Анатоль Петрицький: чим Пабло Пікассо зацікавили роботи українського митця
Учень Кричевських, Олександра Мурашка й Олександри Екстер працював у театрі з Лесем Курбасом, зображував події Другої світової війни й ділився спогадами з Аллою Горською
Феєрично талановитий і самобутній сценограф-новатор, художник театральних костюмів, авангардист, живописець і портретист — так характеризують киянина Анатоля Петрицького. Здібний юнак із дев’яти років через параліч батька змушений був жити у сиротинці. А п’ятнадцятирічним почав навчатися у Київському художньому училищі, де відразу проявив бунтарство: у творчості віддавав перевагу яскравим кольорам і, наслідуючи футуристів, міг розмалювати своє обличчя цапиками. Від вимог консервативних викладачів карати початківця за такі прояви його захищав авторитетний художник і директор закладу Федір Кричевський.
Учителями Анатоля Петрицького стали найкращі митці: Василь Кричевський, Олександр Мурашко й Олександра Екстер. Працювати в театрах йому випало разом із новатором Лесем Курбасом.
Роботи художника показували на Венеційській бієнале 1930 року. Після початку повномасштабної російсько-української війни твори Анатоля Петрицького стали частиною масштабного проєкту «В епіцентрі бурі: український модернізм 1900–1930-х років», який по кілька місяців мали змогу бачити відвідувачі віденського Бельведера, Королівської академії мистецтв у Лондоні, Ludwig Museum у Кельні та інших провідних галерей світу.
Укрінформ розповідає про видатного українського митця Анатоля Петрицького, якому у 1937 році та пізніше не раз загрожувала розправа від представників радянських каральних органів.
ПЛАЩ МАКБЕТА, В ЯКОМУ НА СЦЕНУ ВИХОДИВ ЛЕСЬ КУРБАС, І ШАРОВАРИ АНСАМБЛЮ ВІРСЬКОГО
Ескізи дивовижних костюмів і декорацій, які створював художник, можна побачити на власні очі на виставці «Анатоль Петрицький: Перевідкриття» у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України на території Києво-Печерської лаври. Частина представлених на виставці робіт не експонувалася понад 50 років, зауважує кураторка проєкту Тетяна Руденко, головна зберігачка Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. Загалом у фондах налічується понад 500 творів митця — ескізів костюмів і декорацій від 1915-го до початку 1960-х років. Це найповніша колекція сценографічної спадщини Анатоля Петрицького.
У залах тимчасової виставки представлено кілька автентичних зразків сценічного вбрання, створеного за ескізами Анатоля Петрицького понад 100 років тому. Найбільше емоцій викликає плащ Макбета, в якому цю роль виконував Лесь Курбас.
Сукня для ролі Донни Анни з вистави «Камінний господар» Лесі Українки 1921 року в київському Першому державному театрі імені Тараса Шевченка; ескізи костюма Командора й декорацій до цієї постановки та ще кількох інших дають змогу побачити не лише задум художника на папері, а й реальні сценічні об’єкти, що демонструють масштаб експериментів Анатоля Петрицького з формою, пластикою та театральним простором. Усі ці мистецькі роботи доповнюють рідкісні кадри з життя митця, виявлені на скляних негативах, документи й кілька імерсивних елементів експозиції.
«Імпульсивний, стихійний, анархічний, але й оригінальний і, вочевидь, український Петрицький навічно розміщується в ар’єргарді авангардного руху», — підкреслює куратор проєкту Сергій Руденко, доктор культурології, завідувач кафедри мистецтвознавчої експертизи Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв.
Анатоль Петрицький (1895–1964) закінчив художнє училище з відзнакою першого ступеня й рекомендацією до Академії мистецтв у 1917 році. Його творчість у всі періоди вирізнялася серед великого грона талановитих митців. Виданий 1929 року в Харкові альбом «Театральні строї Петрицького» мав у своїй бібліотеці Пабло Пікассо, констатує мистецтвознавець Дмитро Горбачов у книзі «Лицарі голодного ренесансу». А Олександра Екстер послуговувалася ескізами театральних образів Анатоля Петрицького, викладаючи основи композиції у Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі.
Анатоль Петрицький у надзвичайно несприятливих умовах насильницького насаджування в Україні радянсько-московської влади продовжував розвивати національний стиль, який започаткували Василь Кричевський і Георгій Нарбут, пояснює куратор виставки Сергій Руденко. «Це надзвичайно важливо з огляду на відродження української стилістики як втілення сенсової системи, базованої на українській спадщині», — каже мистецтвознавець.
