Forbes по-кремлівськи: як годувати мільярдерів, щоб потім їх приготувати

Путін наносить «кинджальні» удари по багатіях

Масований комбінований удар по Україні та Києву, здійснений Росією в ніч на 24 травня, за різними оцінками, коштував від 500 до 950 млн доларів США. Епічне знищення гаражів Білої Церкви — «орєшніками» за 40 млн доларів США — задоволення, звісно, не з дешевих. Тому, коли бюджет починає скрипіти голосніше за пропаганду «геополітичної величі», кремлівська кухня повертається до перевіреної страви — «філе» з власних багатіїв. Не тому що це — справедливість, а тому що — каса.

80-річний дідусь і секс із дзижчанням у вухах

Поки російська економіка офіційно демонструє стійкість, неофіційно вона дедалі більше нагадує стартап без інвесторів. Усі це знають і додають свої пропозиції до відповідного «рецепта». Восени парламентські «вибори», а отже, настав сезон полювання на правильних винуватців. Головний системний популіст і лідер «Справедливої Росії» Сергій Миронов 24 травня виліз на електоральний броньовичок з ідеєю підняти податок на дивіденди для «багатих релокантів» із 13–15 % одразу до 35 %. За його підрахунками, це принесе бюджету ще 200 млрд рублів.

А тим часом голова банку «ВТБ» Андрій Костін, намагаючись підібрати цензурну метафору, розповідає анекдот: «Економіка Росії — це 80-річний дідусь, який займається сексом із дзижчанням у вухах». Проте головного дідуся путінського режиму — 83-річного голову Конституційного суду Валерія Зорькіна — проблеми ерекції місцевих капіталістів не хвилюють. Він виступив проти введення строків давності у справах про корупцію. Мовляв, на подібні антикорупційні позови прокуратури не повинні поширюватися звичайні строки позовної давності. За словами Зорькіна, стандартні трирічні та десятирічні строки не дають змоги врахувати прихованого характеру і здатності до маскування корупційних схем. Тому можливість подання таких позовів має залишатися безстроковою.

Великий бізнес вустами голови Російського союзу промисловців і підприємців Олександра Шохіна буквально благав про ці строки ще наприкінці 2024 року, плакав у жилетку, що «нещасних підприємців тепер у Держдуму не затягнеш», бо відберуть усе, «нажите непосильною працею в поті чола». Проте, путінська Москва сльозам багатіїв не вірить.

Держдума вже ухвалила в першому читанні законопроєкт, який обмежує право оскаржувати відтискання держмайна терміном у 10 років. Ну і, звісно, крім того, на кожен виданий свого часу мільярдерам пряник у Кремля на них припасено цілий оберемок батогів.

За чотири з гаком роки великої війни проти України у РФ відбувся великий (і водночас не дуже помітний) перерозподіл власності, якому позаздрили б більшовики в 1917-му. Приватні активи вилучають під соусом «боротьби з корупцією», «екстремізмом» чи банальним «шахрайством». Але якщо раніше процеси тягнулися місяцями, то тепер конфіскація діє з «кинджальною» швидкістю.

Турборозкуркулення за «рольф-сценарієм»

Останній випадок із Вадимом Мошковичем (51-ше місце в рейтингу російського Forbes, статки 2,9 млрд доларів США) взагалі показовий. Його цього місяця розкуркулили буквально за три дні. Акції одного з найбільших у РФ агрохолдингів «Русагро» та безліч інших активів у Мошковича відібрали через те, що він нібито побудував усю свою імперію завдяки «походу у владу» у формі членства в Раді Федерації. В основі звинувачення лежить нібито корпоративний конфлікт, що розгорівся після придбання ним холдингу «Сонячні продукти». Але його співвласником колись був спікер Держдуми В'ячеслав Володін, а найбільшим кредитором — «Россельхозбанк», наглядову раду якого очолює віцепрем'єр Дмитро Патрушев —син колишнього секретаря Ради безпеки РФ і одного з головних друзів Путіна.

Отже, справа Мошковича стала першою, в якій статус сенатора або депутата (фактично механізм захисту власності, яким користувалися десятки, якщо не сотні путінських підприємців) вже не працює. Тому вже не тільки в теорії, а й на практиці без трусів може залишитися будь-який російський Forbes-патріот.

А саму технологію «віджиму» Кремль відшліфував ще у 2023–2024 роках. Шлях від дикого капіталізму до дикого державного рекету був не таким уже й буремним. Точкою відліку стала історія з автодилером «Рольф». Кримінальне переслідування її засновника — Сергія Петрова — розпочалося ще 2019 року. Він відкрито критикував Кремль і водочас утримував контроль над бізнесом. Але, зрештою, не втримав. На початку 2024 року влада застосувала до його компанії схему, яка згодом стала показовою. Спочатку цілим указом Путіна (!) бізнес Петрова передали під тимчасове управління держави (механізм, який до того використовували переважно щодо активів «недружніх» іноземних власників). Уже за кілька тижнів прокуратура звернулася з вимогою остаточно передати актив державі. Суд швидко підтримав позов.

