Путінським «патріотам» час замислитися

Невдалий тиждень для Z-кіно генералів і письменників

Філософ Карл Поппер у своїй книзі «Відкрите суспільство та його вороги» ще 1945 року написав: «Той, хто вірить в історичну неминучість ідеї, прирікає себе стати її жертвою». Ось лише ті три події, що відбулися в Росії останніми днями, які доводять, що кількість нинішніх і майбутніх жертв путінського уробороса зростає.

Кадиров проти Шаманова

Ще 25 вересня Держдума ухвалила в першому читанні проєкти про перейменування декількох населених пунктів (переважно колишніх козацьких станиць) у Чечні. Депутат генерал-полковник Володимир Шаманов заявив: «Мало того, що спочатку російськомовне населення вигнали звідти, тепер і назви стираєте, думайте, що робите!» Нагадаємо, Шаманов – герой Росії, у 1996 році керував угрупованням у Чечні.

У відповідь Рамзан Кадиров у своїй промові на телеканалі «Грозний» зазначив: «Підняв голос мерзенний негідник Шаманов, якого треба відправити під трибунал за злочини, які він скоїв. Він був найжорстокішим у своєму ставленні до чеченського народу генералом, який виводив у поле й розстрілював чоловіче населення».

До речі, колишній голова ради «Меморіалу» Олександр Черкасов говорив у 2009 році, що Шаманов для чеченців «став символом того, як можна воювати, не помічаючи, що воюєш на території, де живуть люди». А уповноважений із прав людини в Чечні Нурді Нухажієв казав, що «для нас це ім'я стоїть поруч з іменем царського генерала Єрмолова, який цілеспрямовано знищував у Чечні все живе на своєму кривавому шляху».

Насправді історія з перейменуванням колишніх козацьких станиць у Чечні стала лише приводом для того, щоб росіяни вкотре визнали очевидне: кадирівська Чечня продовжує йти своїм особливим шляхом. Перейменування – лише видима його частина. За кожною новою назвою стоїть закріплення вже не стільки символічного, скільки політичного контролю над своїм простором. Путін на це затуляє очі, отримуючи демонстративну лояльність і «стабільність».

Адже недаремно Кадиров уже давно називає себе «піхотинцем Путіна». Решта клевретів його не цікавлять. Наприклад, він публічно принизив міністра освіти РФ Кравцова, коли, крім того, що змусив його поміняти абзаци в посібнику історії, ще й примусив зачитати ці зміни на телекамеру. Або коли публічно назвав міністра внутрішніх справ РФ Колокольцева та голову Слідчого комітету РФ Бастрикіна «особами, що сидять не на своїх місцях». У Кремлі, до речі, тоді не стали коментувати його слів. Так само як і зараз стосовно Шаманова.

Проте не мовчать «патріотичні» пабліки. Лейтмотив один: якщо піти цим шляхом і дати зараз розправитися з російським генералом, то тоді претензії можна висунути не тільки Шаманову, а і хлопцям, які тоді ще пацанами-строковиками брали участь у чеченській війні. Адже вони тоді батьківщину врятували. Не чиновники, політики й олігархи –  вони, Шаманов і його хлопці. Хочеться вірити, що росіяни Шаманова не дадуть скривдити. Є межа». Але в Кремлі цієї межі воліють не бачити.

Прилєпін проти «толерантності»

Російський письменник і пропагандист Захар Прилепін невдало відкрив у собі талант кіноактора. «Толерантність» – російський трилер із такою назвою вийшов на екрани у вересні. Режисер Андрій Грачов, натхненний ідеєю викриття «болісних наслідків європейської політики толерантності», вивів на екран маніяка-правдоносця у виконанні саме Прилєпіна. Цей персонаж протягом майже трьох годин карає повій, наркоманів, лібералів і «толерастів» у вигаданій антиутопії «Франглія». І все це заради «порятунку традиційних російських сімей від сучасного західного занепаду».

Велика промоційна кампанія обіцяла глядачам вибухову суміш трилера та антиєвропейської пропаганди. Але майже відразу стало очевидно: тріумфу немає. У касових звітах були принизливі цифри: на 70 сеансів прийшли всього 192 (!) людини. За перший вікенд (зазвичай найуспішніший за касовими зборами) фільм, на виробництво якого було витрачено 200 млн бюджетних коштів, зібрав менше ніж 100 000 рублів. Невеликий підрахунок доводить, що 192 людини – це по мільйону на одного глядача.

І це тоді як доля попередніх зразків пропагандистського кіно мала  хоча б чомусь навчити.  Перший фільм про повномасштабну війну з Україною зняв тоді ще живий ватажок ПВК «Вагнер» Пригожин. У жовтні 2022 року відбулася прем’єра його (та Олексія Нагіна) фільму «Кращі в пеклі» з Олексієм Кравченком у головній ролі (відомий тим, що юнаком знявся в одній із найбільш пронизливих радянських кінокартин про Другу світову «Іди і дивись» режисера Елема Климова). Сюжет картини не розкриває, де та коли відбуваються дії стрічки. Але в ній показаний штурм Попасної бойовиками ПВК «Вагнер».