Водночас Анатоль Петрицький завбачливо створив антидот «шароварщини», але ми, нащадки, не навчилися ним користуватися, — вважає Сергій Руденко. Яскраво ілюструє цю тезу ескіз 1957 року козацького костюма для Ансамблю танцю УРСР (пізніше — імені Павла Вірського): знайомі чи не кожному впродовж майже півстоліття підперезані поясом червоні широкі штани та синя верхня частина костюма. Тетяна Руденко підкреслює, що це саме сценічний костюм, як і той, що зображений у лівому куті ескіза: помаранчеві шаровари й біла сорочка. Таке, на перший погляд, дублювання насправді демонструє різні варіанти сценічних строїв, заснованих на народних традиціях.
«Протиріччя закладено не у створеному Анатолем Петрицьким сценічному одязі виконавців, а в заснуванні 1937 року академічного мистецького колективу, який за визначенням не може зберігати живу народну культурну традицію», — пояснює Тетяна Руденко на кураторських екскурсіях.
ТВОРЧИЙ ТАНДЕМ ІЗ ЛЕСЕМ КУРБАСОМ І ЗНИЩЕНІ ДЕКОРАЦІЇ «ТАРАСА БУЛЬБИ»
Анатоль Петрицький офіційно почав працювати у театрі 1917 року, а до цього пробував свої сили у кількох постановках. Одним із його найяскравіших творчих тандемів стала співпраця з Лесем Курбасом. Прем’єра спільної вистави «Едіп-цар» відбулася в листопаді 1918 року у Молодому театрі. Не так давно з’ясувалося, що на скляному негативі збереглося фотозображення того дня. Його оцифрували 2021 року під час масштабної роботи Музею театрального, музичного та кіномистецтва України над створенням доступної для всіх охочих науково-освітньої онлайн-платформи Open Kurbas.
Збільшений фрагмент світлини зустрічає відвідувачів виставки «Анатоль Петрицький: Перевідкриття». У центрі – художник костюмів і сценограф. Праворуч від Анатоля Петрицького сидить Лесь Курбас у гримі Едіпа, між ними — акторка Віра Щепанська.
У 1920 році у Кийдрамте — театрі Леся Курбаса, який передував «Березолю», — показували виставу «Макбет», у якій режисер зіграв головну роль. Він виходив на сцену у плащі, створеному за ескізами Анатоля Петрицького. Можливість побачити в експозиції виставки цю річ, яку одягав пізніше репресований організатор і реформатор українського театру, є особливим дотиком до нашої величної історії, яку постійно намагалися знищити.
Стиль Анатоля Петрицького ввібрав найкращі мистецькі здобутки. Молодий митець 1918 року разом із Вадимом Меллером та іншими слухачами пізнавав зблизька світ авангардистської творчості у приватній студії Олександри Екстер — активної популяризаторки кубістських і футуристичних ідей, яка із закордонних поїздок привозила до Києва нові ідеї та знання, підтримуючи творчі контакти з іспансько-французьким художником Пабло Пікассо, французьким художником Жоржем Браком та італійським письменником і теоретиком футуризму Філіппо Марінетті. Взірцями були твори Матісса, Сезанна й Пікассо. Водночас стіни навчальної майстерні Олександри Екстер прикрашали витвори українських народних митців, констатує мистецтвознавиця Олена Ковальчук.
Ще навчаючись у художньому училищі, Анатоль Петрицький відвідував заняття у приватній студії Олександра Мурашка, яка розташовувалася на вулиці Інститутській у 11-поверховому на ті часи «хмарочосі Гінзбурга». Відтоді художник захопився імпресіонізмом. В атмосфері творчого пошуку і свободи початківців учили динамічно зображувати природу та працювати з кольорами.
У вирі зміни влад в Україні вже у 1918 році Анатоль Петрицький був головним художником трьох мистецьких закладів: Київської опери (тепер — Національна опера України), Державного драматичного театру імені Тараса Шевченка (заснованого за гетьманату Павла Скоропадського; згодом театр працював у Дніпрі) та Музичної драми. Проте навала російських військ різного штибу на Київ, де відновлювалася українська держава, перекреслила й знищила багато мистецьких планів і робіт.
У новоствореному Театрі музичної драми, який довелося закрити вже наступної осені через окупацію міста білогвардійцями, не відбулася прем’єра «Тараса Бульби» з музикою композитора-корифея Миколи Лисенка. Створену за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя виставу режисував Лесь Курбас. Барокові сценографія й костюми — Анатоля Петрицького. Але готові декорації та сценічний одяг дійових осіб були знищені під час атак московитів. Залишилася лише частина ескізів, у яких чітко проглядається знання українських традицій. На деяких зображеннях є цитати з писемних пам’яток. У такий спосіб митець зберігав надбання минулих століть української історії на випадок їх втрати.
