Гавана покидає російську гавань

Кримська формула з Кубою не працює

Кінець минулого тижня став початком кінця «дружньої» для Росії Куби. У місті Морон (провінція Сьєго-де-Авіла) протестувальники спалили штаб-квартиру Комуністичної партії. Заворушення почалися після того, як жителі вийшли на мирну демонстрацію, протестуючи через блекаути і бездіяльність влади. 

Кубинський лідер Мігель Діас-Канель назвав претензії протестувальників обґрунтованими, визнавши, що через постійні відключення світла й інфляцію паралізовано роботу лікарень, шкіл та комунальних служб.

Ситуація, нагадаємо, загострилася після того, як президент США Трамп, на тлі усунення Мадуро, заблокував постачання венесуельської нафти на Кубу та пригрозив санкціями іншим її постачальникам, зокрема Мексиці. Згодом Трамп заявив про початок переговорів голови Державного департаменту Марко Рубіо (він, до речі, кубинського походження) з Гаваною.

СРСР 1962-го – це не Росія 2026-го

– А що ж Росія? – А нічого. МЗС РФ мляво критикує політику Трампа. Його коментарі про «дружнє захоплення Куби» в Москві назвали «шантажем, погрозами і неприйнятним тиском». Росія пообіцяла надіслати партії нафти та палива як «гуманітарну підтримку». Але самі ж російські експерти (зокрема з Інституту Латинської Америки РАН) визнають, що Москва не здатна повністю замінити венесуельських постачань нафти через величезну вартість логістики та власні економічні виклики, пов’язані із санкціями.

Нагадаємо, Куба з 1959 року, коли до влади прийшов Фідель Кастро, була ключовим елементом радянського, а потім російського впливу в Латинській Америці. Боротьба за «острів Свободи» із США у 1962 році призвела до Карибської кризи , яка ледь не переросла в ядерний конфлікт.

Залежність Гавани від Москви – це історія про те, як «світова цукорниця» (як називають Кубу), перетворилася на стратегічний форпост у Західній півкулі, повністю прив’язаний до зовнішніх дотацій. СРСР постачав Кубі нафту за цінами, що були значно нижчими за ринкові, та купував її цукор у п’ять-десять разів дорожче за світові ціни, фактично дотуючи сільське господарство острова. Куба отримала величезну кількість безоплатної зброї, а СРСР розгорнув там центр радіоелектронної розвідки «Лурдес» та військові бази. До 1991 року борг Куби перед СРСР становив близько 35 млрд доларів США.

Розпад СРСР призвів до так званого «особливого періоду» – економічного колапсу, коли ВВП «острова Свободи» впав на 35 %. У 2014 році Москва списала 90 % боргу Гавани, сподіваючись на нові інвестиційні проєкти. Того ж року почала війну проти України, й уже стало не до інвестицій.

Але навіть у таких умовах Куба залишалася «другом Росії». Голова МЗС Куби  Бруно Родрігес літав у Москву для консультацій із Лавровим і Путіним, які намагалися переконати його не йти на надмірні поступки США, обіцяючи «політичну та дипломатичну підтримку». Але кримська формула «грошей немає, але ви тримайтеся» з Кубою не працює.

Ще 10 лютого посол РФ на Кубі Віктор Коронеллі в інтерв’ю «России 1» заявив, що США фактично оголосили енергетичну блокаду Куби, і Гавана розраховує на допомогу Росії. Але вона не допомагає, а тікає, судомно організовуючи хіба що додаткові рейси для евакуації росіян з острова.

Безперечно, в Москві бачили, як ще з грудня 2025 року США розпочали морську блокаду Куби. Тепер, після відмови Мексики постачати свою нафту кубинцям, у Гавані чекають лише на гуманітарну допомогу. Багато хто вважає, що за нинішнього режиму кубинці її не дочекаються. Москва критикує задушливий прийом Вашингтону проти Гавани, але зробити нічого не може. СРСР 1962-го – це не Росія 2026-го.

Чи готова РФ післязавтра воювати за Білорусь

Звісно, в самій Москві відчувають, що чергова втрата – цього разу Куби –остаточно перетворює РФ у геополітичного «збитого льотчика. 15 березня один із найвідоміших пропагандистів Захар Прилєпін написав відвертий, просякнутий тугою і відчаєм пост про втрату «російської світової величі».

«Надходять украй сумні новини з Куби: занурена в темряву, вона розпочала переговори із США. Доведеться констатувати, що поворот до Глобального Півдня, про який ще півтора року тому галасували на всіх російських телеканалах – провалено. Так, не тільки з нашої вини; але ж увесь цей галас навколо БРІКС та інших союзів – організували ми, тому на нас і головна відповідальність.

Проблема в тому, що ідеологія, тривале планування та стратегічне цілепокладання замінені у нас «презентаціями» та «проєктами», тобто разовими акціями, під які виділяється бюджет. Після їхнього завершення всі ці «африканські проєкти», «азійські співпраці» та «латиноамериканські партнерства» найчастіше перетворюються на блеф.

Загалом наші еліти таємно не бажають нести жодної серйозної відповідальності за жодні подібні починання. Ми робили все це лише для того, щоб налякати Америку. І в якийсь момент самі повірили, що налякали, і що зараз вона все виправить, «зливши» Україну.

Американці вдали, що злякалися, і все справді виправили: продовжуючи підтримку України, почали одного за одним вибивати наших партнерів, демонструючи, що всі ці договори в межах БРІКС не варті й паперу, на якому їх роздрукували.

Співпраця з Глобальним Півднем обламалася об хитромудрі стратегії Індії і Китаю і, головне, об тотальний саботаж російських фінансових та політичних еліт, яким зовсім усе це було не потрібно. Під попутні пісеньки наших квазіпатріотичних «праваків» про «наш дім – Європа», «мерзоту євразійства, азійщини та кишлаків» – ми забрали у світу всі надії, якими його поспіхом наділили.

А як на нас дивилося людство! Як вірила планета, що «росіяни повернулися». Чи можемо ми відіграти назад, удавши, що то був стратегічний відступ, щоб заманити Трампа в пастку? Запросто можемо й відіграти, було б бажання.

Відіграти можна навіть Кубу з Венесуелою, якщо поставити собі за мету. Але якщо такої мети немає, післязавтра доведеться воювати за Білорусь. Поки чергова тилова бл..дь буде строчити тексти про те, що «насправді Білорусь, яка застрягла в "совку", ніколи не була нашим відданим другом». У нашої проамериканської та проізраїльської агентури заготовки є і на цей випадок. Безсоромність їхня воістину безмежна», –обурюється Прилєпін.

Те, що навіть, він, – хто ще позавчора мріяв про новий СРСР, а вчора вже скиглив із приводу того, чи настане післязавтра черга Білорусі – для путінської Росії звучить вже не тільки симптоматично, а й апокаліптично. Гавана потроху покидає російську гавань. І, як не дивно, це сьогодні пролунає, наступним насправді може бути Мінськ.

Макс Мельцер