Христина Дмитрик-Кларк, співачка, диригент Лондонського хору Rock-Choir
Усього нас у хорі - понад 26 тисяч, і коли співаємо, це звучить просто грандіозно
- Тобто, учасникам Rock-Choir певною мірою знайома нинішня ситуація в Україні?
- Так, тому вони і зробили такий вибір на користь поїздки в Україну, в якій більшість з них не були, але хотіли дізнатися про неї, відкрити її для себе. Британці знають, що в Україні багато дорослих і дітей потерпають від агресії Росії, але знають і те, що українці – сильні духом люди, там, у Великобританії про це відомо багатьом, і, принаймні, учасники нашого хору таки захотіли побачити Україну, щоб своїм співом підтримати українців, додати їм віри у свої сили. Тож власним коштом і приїхали сюди.
ВІД «ЗОРИНКИ» – ДО ROCK-CHOIR
- Христино, кожна справа має свій початок. Розкажіть, як сталося, що ви стали співачкою, музикантом, диригентом такого самобутнього, знаного у світі хору? Що цьому передувало?
- Я виросла в атмосфері музики, пісні, все це мене оточувало з дитинства. Мої батьки – музиканти. Чула, як батько й мама грали на скрипці, фортепіано, це заворожувало, притягувало. А співати почала з шести років. Пригадую, як у День матері у палаці культури «Березіль», у Тернополі вперше виступала на великій сцені. Десь тоді й захотіла виступати ще і ще. У 9 років поступила у відому в Україні народну хорову капелу «Зоринка» в Тернополі. Нині вона носить ім’я світлої пам’яті свого засновника, директора хорової школи, заслуженого працівника освіти України Ізидора Доскоча, справу якого продовжує дружина маестро, художній керівник капели Анжела Доскоч.
Пісня, музика – це певний код, який люди, що володіють ним, передають іншим
- До речі, ми зараз розмовляємо саме у приміщенні «Зоринки», вашої альма-матер, що ж дала вона вам?
- Вона, «Зоринка», як і родина, сім’я, дали мені, якщо можна так висловитися, духовно-музичний орієнтир у житті. Завжди кажу, що пісня, музика – це певний код, який люди, що володіють ним, передають іншим. Поет заворожує кодом-словом, живописець – барвами, образами, а музикант, співак – мелодією, піснею, що захоплює усе єство, викликає певні переживання, гаму почуттів.
- То напевно, у кожній людині є той чи інший код, закладений Богом, природою, батьками, ота висока духовна благодать, яку не кожен може розбудити у собі…
- Це вірно, і саме, повторюю, у «Зоринці» мої наставники, передусім, Ізидор Доскоч, оцей моральний камертон для усіх, хто навчався і навчається у хоровій капелі, Анжела Доскоч розбудили у мені, ту, як ви кажете, Божу благодать, щоб вона проявила себе, дарувала радість іншим. Для мене «Зоринка» – це той фундамент, на якому ґрунтувався мій майбутній музично-пісенний поступ. От уявіть собі, хор у Тернополі, де я опановувала основи співу, заявив про себе на всю Україну, концертами радував слухачів у багатьох країнах, адже ми співали досить складні твори на три-чотири голоси. Тобто, високий професіоналізм викладачів, наставників зробив «Зоринку» перлиною української культури, яка засяяла у всьому світі і, вірю, сяятиме ще довго.
- Принаймні, завдяки таким зіркам, як ви та інші випускники «Зоринки».
- Дякую, але я про те, що дуже важливо, аби обдаровані дитячі душі своєчасно пройшли своєрідний «культурний фільтр». Очистилися він непотрібного, зайвого, несправжнього, що заважає формувати духовний світ дитини, і, зрештою, згодом, її світогляд.
Так що, саме перемоги у дитячих пісенних конкурсах, роки навчання у «Зоринці» у класах фортепіано та вокалу дали мені, повторюю, певний орієнтир у моєму пісенному житті. Я це завжди пам’ятатиму з вдячністю. І сьогодні свій концерт на Театральному майдані ми розпочнемо і завершимо саме спільним із «Зоринкою» виступом, заспіваємо разом.
