Українці у Росії - ще один ресурс асиметричних відповідей на загрози для української державності

Саме Україна, перехопивши ініціативу, буде визначати динаміку та подальший темп розвитку подій

До цього допису мене спонукали повідомлення, які іноді з’являються навіть у такому зацензурованому інформаційному просторі, яким є сучасна Росія.

Зокрема, у 2024 році в Астрахані співмешканець убив співмешканку внаслідок побутової сварки. Причина – чоловік, котрий повернувся з так званого «СВО», наразився на критику від жінки, яка обурювалася, що Росія бомбить і вбиває її родичів в Україні. Почувши докори жінки, росіянин убив свою співмешканку.

Інший випадок стався вже 2026 року в тимчасово окупованому Криму, де двоє військовослужбовців отримали обвинувальні судові вироки за те, що під час побутової розмови з іншими військовими зауважили, що Росія бомбить мирне населення в Україні – і не поділяли такого погляду. Справу кваліфікували як «дискредитацію російської армії» згідно з нормами кримінального права окупантів.

На моє глибоке переконання, українська перемога відбудеться і Україна має всі шанси відновити свою територію у межах 1991 року. Терміни завершення війни, перемоги, залежать від нашої держави. Саме ми, перехопивши ініціативу, будемо визначати динаміку та подальший темп розвитку подій. При цьому, якщо Росія вже вичерпала «домашні заготовки», традиційні прийоми та способи, і за визначенням одного світового політика – «не має карт», українські здатність до нелінійних рішень та креативність дають можливість використати ще багато асиметричних рішень, продукувати нові алгоритми та застосовувати їх.

Одним із таких рішень може бути використання фактору українців у Росії. Офіційно влада країни-агресорки приховує реальну кількість українців у Росії, знижуючи її, ідентифікуючи під час перепису населення як росіян та не визнаючи справжньої кількості. Тому для розрахунку візьмемо методику співставлення кількості населення. За останнім переписом держави серпа та молота – на території сучасної Росії проживало 149 млн мешканців. З них 4,6 млн назвали себе українцями (1989 рік, останній перепис в СРСР). У 2010 році, за даними офіційної статистики, кількість українців зменшилася до 1,9 млн (наведено офіційні дані). Населення ж зменшилося зі 149 млн (пік у 1991 році) до 143 (на 4%), і це враховуючи той факт, що російська статистика після 2014 року намагається включати мешканців тимчасово окупованих територій до загальних показників. Непропорційне зменшення українського населення пояснюється не тільки асиміляційними процесами, але й намаганням применшити статистичні дані, позначаючи українців РФ як росіян. Але ще в 2019 році український МЗС наводив цифру: більше 10 млн українців, що проживають у Росії. А це робить їх найбільшою національною групою після самих росіян. І міграція ця була послідовною та безперервною упродовж останніх, без перебільшення, більш як двохсот років. І подібне переселення стимулювалося російською владою до останнього часу. Багато мільйонів українців проживають у Росії – це факт, який не ставлять під сумніви навіть представники державної влади країни-агресорки. Цей факт зумовлює низку необхідних дій.

По-перше, необхідно донести до широкого кола українців та максимально поширити у світі той факт, що значна кількість українців проживають на території сучасної Росії.

Відповідно, наступним кроком буде вимога захисту їхніх прав, які десятиліттями ігноруються. За прикладом держави Ізраїль, низка державних установ України може визначити однією з цілей своєї діяльності допомогу всім українцям, незалежно від їх територіального проживання. Уявімо собі етнічного українця в республіці Саха (Якутія), який не втрачає національної ідентичності і прагне бути пов’язаним з історичною батьківщиною. Чи готова Україна прийняти його або хоча б на рівні «моральної підтримки» засвідчити готовність визнати його зв'язок із землею пращурів? Звісно, це потребуватиме використання новітніх технологій та штучного інтелекту для створення культурного продукту для цієї категорії українців. Логічними були би вимоги, озвучені  на міжнародних майданчиках, щодо захисту прав українців. А також саме розповсюдження діяльності державних інститутів адресно до українців у країні-агресорці.

Українці в Росії – це ще один ресурс асиметричних відповідей на загрози для української державності. Окрім усього, це один зі шляхів повернення на батьківщину етнічних українців в умовах зниження чисельності населення та необхідності відродження держави. Якщо є в силах оборони України легіон із громадян Росії, що не визнають сучасної політики держави, тим логічнішим виглядає підрозділ із числа українців, що проживають у Росії, але не поділяють її загарбницької політики щодо України. Прецеденти формування подібних військових формувань мали місце в нашій історії, зокрема, під час української революції 1917–1921 років – коли долучалися українці, які проживали на Далекому Сході на території «Зеленого клину» (місця розселення наших співвітчизників).

Існує багато прикладів активних діаспор, що впливають на політику своїх держав в інших країнах світу. Наприклад, вірменська діаспора у Франції, яка регулярно ставить питання щодо визнання на законодавчому рівні геноциду вірмен в Османській імперії на початку 20 століття.

Загалом, ситуація після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року об’єктивно примушує Україну визнати – велика кількість людей, які вважають нашу державу рідною, вимушені жити за її межами. Неодноразово підкреслювалася необхідність задоволення культурних потреб тих, хто виїхав, потреби у підтриманні зв’язків із батьківщиною та збереження ідентичності. Але не менш вагомим є фактор того, що до десяти мільйонів українців ще до початку повномасштабного вторгнення проживали на території країни-агресорки. Залучити їх на свій бік та бути сильнішими разом із ними проти агресора – цілком реально. І такий фактор наближення Перемоги може стати ще одним аргументом при підписанні фінальної мирної угоди.

Олег Савченко, офіцер з морально-психологічного забезпечення, учасник російсько-української війни з 2014 року і дотепер