У Москви чималі проблеми в Малі: з геополітичного «кулака» Росії вже сиплеться пісок

«Африканський корпус» влаштував майстер-клас із втечі з пустелі

Кінець минулого тижня відзначився новою гучною військовою і (цілком можливо) геополітичною поразкою Росії, яка фактично втратила Малі – країну в Африці, де 25 квітня військові об’єкти у столиці — Бамако, а також містах Кідале, Гао, Севаре та Каті — зазнали скоординованого нападу з боку туарегського «Фронту визволення Азавада» та ісламістської JNIM.

Першим ударом було підірвано резиденцію міністра оборони Садіо Камара, який загинув. Цікаво, що ще 20 лютого він брав участь в урочистому прийомі в посольстві РФ у Малі з нагоди «дня захисника вітчизни». У своєму виступі він, зокрема, відзначав «історичну стійкість російської армії, рішучість якої є прикладом для збройних сил Малі».

Проте головний приклад, якій подали російські військові малійським – утеча. Під контроль повстанців перейшов центр Азавада – місто Кідаль, де розташовувалася база «Африканського корпусу» ЗС РФ, із якої вже знято російський прапор.

Як «вагнери» об’єднали народи бамбара, туарегів та фульбе

Трохи історії. Після серії військових переворотів у Малі (2020–2021) нова влада на чолі з Ассімі Гоїтою віддаляється від Франції та інших західних партнерів і робить ставку на Москву, яка із 2021 року надсилає туди «вагнерів». Формально їх називають «інструкторами», але фактично вони охороняють керівництво країни та стратегічні об’єкти, беруть участь у бойових операціях проти повстанців і супроводжують видобувні проєкти, зокрема золота. За це влада Малі платила «Вагнеру» 10–11 млн доларів США в місяць.

Тактика «пригожинців», яку вони потім втілювали і в Україні, полягала в жорстких зачистках та силовому тиску й супроводжувалася численними масовими стратами, катуванням і насильством щодо мирних жителів. Найбільш резонансним, навіть на рівні ООН, став випадок у місті Мура у 2022 році, де загинули понад п’ятисот мирних жителів.

Уже наступного року, після заколоту Пригожина, його ПВК у Малі частково трансформувалася, але московська військова присутність у країні збереглася. Хіба що із «приватної» вона офіційно стала державною під назвою «Африканський корпус». Офіційне керівництво над ним здійснює Міноборони РФ, ключовою фігурою та фактичним керівником фактично є генерал-майор ГРУ Андрій Авер’янов, який після загибелі Пригожина для «переприйому» його активів терміново поїхав до Лівії, Буркіна-Фасо, Малі тощо.

Щодо політичної ситуації всередині Малі, то вона давно визначається складною мозаїкою етнічних сил. Домінує народ бамбара, зосереджений переважно на південному заході, туареги контролюють північні пустельні райони, а народ фульбе —  центральні. Спроба уряду жорсткими каральними операціями придушити туарегів обернулася фатальною помилкою. Їхній опір — навпаки посилився, зруйнувавши залишки розбіжностей між ними та ісламістами.

Цей союз видається особливо дивним, наприклад, якщо врахувати, що в туарегів жінки мають дуже високий статус, що напряму суперечить догмам радикального ісламізму. Однак це не стало на заваді проєкту, який утілює угруповання JNIM на чолі з його лідером — Іядом Аг Галі. Він і об’єднав різнорідні сили. На цьому тлі рішення президента Гоїти відмовитися від мирних домовленостей із ним лише поглибило конфлікт.

Нова ставка на силовий сценарій, підкріплена військовою підтримкою Росії, призвела до ескалації та остаточного зближення туарегів із джихадистами. Замість розрізнених атак, вони почали діяти спільно. Найвідомішим прикладом (до нинішнього) був розгром військових колон ПВК «Вагнер» у районі Тін-Зауатіна влітку 2024 року, коли добре підготовлені засідки продемонстрували принципово новий рівень організації та планування бойових операцій. «Вагнерівці» тоді втратили десятки людей та купу техніки і озброєння. Так JNIM еволюціонувала від розпорошеного підпілля до структури, що вже реалізує власний територіальний проєкт.