Так фактично було відпрацьовано новий алгоритм: спочатку — адміністративне захоплення контролю, потім — його юридичне оформлення. Наступні кейси розвивалися вже за відпрацьованим «рольф-сценарієм». Два роки тому, у травні 2024-го активи найбільшого російського виробника макаронних виробів «Макфа» та трьох десятків пов’язаних з нею компаній були повністю націоналізовані та передані до держбюджету РФ. Ініціатором виступила Генпрокуратура, яка обґрунтувала це тим, що колишні власники (ексгубернатор Челябінської області Михайло Юревич та ексдепутат Держдуми Вадим Бєлоусов) незаконно поєднували ведення бізнесу з держслужбою.

Торік аналогічний механізм застосували до компанії «Южуралзолото». Її власник — Костянтин Струков — понад два десятиліття залишався впливовим місцевим членом регіональної політичної еліти. Але навіть такий стаж не став гарантією недоторканності. Активи «Южуралзолота» вже за тиждень після держвіджиму продали на торгах зі стартовою ціною 162 млрд рублів.

На націоналізацію активів бізнесмена Юрія Шефлера, який вів виробництвом алкоголю (зокрема горілки «Столична» та «Московська»), пішов 21 день. За стільки ж часу суд розглянув позов про вилучення активів власника Челябінського електрометалургійного комбінату Юрія Антипова. Щоб відібрати у Дмитра Каменщика аеропорт «Домодєдово», Арбітражному суду Московської області знадобилося шість місяців. Позов про вилучення активів у колишнього власника харчового холдингу «КДВ» Дениса Штенгелова розглядали лише два місяці.

Як бачимо, якщо колись відбирання великого бізнесу в Росії було окремою спецоперацією (наприклад, у випадку з «ЮКОС»), то тепер це дедалі більше схоже на адміністративний державний сервіс. Останні кейси показали нову швидкість процесу: учора ти в рейтингу Forbes, сьогодні — відповідаєш за неправильне походження власного капіталу — завтра твої активи вже не твої.

Орендарі власного бізнесу — лише до дзвінка з Кремля

Насправді фактично за тридцять років російського капіталізму через держструктури пройшли тисячі бізнесменів. У топ 100 Forbes майже кожен другий колись обіймав держпосаду чи посідає високу посаду нині. Найрозумніші це вже збагнули. Член Ради Федерації Сулейман Керімов (статки 25,7 млрд доларів США) на зустрічі бізнесу з Путіним, почувши прохання скинутися на війну, першим вигукнув: «Я дам 100 мільярдів рублів!»

Проте історія про розкуркулювання Путіним своїх скоробагатьків — це одна з тих самих тріщинок у Кремлівській стіні, які повільно, але стабільно руйнують її фундамент. І логіка нинішньої поведінки цих «тріщинок» (вартістю в мільярди доларів) зрозуміла: швидко заробити, мінімізувати вкладення та вивести капітал у юрисдикції з вищим рівнем захисту. Адже недаремно всі російські мільярдери, починаючи з покійного Березовського та Абрамовича, воліють судитися в Європі (зокрема Лондоні). Бо знають, у Росії суд — це просто стіл видачі замовлень Кремля.

Черговий сигнал звідти їм нещодавно надіслала спікерка Ради Федерації 77-річна Валентина Матвієнко. Вона публічно звернулася до Олексія Мордашова, власника «Сєвєрсталі» (статки 36,9 млрд доларів США ) із закликом діяти «не за законом, а за совістю» та повернути частину своїх офшорних активів назад у Росію.

Усі це знають, і саме тому дедалі більше таких «бізнес-тріщинок» поводяться не як інвестори, а як орендарі власного бізнесу — лише до дзвінка з Кремля. Вони добре розуміють, що головна зміна останніх путінських років полягає не у зростальній кількості націоналізованих активів, а вже в самій природі права власності. Якщо раніше великий бізнес у Росії існував за кремлівським принципом «володієш — доки не порушуєш договору», то тепер частіше діє інший принцип: «володієш — доки для нас це доцільно».

З огляду на подальшу потребу у знищенні «орєшніками» вартістю до 40 млн доларів США гаражів у Білій Церкві така доцільність у Путіна надалі тільки зростатиме. А значить, він і надалі готуватиме одну зі своїх фірмових страв під назвою «Forbes по-кремлівськи».

Макс Мельцер