Згодом Анатоль Петрицький неодноразово опрацьовував оперу «Тарас Бульба», щоразу створюючи нові сценічні образи. Перша постановка відбулася 1924 року в Харкові, а 1927-го — у Києві. Великий успіх мала прем’єра 1937 року, коли до команди постановників долучилися поет Максим Рильський та композитори Левко Ревуцький і Борис Лятошинський. Третю редакцію представили 1955-го. Тож музейні ескізи Анатоля Петрицького зберігають позначки різних років.
За життя художника його твори не раз масово нищили. Уперше частину доробку було втрачено 7 лютого (25 січня за старим стилем) 1918 року. Анатоль Петрицький тоді квартирував у Василя Кричевського в будинку голови Центральної Ради, професора Михайла Грушевського. Після проголошення Четвертим Універсалом незалежності України тривали бої за Київ. Загони Муравйова не раз влучили в шестиповерхову цивільну будівлю.
Ті трагічні події детально описала у спогадах Євгенія Кричевська (1882–1964), друга дружина Василя Кричевського (1873–1952). Вона навіть процитувала вигуки Анатоля Петрицького, які дуже нагадують нинішній Київ періоду повномасштабної російсько-української війни: «Наші кухонні двері вискочили на балькон! Вас там уб’є! Ідіть швидше!».
До речі, першою дружиною Анатоля Петрицького була Ольга Шамрай (Шамраєва), племінниця Михайла Грушевського. Донині про цей шлюб відомо небагато, бо впродовж радянських десятиліть було небезпечно говорити про зв’язки з персоналіями, пов’язаними з правдивою історією взаємин України та Росії.
ВИЗНАННЯ ЗА КОРДОНОМ, СПЕЦФОНД, ДРУЖБА З ЗАСУДЖЕНИМ ОСТАПОМ ВИШНЕЮ І «ПОДОРОЖ НА МАРС»
Міжнародне визнання Анатоля Петрицького закріпила картина «Інваліди» («Мати»), написана сто років тому. Художник зобразив на ній родину, в долі якої відлунюють наслідки Першої світової війни та повоєнного часу: скалічені чоловіки, дитина з тугою в очах та літня жінка, яка залишається єдиною опорою для всіх. Після схвальних відгуків критиків на 17-й Венеційській бієнале «Інвалідів» побачили у Берліні, Берні, Женеві, Цюриху й Нью-Йорку.
Починаючи з 1937 року, багато робіт Анатоля Петрицького в тоталітарному СРСР потрапили до новоствореного Спецфонду при Державному українському музеї (нині — Національний художній музей України) як твори з «нульовою категорією цінності», зокрема натюрморт «Абстрактна кубістична композиція» 1923 року. Ще 15 — портретні зображення, створені Анатолем Петрицьким: акторки театру «Березіль» Любові Гаккебуш (дружини Василя Василька), сценографа Вадима Меллера, художників Федора і Василя Кричевських та інших. Ці твори зі Спецфонду не встигли знищити будівники комунізму через початок Другої світової війни, хоча мали відповідне розпорядження.
За словами генеральної директорки Національного художнього музею України Юлії Литвинець, чимало картин Анатоля Петрицького було втрачено під час Другої світової війни. Із фондів музею тоді нацисти вивезли до Німеччини 80 робіт найкращих українських митців, зокрема Анатоля Петрицького й Олександра Богомазова. Із них 36 не повернулися до Києва. У жалюгідному стані доставили «Інвалідів» — картину згодом вдалося відновити реставраторам.
Наприкінці нинішнього літа НХМУ разом із командою «єМузей» презентували віртуальну виставку «Анатоль Петрицький. Поза сценою». Після значного пошкодження музейної будівлі в ніч на 24 травня 2026 року внаслідок російського обстрілу цифровий формат проєкту став вимушеним. Утім тепер онлайн-виставка постійно доступна всім зацікавленим. Зовсім скоро її доповнить друковане видання науковців, які показують Анатоля Петрицького як українського митця, якого намагалися зробити радянським, але який залишався віртуозним пейзажистом і носієм експресіоністської лінії.
В експозиції віртуальної виставки «Анатоль Петрицький. Поза сценою» представлено два маловідомі пейзажі художника: «Кавказ» (1928) та «Харків. Жаткінський провулок узимку» (1928). Їх об’єднує постать письменника Павла Губенка, більш відомого за псевдонімом Остап Вишня, розповідає Олена Кашуба-Вольвач, завідувачка науково-дослідного відділу мистецтва ХІХ — початку ХХ століть НХМУ. Найімовірніше, з Анатолем Петрицьким вони познайомилися 1919 року в Кам’янці-Подільському — «останній столиці» УНР.
