Що вкотре довела «підтримка СВО» пересічними росіянами

Усі злочини відбуваються за мовчазної згоди тих, хто натискає кнопку «за»

За час так званого енергетичного перемир’я росіяни підірвали автобус із шахтарями (загинуло та поранено понад тридцять осіб), ударили по пологовому будинку в Запоріжжі та по херсонській лікарні, по пасажирському поїзду, позбавили тепла і світла житлові багатоповерхівки  тощо. І все це вже буденно, без жодних сентиментів.

Росіяни вірять у восьмирічних «уманських морпіхів»

Так само буденно 2 лютого депутат Держдуми Водолацький пояснив, що росіяни завдають ударів тільки по енергетичних об’єктах військової інфраструктури, а, мовляв, «київський режим», не шкодуючи своїх громадян, відключає їхні квартири від електропостачання на догоду об’єктам ВПК».  І цій буденній брехні так само буденно росіяни повірили.

Вони вірили різноманітним «водолацьким» і «конашенковим» завжди. Навіть у квітні 2023 року, коли ракети Х-101 потрапила в багатоповерхівку в Умані. В результаті загинули 25 людей. Тоді МО РФ доповіло про «зосереджений удар високоточною зброєю великої дальності по пунктах дислокації резервів української армії. Перешкоджено висуванню підрозділів її морської піхоти до районів бойових дій».

Насправді серед уманських «морських піхотинців», яким тодішній міністр оборони РФ Шойгу своїм «зосередженим ударом завадив висуванню до районів бойових дій» були: восьмирічна Уляна Тройчук, яка загинула з татом Романом, мамою Антоніною та бабусею, 11‑річна Софія Шульга та її 17‑річний брат Кирило Писарєв, півторарічний Іван Одайський, який загинув разом із 28‑річною мамою, 16‑річний Олексій Лисак та його сестричка Аліна, які загинули з мамою, бабусею і тіткою. Атакували цих та інших «морпіхів» крилаті ракети, випущені літаками Ту-95 із Каспійського моря.

Зазначмо, координати цілей тоді ще в ракети (а нині – вже в дрони) вносять завчасно, що свідчить про те, що росіяни об’єктами атак обирають спеціально житлові будинки, лікарні (атака на «Охматдит» у липні 2024-го), пологові будинки (як у Маріуполі в березні 2022-го), пасажирські автобуси, потяги. Тож нічого нового не відбувається. Проте банальність і буденність зла вже стала звиклими не тільки для Путіна та його оточення, а й для пересічних росіян. Бо вони в це не просто вірять, а сприяють цьому, нехай і мовчки.

Формула «підтримую війну, але хочу миру»

Посилення ударів по Україні в разі, якщо домогтися миру не виходить, підтримує більшість росіян – 51 %. Про це свідчить останнє опитування «Левада-Центру». Згідно з його дослідженнями, підтримка дій ЗС РФ в Україні серед пересічних росіян не змінилася – й коливається на позначці 73–76 %.

Також не впливають на рівень їхньої підтримки війни ні економічні проблеми, ні все частіші удари вже по території РФ. Це хіба що посилило «тривожність і страх» серед жителів прикордонних із Україною регіонів, а водночас призвело до «посилення агресії щодо української сторони». До того ж почуття відповідальності та провини відчуває лише 8–10 % опитаних.

За словами заступника директора та наукового керівника «Левада-Центру» Гудкова, серед росіян переважає «байдужість і витіснення думок» про війну.  Він зазначив, що загалом «психологічна втома» від війни зростає, і 66 % опитаних виступають за мирні переговори, але виключно на умовах Росії. Крім того, від чверті до третини респондентів – за продовження бойових дій «до переможного кінця», водночас заради закінчення війни «на жодні поступки Україні» йти не можна. Про те, що великих змін у ставленні пересічних росіян до війни в Україні не відбувається, свідчать майже ідентичні результати таких самих досліджень за попередні чотири роки.

Проте експерти з політичної психології таки знаходять відмінності. У 2022 році російське суспільство не «підтримало війни» – воно втекло від реальності. Шок, страх і телевізор зробили свою справу: сказати «я за СВО» було простіше, ніж визнати, що держава розв’язала агресію проти найближчих сусідів (інакше кажучи, братів, родичів тощо). Це не був вибір – це був інстинкт виживання: «я з державою, значить, вона не прийде за мною».

У 2023-му ця підтримка перетворилася на болото. Війна стала білим шумом, як якась аварія в сусідньому будинку, яку всі обходять. Росіяни навчилися вимовляти магічну формулу «підтримую армію, але хочу миру» (тобто за насильство, але не хочу за нього відповідати).

2024 рік скинув останні маски. Втома стала тотальною. Віра у «велику місію» остаточно зникла, залишився лише страх бути винним у запереченні правильності дій головного «місіонера». Підтримка в опитуваннях зберігалася, але перетворилася в порожню оболонку. Росіяни захотіли переговорів не тому що прозріли, а тому що телевізійна війна в Україні вже все більше почала зазирати в їхні оселі – мобілізацією, грошима, пораненнями, смертями.

Нещодавно вдова загиблого відомого опозиціонера Навального розповіла історію 17-річної дівчини, яка вирішила підписати контракт на «СВО», щоб прогодувати свою дитину і хоч якось вижити. «З ким вона залишиться, якщо Вас уб’ють?» – відмовляє Навальна молоду росіянку. Інших аргументів, щоб не йти на «СВО» і не заробити грошей убивством українців, вона не знайшла.

А 2025-й показав істину без прикрас: росіяни більше не хочуть, щоб війна тривала, але й не готові назвати її злочином. Вони хочуть, щоб вона якось закінчилася сама собою, навіть згодні на нанесення ядерного удару по Україні (це підтримують 34 % росіян).

За вивчену безпорадність доведеться платити

Російська пересічна підтримка війни тримається вже не стільки на ненависті до держави України, як до звичайних українців, які (згідно з останнім дослідженням КМІС 65 % готові терпіти війну скільки необхідно; у грудні та вересні 2025‑го таких було 62 %) своєю неготовністю здатися лише додають їм, росіянам, «незручностей».  

Проте ця мовчазна підтримка «СВО» зникне одразу, щойно за неї потрібно буде відповідати. Ця підтримка вже гниє ізсередини російського болота, і тримається лише доти, доки війна не вимагає сказати не просто «я за війну», а «я готовий воювати». А вони об’єктивно були неготові ще в лютому 2022 року, в лютому 2026-го й поготів.

Тому чергове четвертий рік поспіль натискання соціологічної кнопки «я за СВО» загалом ні до чого не призводить: дроти обірвані, тому справжньої іскри немає. І саме тому натискати її росіянам безпечно – поки що. Але розплата за власну сумнозвісну вивчену безпорадність (на яку пересічні росіяни потім будуть усе списувати) неодмінно настане. Бо всі злочини проти України відбуваються за згодою тих, хто мовчки натискає кнопку «за».

Макс Мельцер