Усе це дало привід навіть російським експертам казати, що присутність ПВК «Вагнера» і «Африканського корпусу» не тільки не вирішила численних етнічних і релігійних конфліктів у Малі, а мала зворотний ефект — створила широку антиурядову коаліцію. У Малі, як констатують російські експерти, «ми вкотре припустилися своєї ключової помилки: поклали всі політичні яйця лише до одного кошика —  влади. У результаті вона, яка осміліла завдяки нашій військовій підтримці, ввела режим тотального тиску на всіх без винятку. І саме тому непримиренні раніше вороги — туареги та ісламісти — перетворилися на єдиний фронт».

Як втрата Сирії потягнула за собою втрату Африки

А сам «Африканський корпус» після переговорів із повстанцями лише під їхні гарантії безпеки втік у квітні 2026 року  із відбитого у 2023-му в них того самого міста Кідаль, ганебно кинувши союзні війська Гоїти напризволяще. І це вже не вперше. Фактично так було і в Сирії.

«Звісно, ще можна зробити військово-героїчний ривок і переломити ситуацію на свою користь, але це буде як із Сирією за пізнього Асада: дорого, витратно для людей і з неминучим швидким результатом у протилежний бік. У Малі потрібно або перекидати цілі військові з’єднання (яких у Росії немає), або вірити в героїзм і диво, чи вважати, що воно якось саме розсмокчеться», — бідкаються в Росії.

Але воно не розсмоктується. У ці дні в Дамаску розпочався заочний судовий процес над Башаром Асадом (видачі якого від Москви вимагає нова влада Сирії), його братом Махером та іншим членами диктаторського клану. Цими ж днями стало відомо, що адміністрація президента Сирії Ахмеда аш-Шараа планує забрати в Росії авіабазу «Хмеймім» і перетворити її на «гуманітарний пункт, який виконуватиме лише невійськові завдання».

Якщо додати до цього, що  одразу після падіння режиму Асада Росія була змушена вивезти зі своїх сирійських баз усі системи озброєння, включно із ЗРК С-300 і С-400, а також ракетні комплекси «Бастіон», то цілком зрозумілими стають пригніченні коментарі московських експертів на кшталт «попередні операції стримування, які всі ці роки ми здійснювали у Східному Середземномор'ї, скорочуючи площу позиційних районів 6 флоту ВМС США, стали неможливими. Тепер російські військові об'єкти перебувають під вогневим контролем із панівних висот і вразливі для диверсій навіть із застосуванням вогнепальної зброї». Нагадаємо, на початку року нова сирійська влада зажадала від Росії вивести війська з бази Камишли, яка із 2019 року була ключовим форпостом контролю над північним сходом країни та логістичним вузлом для перекидання сил.

Загалом увесь цей сирійський хаб давав змогу Москві забезпечувати свій військовий персонал у Малі, Буркіна-Фасо та інших країнах Африки. Однак із їхньою втратою вся російська близькосхідна та африканська стратегія сходить нанівець. Поки що, логістичний.

Від «Києва за три дні» до «Київ витискає нас із Африки»

У всій цій історії з малійським «кроком доброї волі» російського «Африканського корпусу», крім того, цікаві ще два аспекти. Перший: Росія втретє за останній час кинула своїх «союзників». Спочатку у Вірменії (член ОДКБ) та Сирії, тепер у Малі. І це не надає особливого натхнення залишкам інших «союзників», яких фактично залишилося лише два: Білорусь і КНДР. 

Другий аспект: у Росії продовжують активно наполягати на участі Україні в малійських подіях. Це почалося ще влітку 2024 року після розгрому «вагнерів» при Тін-Зауатіні. Вже тоді Москва там шукала «українській слід». Тепер, з огляду на все, його вже знайдено. «Київ і Париж посилили союз туарегів і ісламістів поки наш «Африканський корпус» служив лише силовим прикриттям для економічного дерибану з місцевими», — скиглять у Москві. А спринт у пустелі путінських африканських вояків призвів до того, що, як пишуть самі ж росіяни, «в обмін на життя довелося залишати левову частку свого озброєння, низка зразків якого дістанеться українським і французьким військовим».

Ось така історія з «українськими слідами», які свого часу знайшла ще в Сирії офіційний представник МЗС РФ Марія Захарова, а тепер і в Малі. Як бачимо, трансформація російської пропаганди від «країни 404» (як вона називала Україну) до «Київ уже витискає нас із  Африки» не меш наочна, ніж пісок, який сиплеться крізь геополітичний «кулак» Росії.

Макс Мельцер