«Наступною точкою їхньої зустрічі став Харків. 1925 року Петрицький залишив Москву заради оформлення музично-гротескної вистави «Вій» у театрі імені Івана Франка. Остап Вишня переробив та осучаснив інсценізацію Марка Кропивницького, написавши свою версію п'єси за повістю Миколи Гоголя. Обидва майстри побешкетували, не обмежуючи своєї фантазії: гоголівська містика тут поступалася гротескній фантастиці Остапа Вишні, який осучаснив «Вія» прикметами повсякдення й навіть «марсіанами», а Петрицький утілив цей фантастичний світ складною механікою зміни декорацій, апогеєм якої стала сцена футуристичної подорожі на Марс, куди потрапляє герой вистави Хома Брут», – деталізує Олена Кашуба-Вольвач.
За словами мистецтвознавиці, у другій половині 1920-х у Харкові митці разом працювали в журналах «Червоний перець», «Універсальний журнал» (УЖ) і мешкали в будинку «Слово». А майбутня дружина Остапа Вишні Варвара Маслюченко була сусідкою родини Петрицьких у їхньому першому помешканні — гуртожитку акторів у Жаткінському провулку, який і зобразив художник.
Як відомо, Остапа Вишню заарештували 1933 року. Десять років він провів у таборах на півночі Росії. «Коли 1943 року його звільнили і письменник повернувся до Києва, Анатоль Петрицький був одним із перших, хто його відвідав, тоді як більшість сторонилася. Невдовзі родина Остапа Вишні отримала квартиру, і Петрицький подарував їй обидва пейзажі: «Кавказ» і «Харків. Жаткінський провулок узимку», — розповідає пані Олена.
МИСТЕЦЬКІ ХРОНІКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ХАРКІВЩИНА, ПОЛТАВЩИНА І ДНІПРОВЩИНА
Особлива сторінка творчості Анатоля Петрицького поза сценою — період Другої світової війни. Спочатку митець перебував в евакуації в Алма-Аті, працював сценографом у Казахському театрі опери та балету. Він отримав кілька відмов на листи високопосадовцям, у яких просив відрядити його на фронт, щоб мати можливість задокументувати події воєнного часу в картинах і рисунках. Після цього, у 1943 році, художник звернувся до Микити Хрущова, на той момент першого секретаря ЦК КП(б)У та члена військової ради низки фронтів.
Влітку Анатолю Петрицькому дозволили вирушити на Воронезький та Степовий фронти, згодом перейменовані на Перший і Другий Українські фронти. Його шлях розпочався під час визволення Харкова, яке стало одним із ключових епізодів воєнного протистояння Другої світової війни, і проліг населеними пунктами цієї області, а також Дніпропетровщини та Полтавщини. Фронтове відрядження художника завершилося 28 жовтня. Повернувшись до Харкова, він намагався облаштувати власний побут і подбати про хвору матір, яка пережила окупацію в місті, розповідає наукова співробітниця НХМУ Ольга Шпанко.
Після завершення Другої світової війни Анатолю Петрицькому доводилося підлаштовуватися під систему. Художниця Тетяна Яблонська згадувала, що у 1952 році розповідала своєму вчителю про те, як у Кракові з комсомольським завзяттям вихваляла співрозмовникам переваги радянського соцреалізму на противагу їхньому абстракціонізму і «загниванню західної культури». Наставник приватно зауважив: «Навіщо говорите про те, чого не знаєте?». «Наступного дня він виступав на партзборах і з трибуни, як секретар парторганізації, таврував «гнилий Захід» учорашніми моїми словами», — цитує Тетяну Яблонську мистецтвознавець Дмитро Горбачов.
Після розвінчання культу Сталіна, яке розпочалося на офіційному рівні у лютому 1956 року, з’явилися надії на повернення правдивої української історії. Анатоль Петрицький був учасником вечора пам’яті Леся Курбаса, який проводив київський Клуб творчої молоді у 1962 році. Проте вже за рік у Львові скасували показ постановки «Отак загинув Гуска» режисера Леся Танюка зі сценографією й костюмами Алли Горської, яка надихалася авангардистською творчістю Анатоля Петрицького.
Не стало українського митця, якому випало проявляти неординарні таланти в надскладних умовах воєн, окупаційних політик і тоталітаризму, 6 березня 1964 року. Ще донедавна ми не знали, що через понад шість десятиліть у його рідному Києві станемо не лише вдивлятися у твори Анатоля Петрицького, а й цитувати його слова про фізичну небезпеку російської зброї, здобуваючи цей гіркий досвід в умовах сучасної російсько-української війни.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Музю театрального, музичного та кіномистецтва України, Національного художнього музею України