Морський вузол Азова: як «внутрішня калюжа» Росії зіткнулася з українською «негодою»

Карта «нових територій РФ» розривається на очах

Після початку руйнування «однієї з цілей СВО» — «сухопутного коридору до Новоросії» (що вже призвело до зриву курортного сезону, паливної кризи в окупованому Криму та втілення в повсякденне життя місцевих жителів та відпочивальників постулату «грошей немає, але ви тримайтеся» у вигляді браку готівки в тамтешніх банкоматах) — Сили оборони України взялися за «внутрішнє море Росії». Так у Москві й досі називають Азов.

За період із 6 по 11 липня 2026 року під ударом опинилося судноплавство в регіоні, що зачепило загалом понад 76 російських суден, які перебували в його акваторії. Це призвело до повного припинення їхнього руху через Керченську протоку та блокування Донсько-Азовського каналу. Ось так буквально за кілька днів гордовите «внутрішнє море Росії» фактично перетворилося на її беззахисну калюжу.

Усе почалося 23 роки тому

Зазначмо, що просувати словом і ділом наратив про «Азовське — внутрішнє море Росії» Москва почала задовго до повномасштабного вторгнення. Свого часу, окупувавши Крим та захопивши Керченський морський порт, Росія активно апелювала до того, що, мовляв, за договором 2003 року вся акваторія Азова є її внутрішніми водами.

Але варто нагадати, що той договір про співробітництво у спільному використанні Азовського моря та Керченської протоки був наслідком не рівноправного компромісу, а кризи навколо українського острова Тузла у 2003 році. Тоді в його бік росіяни без попередження почали насипати дамбу з Таманського півострова.

Фактично це був перший відкритий територіальний конфлікт, спровокований Москвою. Метою будівництва було штучне з'єднання українського острова з материковою частиною РФ. Кремль уже тоді продемонстрував свій звичний згодом стиль: спочатку створити силову проблему, а потім запропонувати «мирний договір» на власних умовах.

У тогочасній угоді Азовське море та Керченська протока були визначені як «історично внутрішні води України і РФ». На папері це мало вигляд спеціального двостороннього режиму, проте в реальності виявилося правовою аномалією. Насправді саме це Росії й було потрібно: не стабільна безпека судноплавства, а контрольована невизначеність. Азов мав залишатися простором, де Москва могла тиснути на Київ без формального перетину міжнародних «червоних ліній».

Повзуча експансія проявлялася не лише в дипломатичних формулюваннях. Росія роками використовувала особливий статус цього моря для психологічного, економічного та силового тиску на українські порти Маріуполя й Бердянська. Безпідставні перевірки суден, штучні затримки проходу — усе це поступово перетворювало Азов на «гарячу точку».

А коли у 2018 році росіяни відкрито атакували та захопили в районі Керченської протоки катери ВМС України «Бердянськ», «Нікополь» та буксир «Яни Капу» із затриманням моряків, стало остаточно зрозуміло: кремлівська модель «спільного моря» більше навіть не імітує партнерства. Москва вже тоді діяла як озброєний агресор, і говорити про дієвість договору стало неможливо.

У лютому 2023 року Верховна Рада України денонсувала його. Тоді це був не лише логічний символічний жест, а й юридична фіксація нової реальності. Після повномасштабної агресії, окупації українських територій та спроби силою змінити кордони старий режим «спільного моря» росіяни остаточно обнулили. Відтоді Азовське море для всього світу повернулося в поле загального міжнародного морського права, зокрема Конвенції ООН 1982 року (UNCLOS).

Кремль намагався відповісти у своєму звичному стилі — внутрішніми законами. Але міжнародне право не працює за принципом «Держдума проголосувала — світ погодився». Так само, як окупація українських територій не створила легітимного суверенітету РФ над ними, московські заяви про «внутрішнє Азовське море» у жодному разі не наблизили його міжнародного визнання.

