Остання «першопричина СВО»: Путіну вже нічим зайнятися

Війна стала вже внутрішньою політикою Росії

Москва заявила, що не піде на «заморожування» військових дій в Україні без усунення «першопричин» війни. На цьому 10 серпня наголосив заступник глави МЗС РФ Михайло Галузін. Отже, всім світовим мрійникам про мирні переговори знову запропоновано розійтися.

З цього приводу варто нагадати, що це за «першопричини». Путін під час оголошення початку так званої «спеціальної військової операції» наводив їх кілька:  

– «захист населення Донбасу» від нібито «геноциду» та знущань із боку київської влади;

– «демілітаризація України»: нейтралізація її військового потенціалу, який Росія проголосила загрозою для власної безпеки;

– «денацифікація»: необхідність «усунення неонацистського режиму в Києві» та захист російськомовного населення від «дискримінації»;

– запобігання розширенню НАТО, що, мовляв, створює безпосередню загрозу біля кордонів РФ.

Звісно, міжнародна спільнота, ООН та світові лідери визнали ці «першопричини» безпідставними та вигаданими для виправдання нічим не спровокованої агресії проти суверенної держави. Навіть країни, яких Москва вважає «союзниками», здебільшого не поспішають визнавати її «правоти». Проте Москву це не тільки не зупинило, а й стало сигналом для звинувачення вже всієї цивілізованої міжнародної спільноти в «підтримці київського режиму».

Наразі єдиним більш-менш відомим показником «готовності» Кремля бодай до імітації виходу на мирні переговори є вимога виведення Сил оборони України з Донбасу. І ось тоді, мовляв, «ми подумаємо».

Кремль не розуміє, що таке «народ проти»

Насправді проблема Москви полягає не в «київському режимі», а в простих українцях. Нагадаємо, їхня переважна більшість (60 %), за останніми дослідженнями КМІС, категорично проти передачі під контроль Росії Донбасу — навіть в обмін на міжнародні гарантії безпеки. І регулярні російські ракетні спецоперації з «примусу до миру» на думку цих простих українців аж ніяк не впливають. Скоріше навпаки.

Отже, Москві не пощастило саме з українцями, а не з «київським режимом». Це зручна фраза, яка дозволяла уявляти Україну як країну без суб'єктного суспільства (а-ля російського), де достатньо замінити кількох людей у потрібних кабінетах — і все повернеться до бажаного для Москви стану. І це зрозуміло, адже в кремлівському політичному словнику взагалі немає вислову «народ проти».

Саме тому російська пропаганда й надалі пояснює український спротив «чужою волею»: НАТО, «Вашингтонським обкомом», «англосаксами» — ким завгодно. Визнати, що українці самі не хочуть майбутнього, в якому, наприклад, син Кадирова вже має нагород більше, ніж начальник Генштабу Герасимов, означало б обнулити весь міф про «єдиний народ» і його «звільнення».

Не ліпше в Москві й із темою «заміни режиму» на «більш притомний». Бо різні українські виборчі соціологічні опитування (їхня доцільність під час війни — це окреме питання) щодо народної підтримки тієї чи іншої публічної (і не завжди політичної) особи чи партії (навіть такої, яка офіційно не існує) доводять: жодного діяча, який бодай як-небудь підходив би під кремлівські критерії, серед них немає. А про повернення (навіть на багнетах) різного штибу «януковичів», «медведчуків» та інших фігур реваншистського пантеону зовсім не йдеться — вони не стали центром тяжіння навіть на окупованих територіях.

Жодному з українських «деркачів» Кремль так і не довірив навіть Горлівки, не кажучи вже про весь регіон. Отже, із «денацифікацією всієї України» в Москві якось апріорі не склалося. Але вона продовжує вперто наполягати на усуненні й цієї «першопричини».