…КОЛИ ДУША ПОТРЕБУЄ СПІВУ
- А як же у вашому житті з’явився Лондон?
- Спочатку Лондон «з’явився» у житті моїх батьків. Шістнадцять років тому я разом із батьками та молодшим братиком виїхала з Тернополя до столиці Англії, куди моя мама вступила до університету. Звичайно, сумно було за рідним містом, друзями, але поступово адаптувалася. А після одного зі шкільних концертів, коли я заспівала пісню Селін Діон, всесвітньовідомої канадської співачки та заграла на фортепіано, на мене звернула увагу вчителька музики. Вона і порекомендувала мені продовжити навчання у вищому спеціальному музичному закладі. Згодом я поступила до Королівської Музичної академії в Лондоні.
- У той період були виступи на британських сценах?
- Так, брала участь у концертах, у тому числі й сольних. Пригадую, як виступала у престижному концертному залі «Віґмор Хол». Співала акапельно українську пісню “Ой, летіли дикі гуси”. Яке то було хвилювання і радість одночасно, коли бачила сльози на очах у британців, що слухали пісню у величезному залі!
- А коли ваші дороги зійшлися із Rock-Choir?
- Хор був заснований у 2004 році у містечку біля Лондона. На першу його репетицію прийшло 70 осіб. За три роки стала одна тисяча. І тоді ініціатор створення такого хору Каролейн Редмер почала шукати лідерів- керівників локацій хору, щоб покрити територіально увесь Лондон. Вимога: мати музичну освіту, вокал, грати на фортепіано й вміти водити машину. Оголошення про це побачила в Інтернеті. Вирішила спробувати. Я була перша з восьми осіб, які зголосилися. Пройшли відбір. Нам визначили різні частини Лондона для музичних занять. Мені випала центральна частина міста. Маю чотири хори, де займаюсь із 400 хористами чотири рази на тиждень по півтори години кожне заняття, які оплачують самі хористи. Це – люди різних професій, різного віку. Займаємось переважно 10 тижнів, тоді даємо концерти. У репертуарі – понад 100 творів світової пісенної спадщини.
- Тобто, ви диригуєте частиною багатотисячного великого хору?
- Так, усього нас – понад 26 тисяч, і коли співаємо, це звучить просто грандіозно. Проводимо заняття для тих, хто навіть не має музичної грамоти, але любить співати. Вік тут не має значення. Головне – любов до музики, співу. Таким чином люди самореалізуються. Це все додає їм упевненості, стає певною терапією, моментом творення доброго настрою. На такі концерти приходять цілими родинами, подивитися, як співають їхні рідні. Буває і так, що в одному хорі співає кілька поколінь.
- А чим для вас є така робота – бути і керівником хору, і диригентом і, зрештою, ще й співати?
- По перше, те, що я роблю, я дуже люблю, це є моїм життям – музика, пісня, робота з людьми, які поважають тебе і щиро прагнуть навчитися того, що ти їм даєш. Вони тонко відчувають мої переживання, коли вивчаємо ту чи іншу пісню, у яку намагаюсь, щоб ми заглибились, ніби у річку, у її теплі води, з яких не хочеться виринати.
У музиці, співі треба жити власними переживаннями, думками, емоціями, інакше просто будеш ремісником від музики
- Бачу, для вас, Христино, музика – то цілий світ, в якому ви живете…
- А інакше не може бути. Так, це дійсно мій світ, в якому я живу і творю. І дякую Богу, що ні разу не виникала у мене думка змінити те, чим займаюсь. Зрештою, я намагаюсь ніколи не кидати розпочату справу, віддаватися їй на всі сто відсотків. Тим більше тій, якій присвячуєш усю себе. Узагалі, переконана: у музиці, співі треба жити власними переживаннями, думками, емоціями, інакше просто будеш ремісником від музики. Зрештою, високе мистецтво й починається з переживання, як хочете, з болю, сумнівів, вагань, відчуття творення, певного очікування народження чогось нового…
- Христино, кажуть, немає поганих хорів, є погані диригенти. Як вам така теза?
