Росія купує окопне «м'ясо» на ринках Глобального Півдня

«Антиколоніальна» риторика і колоніальна практика Москви

«Росіяни продовжують наступати. У них необмежений запас людей», — заявив президент США Дональд Трамп. Насправді міф про невичерпність людських ресурсів Росії вже давно розбитий Силами оборони України, а нещодавно — й цифрами, які навів представник українського Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Дмитро Усов.

За його словами, Росія уклала контракти з майже 46 тисячами іноземців із 151 країни для участі у війні. Динаміка вражає: якщо у 2022 році йшлося лише про 94 підписані угоди, то в поточній рекрутинговій кампанії МО РФ уже досягає позначки 18,5 тисячі найманців на рік.

Що ховається за привабливою обгорткою

І це робить держава, яка не втомлюється проголошувати себе головним борцем із неоколоніалізмом. У лютому 2024 року Путін називав його «ганебною спадщиною багатовікової епохи грабунку та експлуатації народів Африки, Азії й Латинської Америки». Отже, у цій риториці Москва — захисниця їхніх прав, а Глобальний Південь — її партнер у боротьбі проти Заходу.

Але на практиці «рівноправне партнерство» дедалі частіше виглядає як рекрутинговий каталог. Робота охоронцем, водієм, будівельником або пожежником; висока зарплата; швидкий паспорт; іноді — альтернатива депортації чи в’язниці. За привабливою обгорткою може чекати російськомовний контракт із МО РФ, коротка підготовка — і фронт.

У квітні цього року Truth Hounds, FIDH і KIBHR наводили нижчу на той момент оцінку: щонайменше 27 тисяч іноземців із понад 130 країн (без приблизно 14 тисяч військових КНДР) служать у ЗС РФ. Центральна та Південна Азія дали 10 тисяч і близько 1 800 осіб відповідно, Африка — 1 700–4 000, Латинська Америка — 1 000–8 000 осіб. Звісно, не кожного з них обдурили і не кожен є жертвою. Але документованих випадків обману, примусу й зловживань уже достатньо, щоб побачити не випадкові ексцеси, а систему, яку створила Москва.

Як працює конвеєр рекрутингу

Спектр мотивацій іноземців у російській армії широкий. Є ті, хто свідомо обирає контракт заради грошей, громадянства або політичних переконань. Є ті, хто погодився на військову службу, але отримав брехливі обіцянки небойової посади. Є завербовані під виглядом цивільної роботи. Є мігранти, яким контракт запропонували як альтернативу затриманню, депортації чи кримінальній справі.

Усе це робить кремлівську модель вербування на ринках праці Глобального Півдня особливо цинічною. Бо вона не потребує обманювати кожного. Достатньо побудувати конвеєр, у якому добровільний вибір, економічний відчай, мовна ізоляція та прямий примус зливаються настільки, що межу між ними легко приховати.

Є дві головні траєкторії потрапляння іноземців до російського війська. Перша починається у країнах за межами РФ: оголошення у місцевих соцмережах; посередник; обіцянка роботи в охороні, логістиці, будівництві, IT, на кухні або за кермом. До пакета додають високу зарплату, підйомні, квиток і перспективу отримання паспорта РФ.

Друга траєкторія починається вже всередині Росії. Тут ресурсом стає нестабільний статус мігранта: прострочена віза, ризик депортації, затримання, реальна чи сфабрикована кримінальна справа. Контракт із Міноборони пропонують як «розв’язання проблеми». Після підписання схема повторюється: документ російською мовою без зрозумілого перекладу, запевнення, що участі в боях не буде, кілька тижнів підготовки, вилучення паспорта й телефона, відправлення на небезпечні позиції, погрози в’язницею або смертю за спробу втекти. Обіцяні гроші можуть затримувати або не виплачувати повністю. Схему відпрацьовано у багатьох країнах.

Від Африки до Азії: обіцяли роботу, отримали війну

BBC у травні 2026 року повідомила про обвинувачення проти Фестуса Араси Омвамби, якого прокуратура Кенії підозрює у вербуванні 22 місцевих громадян «для експлуатації шляхом обману». Національна розвідувальна служба країни оцінювала загальну кількість завербованих до ЗС РФ приблизно у тисячу.

