Метро як місце для життя та олійний живопис як основа кінематографу

Враження про українську кіноіндустрію та наших партнерів після Ризького кінофестивалю

Минулого року, коли розпочалася повномасштабна війна, на Ризькому міжнародному кінофестивалі / Riga IFF українському кіномистецтву була присвячена окрема рубрика-програма «Focus On Ukraine». Нині все було не так масштабно. Проте й ті чотири фільми, зняті з українською участю, що демонструвалися на RIFF (12–22 жовтня), багато що показали та розказали. Причому не тільки про наш кінематограф, а й про українське життя поза ним, та й про відносини з нашими партнерами.

Якщо хтось вважатиме таку представленість української тематики недостатньою, то треба згадати, що нещодавно від Riga IFF від’єднався, ставши окремим, Artdocfest / Riga, який проходить навесні. І там, на фестивалі соціально загостреного документального кіно, про нас говорили дуже багато. Особливо запам’яталася стрічка, присвячена безпосередньо війні – «Східний фронт» (2023), яку зняли знаний режисер-документаліст Віталій Манський і український оператор, режисер Євген Титаренко. Фронтові знімання Титаренка, який з 24 лютого 2022-го працює парамедиком-госпітальєром, стали стрижнем фільму.

ПОСТІЙНИЙ ЗНІМАЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК ЗА КІЛЬКА КІЛОМЕТРІВ ВІД ФРОНТУ

А от у фільмі «Фотофобія» (2023), представленому на Ризькому кінофестивалі-2023, фронт проходить зовсім недалеко від місця подій. Втім, про все по порядку…

«Фотофобія»

Автори цієї словацько-чесько-української стрічки (копродюсерство останнім часом дуже поширене явище в світі кіно) – словацькі режисери Іван Остроховський та Павол Пекарчик. Вони давно і багато знімали в Україні. Тому коли почалася Велика війна, зібрали кіноапаратуру, гумдопомогу і поїхали до нас. Дісталися в 20-х днях березня. І вирішили знімати в Харкові, на станції метро «Героїв праці». Це Салтівська лінія, північний захід міста. Небезпечні місця – через часті російські обстріли, особливо тоді, в березні-квітні 2022-го. Лінія фронту проходила буквально за кілька кілометрів від цієї станції метро, останньої на своїй гілці. І тут мешкало кількасот людей.

Головні герої фільму – дванадцятирічний хлопчик Микита, його батьки, менша сестричка та, найголовніше – добра приятелька, ровесниця Віка. Відчувається, як в їхньому дружньому спілкуванні пробивається перше, ще боязке, несміливе почуття хлопчика. Тут же треба згадати про ще одного головного героя стрічки, можна сказати, його камертон – старого, але надзвичайно життєрадісного співака з гітарою Віталія Павловича. Це професійний спокусник, який співає про любов. Водночас добре знає, де додати м’яких блюзових обертонів, а де – пристрасної «циганщини». Не дивно, що часом він намагається повчати Микиту, як правильно залицятися. А що батьки? Вони хвилюються за родину, дітей, за майбутнє. Діти ж граються, бігають переходами метро. А що наверху? Там постійно гуркотить – «бухають» ворожі бомби та ракети, за кілька кілометрів звідси йде Велика війна. (Згадалося принагідно – експерти із сусіднього з Ригою Вільнюса кажуть, що нема сенсу будувати бомбосховище. Раціональніше робити в місті метро).

Саме тому батьки бояться пускати дітей наверх, до сонця. У цьому річ, а не в якійсь там світлобоязні. Тому назва картини, «Фотофобія», має вигляд дещо саркастичної, у чомусь сумної. Та й чи було воно, те сонце, в тому березнево-квітневому похмурому, хмарному Харкові?.. Все ж – було! Микита і Віка у фіналі стрічки виходять до підйому з метро і, обпершись спиною на стіну, підставляють свої личка променям, таким бажаним, очікуваним.