У квітні 2023 року у так званій «ДНР» відбулася прем’єра навіть серіалу під назвою «Мобілізація», який розповідає про перші тижні після оголошення війни для мимовільних заручників цієї «республіки».

Був і легендарний «Свідок», який вийшов у прокат у серпні 2023‑го і з тріском провалився, не зумівши відбити навіть вкладені в нього гроші. Рейтинг «Свідка» на російському «Кинопоиске» – 3.0 – «сміттєвий». Ще менший (2,9) у ще одного відомого «патріотичного» виробу – «Кримський міст. Зроблено з любов’ю» Маргарити  Симоньян та її нещодавно померлого чоловіка – пропагандиста Тиграна Кеосаяна. Як бачимо, така ж «сміттєва» доля чекала і на новий «твір» з Прилєпіним.

Але пояснення цього дуже просте: «на патріотизмі» в Росії зараз зароблять усі кому тільки не лінь. Зараз це «золота жила». А те, що глядачі в кіно не ходять, цих «патріотів» не обходить.

А щодо самого Прилєпіна, то він неодноразово скаржився, що «нову хвилю російського патріотичного мистецтва» (на кшталт Акіма Апачева або літераторів (на кшталт Анни Долгарьової) не сприймають навіть самі росіяни. І ось спробував сам зайти в «найважливіше з мистецтв». Але також дуже невдало. Не заходить росіянам ані війна з Україною, ані боротьба з європейською «толерантністю».

Проханов проти Путіна

До речі, Прилєпін, говорячи про наступного героя невдалого російського патріотичного тижня письменника Олександра Проханова, казав так: «Він – останній солдат тієї Імперії, і серед її найперших солдатів». Цей «солдат» взагалі примудрився потрапити у великий скандал. Із сайтів великих російських інтернет-магазинів зник останній роман Проханова «Лемнер», а в Москві й зовсім скасували його презентацію.

Головний герой твору списаний із засновника ПВК «Вагнер» Євгена Пригожина, а президент Росії під ім'ям Леонід Троєвідов за сюжетом омолоджується «п'явками з кров'ю незайманих». «Раз на місяць Троєвідов омолоджувався, повністю змінював кров. З Пекіна йому надсилали порцелянову вазу з рожевими п'явками. Ці п'явки насичували кров'ю китайських незайманих дівчат. П'явки присмоктувалися до його тіла, пили його втомлену кров, вливаючи натомість незайману свіжість. Укуси рожевих п'явок були ніжними, як поцілунки», – так описано російського президента в «Лемнері».

Сам роман розповідає про бандита Михайла Лемнера, який, за переказом журналіста Олега Кашина, очолює ПВК «Пушкін» і носить командирський позивний Пригожий. За сюжетом людина з охорони президента дає йому завдання вбити главу держави із спеціального «золотого» пістолета, який спочатку потрібно випробувати в умовах «спеціальної військової операції». У романі Лемнер також штурмуватиме місто з вигаданою назвою «Бухмет» і вербуватиме на війну в'язнів, а в кінці загине внаслідок отруєння.

Книжка вийшла в серії «КПД», одним із «натхненників» якої став Прилепін. (У цій же серії публікувалися інші «твори» про війну з Україною з назвами «Наша людина в Києві», «Донецьке море», «До Одеси на травневі» і «Моя Новоросія» тощо).

Водночас, як звернув увагу Кашин, в «Лемнері» Троєвідов, крім того, що зберігає тіла ворогів у холодильнику й насичується кров'ю незайманих дівчат, ще й організував аварію підводного човна «Курськ», вибухи будинків у Москві та вбивства опозиціонерів. Отже, природу літературного вибуху навколо «Лемнера» зрозуміти не важко.

Цікаво, що влітку 2025 року Путін зустрівся із Прохановим і присвоїв йому звання «Героя Праці» за «заслуги в галузі вітчизняної культури та літератури», назвав його «людиною, що мислить, філософського складу розуму», яка говорить «дуже цікаві речі». Тоді, після нагородження, Проханов говорив, що «піднесення російської історії так чи інакше було пов'язане з Путіним»: «Я зміцнювався у своєму розумінні його значення, його ролі. І зараз я просто переконаний, що Путін є одним із тих російських лідерів, з якими пов'язана низка російських імперій, що змінювали одна одну».

У російських соцмережах точиться запекла суперечка, чи отримає спочатку путінський «герой праці»  Проханов статус «іноагента», чи одразу ж повторить долю прототипа свого героя – Пригожина. Бо, як писав ще один філософ Бертран Рассел, «люди готові вмирати за свої ідеали, але рідко замислюються, що ідеали готові вбивати їх». Путінським «патріотам» час замислитися.

Макс Мельцер