У 2022 році РФ окупувала все азовське узбережжя України. На перший погляд, це мало стати тріумфом кремлівської стратегії. Проте реальність на воді виявилася набагато неприємнішою за карту «нових» морських територій на стіні кремлівських кабінетів. Адже контроль над берегом не дорівнює контролю над самим морем. Зрештою, українські удари по кораблях, базах і логістиці Чорноморського флоту змусили окупантів відвести значну частину сил із Криму до Новоросійська та інших віддалених пунктів. А тепер і Азовське море перестало бути для РФ безпечною гаванню.

Зерновий бумеранг повертається

Є й інший аспект — політико-економічний. Азов мав стати для Росії зручним логістичним коридором, пов’язаним із Доном, її південними портами та окупованими територіями України, звідки масово вивозять викрадену сільськогосподарську й металургійну продукцію. Тепер постійні безпекові ризики, обмежене судноплавство, тотальна мілітаризація та загальна нестабільність регіону різко знизили його практичну цінність.

І це вже не кажучи про прямі фінансові втрати. Вартість одного сучасного річково-морського танкера чи суховантажу становить від 10 до 25 млн доларів США. Блокування, пошкодження та виведення з ладу десятків суден означають чисті збитки судноплавних компаній у розмірі сотень мільйонів доларів США.

Російські пабліки, які ще донедавна хизувалися «своїм морем», тепер публікують тужливі відео. Черги до кримських мостів, банкоматів та АЗС тепер гармонійно доповнені кадрами з кілометровими вервицями фур. Вони утворилися після того як порти в Азові, Ростові-на-Дону та Таганрозі припинили приймати вантажі й наразі просто чекають на березі «свого моря» поліпшення української «погоди».

Якщо прогноз не зміниться (а підстав для цього немає), то зерно й надалі накопичуватиметься на елеваторах. Частину обсягів зараз намагаються перенаправити через Новоросійськ залізницею та автотранспортом, але це величезні додаткові витрати, до того ж пропускна здатність там критично недостатня. Решта збіжжя просто псуватиметься на складах або залишатиметься у виробників, втрачаючи якість та ціну.

«Ситуація складна. Порти зупинили прийом зерна, ціни на нього під тиском, а склади не гумові! Але врожай нікуди не зник — пшениця потрібна світу й рано чи пізно знайде свого покупця. Зараз головне — не панікувати і діяти з холодною головою! У виробників є три варіанти: тримати зерно, продавати на внутрішній ринок або чекати на відновлення прийому», — бідкаються російські «політконсультанти».

Вони вже відкрито заговорили про необхідність нової «зернової угоди», адже проблеми очевидні. Торік РФ поставила на зовнішні ринки 48 млн тонн пшениці приблизно на 11 млрд доларів США, і чверть цього обсягу йшла саме через порти Азовського регіону. За середньої ціни пшениці на світовому ринку блокування цієї артерії навіть на один місяць означає недоотримання від 300 до 500 млн доларів США.

Сумарні прямі та опосередковані втрати РФ (недоотримана виручка за зерно, вугілля й метал, пошкоджені судна, простої портів та штрафи за невиконання міжнародних контрактів) уже перевищують 1 млрд доларів США і продовжують стрімко зростати.

Але, зрештою, це питання не лише економіки, а й геополітики. Для десятків країн Азії та Африки, які є найбільшими покупцями пшениці, це основа внутрішньої стабільності. Перебої в постачанні підривають позиції їхніх урядів. Саме тому в перші місяці повномасштабної війни в Москву масово летіли лідери цих держав із питанням: «чим нам годувати свій народ?» Тоді було укладено першу «зернову угоду». Але чим вона закінчилася через дії РФ — добре відомо. Тепер бумеранг повертається туди, звідки свого часу й прилетів.

Ось так історія «російського внутрішнього Азовського моря» стала виразним прикладом того, як, починаючи ще з Тузли, Москва послідовно створювала собі черговий морський вузол проблем, який тепер не знає, як розв’язати. І рано чи пізно цей вузол доведеться просто розрубати.

Макс Мельцер, Данило Опанасенко