«Бандерівщина загартувалася в українсько-російській війні»

Ще одна з тих «першопричин СВО» — «захист населення Донбасу» — була чи не головною в риториці Москви з 2014-го до 2022 року. Теза про те, що «Київ вісім років бомбив Донбас», лунала протягом цього періоду з кожної пропагандистської праски. Тепер на тлі «ударної російської п'ятирічки» від самого Донбасу практично нічого не залишилося. Про його понівечені міста знімають сюжети самі ж московські телеканали, і приховати ці руйнування бравурними репортажами у стилі «відкрили школу» чи «привезли гуманітарну допомогу» просто неможливо.

Тому «праски» мовчать уже не лише щодо «захисту», а й щодо «відновлення Донбасу», яке вже зараз оцінюється щонайменше у 100–150 мільярдів доларів США (понад 10–13 трильйонів рублів за нинішнім курсом). Для пояснення: дефіцит усього федерального бюджету РФ за підсумками 2026 року, за прогнозами, вже може перевищити 7 трильйонів рублів.

Але головне — не гроші, а те, що так званий «русскій мір» (до якого в Москві зарахували всіх російськомовних, і не лише в Україні) у підсумку виявився розірваним на декілька поколінь уперед. Навіть z-спільнота визнає, що «ненависть між великоросами та малоросами-українцями розпалена до межі. Нові регіони РФ перетворилися на руїни та зони гуманітарної катастрофи. А бандерівщина загартувалася у вогні русько-російської війни й поширилася на землі та міста Новоросії, які доти відкидали ОУНівщину». Ось такий підсумок «денацифікації».

Військовий парад нейтралітетів

А «демілітаризація» (як ще одна «першопричина СВО») у підсумку вилилася, за словами тих самих z-писарчуків, у «озброєну до зубів бандерівщину», яка зараз веде війну вже власними ракетами (незабаром і балістичними) та дронами (які гатять аж до Ханти-Мансійська, де 10 серпня вперше в історії оголосили повітряну небезпеку). Українські ж оборонні технології стають предметом вивчення у країнах-членах НАТО. Загальним підсумком «демілітаризації» України стало те, що за роки великої війни вона перетворилася на одну з найбільш мілітаризованих держав Європи.

А «нерозширення НАТО на Схід» через вступ до нього колись нейтральних Швеції та Фінляндії призвело до того, що безпосередній сухопутний кордон РФ із Альянсом збільшився на 1340 км — фактично більш ніж удвічі. Дійшло до того, що вже й традиційно «нейтрально-шоколадна» Швейцарія приєдналася до санкцій ЄС проти Росії, значно активізувала військову співпрацю з НАТО та бере участь у спільних оборонних проєктах.

Цього року з'явилися дуже показові цифри: 56 % швейцарців підтримують тісніші зв'язки з НАТО, а 59 % вважають, що традиційний нейтралітет уже неможливо надійно захистити власними військовими засобами. І усунення цієї, вже і швейцарської, «першопричини СВО в Україні» аж ніяк не залежить від Києва. Бо саме Москва і є першопричиною цього військового параду колишніх державних нейтралітетів.

Попереду в росіян драматичні події

Отже, остання заява Галузіна означає тільки одне: жодного закінчення бойових дій, припинення вогню на лінії зіткнення чи повітряного перемир'я Москва зовсім не розглядає.

І чергові анонсовані миротворчі візити Віткоффа та Кушнера, заклики до переговорів із боку світових політичних діячів (наприклад, президента Казахстану Касим-Жомарта Токаєва чи голови МЗС Туреччини Хакана Фідана) жодного враження на Кремль не справляють.

Чому? Тому що на 1629-й день війни в нього немає відповідей на головне питання, яке мимоволі сформулював нещодавно сам Путін: «Ну, а що нам робити після СВО?» І саме в цій фразі більше правди, ніж у десятках заяв «галузіних» про «першопричини».

Війна стала не лише зовнішньою, а вже й внутрішньою політикою Росії. Тому не в Україні (до всього звиклій), а саме в Росії очікуються вкрай драматичні події, насамперед пов'язані з виживанням путінського режиму. Ось це і є справжньою першопричиною його війни проти України, інших немає і не буде.

Макс Мельцер