«Фотофобія»

Режисерська конструкція фільму дуже гармонійна – щемлива, але без зайвого мелодраматизму. Остроховський і Пекарчик визначили свою роботу як «комбіновану документалістику». І справді, тут не важливо, що є строго документальним, а в чому герої стрічки трошки підіграли режисерам. Недарма Словаччина номінувала «Фотофобію» на «Оскара» в номінації «Найкращий повнометражний фільм».

І два слова про, так би мовити, «постпродакшн» – що нині з героями. Микита проїхався з режисерами по кінофестивалях. Його батько зайнятий у Харкові на будівельних роботах. Мама ж працює в благодійному ресторанчику на тій же станції «Героїв праці», який утримує японський громадянин. Там щодня роблять по сто обідів для біженців і безхатьків.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ «СЬОМОЇ ЗМІНИ» ТА ОЧІКУВАННЯ ВЕЛИКИХ РОБІТ

Зовсім інша історія – 15-хвилинна українська короткометражка Наталі Ільчук «Сьома зміна» (2023). Це витончена робота, знята на вузьку плівку, в якій прораховані кожен кадр і кожен звук. Історія одинокої жінки з депресивного міста, яка працює на чотирьох роботах. Дуже різних: технічна робітниця, що доглядає за дорожніми знаками і дорогою; кондукторка в трамваї; конвеєрна служниця на сироварні; малярка, що лакує пензликом шахові фігурки.

«Сьома зміна»

Режисерка дає повну добу, замкнений життєвий цикл своєї героїні, нудної та щодня однакової роботи. І, здається, в житті у жінки нічого нема, окрім цього. Ну хіба що наклеїти пластир на якусь виразку на нозі (цілком привабливій, коли в джинсах). Проте фільм дивним чином не виглядає геть сумним і безнадійним. Бо є в ньому поетичність, яка звеличує, близька до поетики обшарпаних стін «нової хвилі» румунського кіно, що підкорила світ у 2000-х роках.

«Сьома зміна»

Тому «Сьому зміну» демонструють не тільки на кінофестивалях, а й на мистецьких закладах, у художніх галереях – як інсталяцію на трьох стінах. Цікаво, що режисерка у співпраці із художницею Наталею Резніковою зробила чотирихвилинний мультфільм з однойменною назвою і на той же сюжет. Хіба що у фільмі її героїня старша за віком і більш самотня, ніж в анімації…

Ільчук здається дуже перспективним кіномитцем. Особливо якщо естетська досконалість її світобачення збігатиметься із соціальною вагомістю ідеї. Тому що – скажімо відверто – буває прикро, коли за значущі кінематографічні ідеї беруться люди, в яких немає такого чуття гармонії, як у цієї артрежисерки.

НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ-1924 Й ЕЛЕКТРОГЕНЕРАТОР ДЛЯ КИЄВА-2023

Слідом буде доречно розповісти про анімаційний фільм, який є справжнім витвором образотворчого мистецтва. Це «Селяни» (2023) за однойменним романом лауреата Нобелівської премії 1924 року Владислава Реймонта. Саме цю чотиритомну книгу про річний цикл (осінь-зима-весна-літо) з життя польського села Ліпці вважають найвищим досягненням автора.

«Селяни»

Режисери цього майже двогодинного мальованого фільму – сімейна пара: Доротея Кобєля-Велчман та Г'ю Велчман, які прошуміли у 2017 році з біографічним анімаційним фільмом «З любов'ю, Вінсент». Його було зроблено у незвичній техніці. Спочатку знімають фільм. Потім роблять його проєкцію на полотно. І всі кадри майбутньої стрічки – це картини, які намалювали багато художників олійними фарбами в стилістиці Вінсента ван Гога. «Селяни» зроблені так само. Причому за візуальну основу були взяті полотна художників польського модерну («Молода Польща»).