- Скажу відверто, що у нашому хорі я не тільки диригент. Це не є чисте диригування, це швидше, керування хором. Я показую їм рухи, міміку, жести, допомагаю у співі. Все це об’єднує мене з ними, і вони це відчувають, дуже тонко відчувають, що я хочу, аби наш спів зворушив глядачів, викликав певні емоції, запав у їхні душі. Бо я прекрасно розумію, що слухачі у залі чи на великій арені, можливо, з часом і забудуть, яку ми виконували пісню, її назву, але вони надовго, може й назавжди, запам’ятають свої відчуття у той момент, коли лунав наш спів. І то головне, щоб диригент, керівник хорового колективу – як часточка хористів – злився з ним і об’єднав у душевних переживання тих, хто співає і тих, хто слухає цей спів.
- Це відчули і глядачі «Голосу країни», у якому цього року ви брали участь.
- Так, на цей конкурс вирішила піти, аби спробувати свої можливості ще й у такій іпостасі, певним чином ще раз торкнутися України, рідного краю, адже виступи на цьому шоу дали мені прекрасну нагоду відвідати рідну землю. Тож дякую своєму тренеру Сергію Бабкіну за уроки, які він мені дав, і за вибір пісні «Нева» для «сліпого» прослуховування.
- А як відреагували ваші рідні на такий крок?
- Позитивно. Батьки раділи, що отримала таку унікальну можливість продемонструвати свої навички, а чоловік навіть прилетів із Лондона на перегляд мого виступу в Києві. Взагалі, він, хоча працює менеджером у будівельній справі і нібито до пісенного мистецтва стосунку не має, але завжди мене підтримує, я часто навіть деякі твори, які плануємо використовувати у репертуарі, спочатку виконую для нього, дивлюся, як він це сприймає як глядач. Він навіть каже, щоб я взяла участь у подібному шоу у Великобританії. Можливо, так і зроблю.
- А ви вдома часто співаєте, як кажуть, «для себе»?
- Іноді це буває, але все відбувається природно, невимушено, як кажуть, «без фанатизму». Переважно після насичених репетицій із хористами, у вільний час беруся за гітару, це моє, напевно, улюблене заняття, а там вже, де є мелодія, якось спонтанно народжується і пісня, то й співається легко, бо так, напевно, потребує душа.
* * *
А потім, після нашого спілкування був Театральний майдан у Тернополі і сотні глядачів, які прийшли на грандіозний благодійний концерт на підтримку дітей-сиріт, випускників інтернатів. З уст співаків – учасників Rock-Choir, звучали популярні твори відомих світових виконавців. Були й спільні з народною хоровою капелою «Зоринка» виступи, граціозне й таке зрозуміле співакам диригування двох красивих жінок – Анжели Доскоч, директора дитячої хорової школи «Зоринка», художнього керівника однойменної хорової капели та Христини Дмитрик-Кларк, співачки, диригента хору Rock-Choir.
А ще апофеозом цього мистецького дійства прозвучала того серпневого дня легендарна пісня «Я піду в далекі гори…», створена майже півстоліття тому Володимиром Івасюком. Її свого часу виконував і сам автор, і Василь Зінкевич, а згодом і Марія Яремчук, і Квітка Цісик. А нині – вона, підтримана багатоголоссям Лондонського Rock-Choir хору, звучала з уст Христини Дмитрик-Кларк і тернопільської «Зоринки».
Що ж, співай, Христино, неси, як у тій пісні-легенді, «увесь блакитний світ, а в устах – цілунки й радісні пісні, мрію молоду»...
Олег Снітовський, Тернопіль
Фото автора та зі сторінки у Фейсбук Христини Дмитрик-Кларк