулювати, сперечатися за флот і газ, але ще не була готова заявити, щось на кшталт «Україну вигадав Ленін».

Як Київ став «полем битви»

Усе почало змінюватися після Помаранчевої революції. І хоча у квітні 2004 року глава МЗС РФ Сергій Лавров ще називав партнерство з Україною «одним із пріоритетів російської зовнішньої політики», у Кремлі дедалі частіше почали лунати тези про «західне втручання у внутрішні справи пострадянських країн», «кольорові революції», «загрозу повторення українського сценарію» та необхідність захисту «особливого шляху Росії».

Якщо Київ рухався не туди, куди хотіла Москва, вона пояснювала це вже не «демократичним вибором українців», а «іноземним впливом». І саме це було принциповою зміною. Бо коли Кремль визнає, що українці можуть хотіти інакшого від Росії майбутнього, йому доведеться мати справу з Україною як із суб'єктом. А якщо пояснювати «англосаксами», суб'єктність України можна не помічати. І якщо її не помічати достатньо довго, з'являється спокуса її просто заперечити.

У 2008 році, після саміту НАТО в Бухаресті та війни Росії проти Грузії, ця потворна кремлівська «логіка» стає залізобетонною. Саме тоді Путін нібито сказав президенту США Джорджу Бушу на закритих переговорах: «Україна — навіть не держава». І саме ця фраза якнайточніше передає напрям, у якому тоді й почала рухатися кремлівська думка: від невдоволення українською політикою — до сумніву в самому праві України на власну політику.

Євромайдан остаточно зламав стару «добросусідську» риторику. Зміну влади в Києві Москва назвала «державним переворотом» і почала будувати новий пропагандистський каркас, у якому Україна вже була не просто «братньою країною, яку збили зі шляху», а «ворожим проєктом, створеним проти Росії».

Путін виклав цю ідею у статті «Про історичну єдність росіян та українців» улітку 2021 року. На його думку (яку він із наступного року вже «творчо» розвивав не лише словами, а й ракетами), феномен «анти-Росія» тримається «на постійному культивуванні в українському суспільстві образу внутрішнього та зовнішнього ворога» та існує під «протекторатом і контролем із боку західних держав».

Цікаво, що Україна не була першою «анти-Росією» в московській риториці. Ще у 2010 році у статті «Грузію врятують фермери з ПАР» на сайті «Столетие» її автор Ярослав Бутаков переконував у існуванні «масштабного проєкту "анти-Росія"», який США нібито втілювали в Грузії. Мовляв, суть цього проєкту — створити на пострадянському просторі центр, альтернативний Москві.

А наратив «Україна — це анти-Росія» почали активно просувати у не лише у РФ. Наприклад, міністр освіти часів Януковича Дмитро Табачник переконував: «Історія підтверджує: будь-які спроби вибудувати українську державу як антиросійський проєкт завжди закінчувалися трагічно — катастрофою та політичним крахом».

Відомий пропагандист Лев Вершинін у 2021-му стверджував: «Росія — це не просто держава, а "цивілізаційна модель", яку "колективний Захід" хоче знищити. А для цього найважливіша умова — відторгнути від Росії Україну». Відтоді путінська Росія пояснювала вибір українців «зовнішнім управлінням».

І ось ця схема зламалася. Бо якщо українці самі не хочуть бути частиною «русского міра», тоді вся історія про їхнє «визволення від неонацистського режиму» не працює. Саме тому Путін так уперто тримається за тезу про «анти-Росію».

Саме тому 24 серпня стало для нього таким незручним днем. Воно нагадує  йому не стільки про «головну геополітичну катастрофу ХХ століття», скільки про провал його головного міфу: Україна виявилася не тимчасовим відхиленням від «історичної Росії», а реальністю, яку вже неможливо скасувати «історичними» картами, статтями про «єдиний народ», а вже зараз і ракетами.

У підсумку, сам Путін зробив більше за «англосаксів» і всю свою демонологію разом узяту для того, щоб Україна стала по-справжньому незалежною, не лише юридично, як у 1991 році, а психологічно, політично й історично.

І якщо колись із Росії 24 серпня в Україну знову прилетять не ракети, а нормальні привітання, вони не означатимуть повернення до старої «дружби народів у межах СНД». Воно означатиме, що у Кремлі нарешті з'явилися люди, здатні визнати очевидне: Україна — не анти-Росія. Україна — це Україна.

Макс Мельцер