Автори виокремили з великого роману одну лінію – головної героїні Ягни, Ягусі. Надзвичайно гарна дівчина, чиста душа, художньо обдарована, яка робить довершені витинанки, стає жертвою долі, людської нетерпимості, доповнених заздрістю та наклепами. Це все показано яскраво, в оперній стилістиці, з надмірною мімікою та різко окресленою пластикою. Й після перегляду довго згадуються кадри та сцени зі стрічки, які символічно римуються…

«Селяни»

І от тепер переходимо до української участі. Кадри-картини для «Селян» малювали художники не тільки з Польщі, а ще з трьох країн, близьких їй, – України, Литви, Сербії. Та ось почалася повномасштабна російська агресія. Продюсери допомогли деяким українським художникам виїхати з Києва. Проте не всі змогли (чи захотіли) це зробити. В Києві залишалася робоча група з 15 людей. І вже наближалася зима, коли російські загарбники почали навмисно знищувати нашу енергетичну інфраструктуру. Київські художники підлаштовували свою роботу до графіків увімкнення світла. Згодом спеціально для них купили і доставили в Україну електрогенератор.

Знаючи таку історію створення, на картину дивишся інакше – і на її красу, і на її драматизм, трагізм. Мистецтво, обпечене війною.

ПІРАТСЬКЕ ФЕНТЕЗІ ТА ЛАЗНЕ-ПРАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС ДЛЯ ЗСУ

Ну й четвертий фільм – «Ерік Кам’яне Серце» (2022) виробництва багатьох балтійських країн. Режисер – естонець Ільмар Рааг, сценарій написали латиші Андріс Фелдманіс, Лівія Ульман, а до створення музики долучився Ренарс Кауперс, лідер популярного рок-гурту «Brainstorm» / «Prāta Vētra».

«Ерік Кам’яне Серце»

Цю стрічку для сімейного перегляду називають найамбітнішим проєктом Балтійського регіону в жанрі пригодницького фентезі. Зрозуміло, яку важливу роль у такому випадку відіграють спецефекти. Так-от якраз за них у картині відповідали українці – київська VFX-компанія «Snowdog». Оскільки цей фільм зняли дещо раніше, то тут не було таких драматичних перипетій, як із «Селянами». І за роботу киян червоніти не доводиться.

Важливо сказати ще кілька слів про режисера. Рааг став знаменитим після свого першого ж художнього фільму – «Клас» (2007), який увійшов до шортліста Оскара. Ця жорстка історія про цькування, насилля в школі, які призводять до стрілянини з багатьма жертвами. (В естонських кінотеатрах робили значну знижку на квитки, якщо на перегляд стрічки йшли всім класом).

Рааг встиг багато де повчитися та попрацювати. Зосібна, в 2016 році він був у складі естонського підрозділу миротворчих сил ООН в Малі. Рааг – офіцер запасу та член Кайтселійт (добровольчі підрозділи самооборони). А після початку повномасштабної російсько-української війни він багато часу присвячує волонтерській діяльності для допомоги ЗСУ. Зокрема, за його ініціативи були зібрані кошти для придбання та відправлення на передову лазне-прального комплексу. (Укрінформ писав про це). Після нього до такої ініціативи долучилися й інші.

«Ерік Кам’яне Серце»

Повертаючись до власне кінематографу… «Ерік Кам’яне Серце» починається як просто пригодницький фільм із захопливою морською, піратською романтикою. Щоб потім перерости в роздуми про вірність і зраду, життя і смерть. І, схоже, саме офіцерські та волонтерські сторінки біографії допомогли Раагу в тому, щоб подати ці теми так – і глибоко, і з доброю усмішкою.

Отаке, за підсумками Ризького кінофестивалю, в нас є українське кіно, українська кіноіндустрія. І що не менш важливо – надійні українські партнери.

Олег Кудрін, Рига
Фото автора