У Зімбабве влада пішла далі й у березні 2026 року офіційно назвала вербування своїх громадян на російську війну «торгівлею людьми». Місцеве видання CITE повідомляло, що влітку було затримано щонайменше вісім підозрюваних. У лютому цього року Reuters повідомляло про загиблих південноафриканців і про окрему групу з 17 громадян, яких ввели в оману. Ця справа привернула увагу й через те, що серед п’яти обвинувачених опинилася Нонкулулеко Мантул — відома південноафриканська радіоведуча. Фігурантам висунули обвинувачення в порушенні закону ПАР про регулювання іноземної військової допомоги.

У Непалі в грудні 2023 року затримали 12 людей за підозрою в переправленні молодих чоловіків до російської армії. За даними поліції, посередники брали до 9 тисяч доларів за туристичні візи й маршрут через Індію або Дубай. Офіційний Катманду вимагав від Москви припинити вербування й повернути громадян після повідомлень про перших шістьох загиблих; посол Непалу тоді оцінював кількість співвітчизників у російському війську в 150–200 осіб. Ось так працює ринкова механіка: Москва купує тих, для кого 9 тисяч доларів за дорогу — шанс вирватися з бідності.

У 2024 році Центральне бюро розслідувань Індії порушило справу проти 19 фізичних осіб і компаній, підозрюваних у причетності до мережі, що заманювала громадян обіцянками роботи у РФ. Росія наполягала, що ці люди самі підписали військові контракти, Індія вважає, що принаймні частину її громадян могли ввести в оману.

У вересні 2023 року влада Куби оголосила про викриття вербувальної мережі для участі у війні проти України на боці Росії. Було затримано 17 осіб. Частині кубинців обіцяли роботу на будівництві в Росії. МЗС Куби заявило, що країна не бере участі у війні. Це один із найвиразніших прикладів, коли держава, політично близька до Москви, водночас публічно дистанціювалася від вербування.

Окремий масштаб має Азія. 5 березня 2026 року OCCRP оприлюднив дані українського Координаційного штабу, за якими до кінця 2025-го Росія завербувала 11 157 громадян Узбекистану, Таджикистану, Казахстану, Киргизстану й Туркменістану, з яких щонайменше 1 400 загинули.

Бастрикінський «призов» і путінський указ

Москва не приховує стимулів для свого закордонного «м’яса». Указ Путіна від 4 січня 2024 року запровадив спрощену процедуру отримання громадянства для іноземців, які уклали щонайменше річний контракт на службу в ЗС РФ або військових формуваннях у період війни, а також для членів їхніх сімей.

Голова Слідчого комітету РФ Олександр Бастрикін активно просуває відправлення натуралізованих мігрантів на війну проти України, позиціонуючи це як «обов’язок за отримання паспорта» та спосіб зменшити їхню кількість у Росії. Він відкрито називає відправлення на фронт «фішкою», через яку мігранти почали виїжджати з Росії. За статистикою, оприлюдненою Бастрикіним, 80 000 натуралізованих іноземців було примусово взято на військовий облік. Із них близько 20 000 осіб відправили на передову або для облаштування тилових укріплень і риття окопів.

Ці та інші факти й цифри доводять, що це і є колоніальна економіка путінської війни: метрополія отримує солдата, периферія — тіло або зниклого безвісти. Якщо все закінчується фронтом, відповідальність зручно перекласти на посередника або на самого завербованого: він же, мовляв, підписав.

Звісно, держави Глобального Півдня не є безпорадними статистами в цій історії. Їхні правоохоронці затримують рекрутерів, уряди ведуть переговори про повернення громадян, у деяких країнах (наприклад, в Узбекистані) вже дійшло до судових вироків. Але все це разом свідчить, що російське вербування громадян інших країн давно вийшло за межі гуманітарної проблеми й дипломатичних ускладнень — воно набуває виразного правового виміру.

Але головна проблема полягає не в тому, що Кремль перебуває у пастці власної риторики: проголошуючи боротьбу з неоколоніалізмом, він дедалі активніше використовує громадян Глобального Півдня як окопне «м’ясо» для реалізації власних імперських амбіцій. Справжня проблема в іншому: чи готовий сам Глобальний Південь розпізнати цю підміну й нарешті вирватися з пастки, яку Москва маскує гаслами про рівноправне партнерство та боротьбу з колоніалізмом?

Макс Мельцер