Анатолій Мельник, екс-гендиректор Національного художнього музею

16.07.2016 09:00

За крадіжку картин з Будинку уряду будь-який європейський прем'єр пішов би у відставку

Крадіжки картин з музеїв та рідкісних видань із бібліотек в Україні вже майже перейшли в категорію звичайних новин, які дуже швидко безнадійно задавнюються. І навіть прокуратура, здається, випускає їх із поля зору. Так, ще з 2010 року Національний художній музей України заявляв, що з Будинку уряду зникли 4 картини Миколи Глущенка. Після скандалу два шедеври «дивним чином» все-таки знайшлися. Про дві картини - «Дніпровські далі» та «Село біля річки», страхову вартість яких оцінено у понад мільйон гривень, - музейники заявили, що це фальшивки. Ця позиція і відкриті заяви музею та його гендиректора вартували йому посади - 5 квітня 2012 року Анатолія Мельника звільнили.

З того часу і до сьогодні він вимагає від прокуратури довести розслідування до кінця й назвати ім'я крадія та всіх причетних до цієї справи.

Чому і досі не розслідувані крадіжки творів мистецтва з владних кабінетів і музейних архівів, чому і досі на Інститутській не збудовано новий корпус Національного художнього музею, чому і досі державники та меценати не зрозуміли, що вписати своє ім'я в історію країни краще добрими справами, - відповіді на запитання в інтерв'ю Анатолія Мельника кореспондентові Укрінформу.

Я СКАЗАВ КУЛИНЯКУ, ЩО З ЖУЛІКАМИ НЕ ПРАЦЮВАТИМУ

- Анатолію Івановичу, що чути про картини Миколи Глущенка з фондів НХМУ, які викрали з Будинку уряду ще 2012 року? Музей тоді зчинив скандал. Дві з чотирьох картин ще й досі не знайшли. Це так?

- Я не знаю, чи можна зрушити з місця цю ситуацію. З моєї ініціативи у 2015 році мене запрошував слідчий щодо цієї справи. Я цікавився, чому досі немає відповіді про останні дві картини.

- ...які начебто були підроблені.

- Я не можу стверджувати, що вони підроблені. Це не справа музею. Справа музею, щоб повернули ті роботи, які музей давав у Кабінет Міністрів. А з'ясувати, чи вони підроблені, - і якщо так, то знайти оригінали, - справа слідчих і розслідування. Приватна особа не має права займатися слідством. Тому, звісно, прокуратура повинна була б дати відповідь. Я не думаю, що це така складна справа, яку не можна розслідувати. Навіть переконаний у цьому. Але до сьогодні нічого не з'ясовано.

- Ви тоді пішли з посади. Мінкульт придумав якісь штучні зачіпки, це було очевидно.

- Я написав заяву на звільнення. Певною мірою, це не було моє особисте бажання. Але я не бачив сенсу співпрацювати з таким міністром культури, як Михайло Кулиняк. Тому я сказав йому, що з жуліками працювати не хочу.

- Ви так йому й сказали?

- Так і сказав. Ви пам'ятаєте, перші дві роботи, теж Глущенка, після заяви музею в Генеральну прокуратуру були повернуті - начебто вони десь там «знайшлися». Але перед тим Кулиняк весь час переконував мене, що жодних підробок не було, що це все - оригінали: ось, мовляв, документи, ось ці роботи, нам їх повернули.

Я думаю, що колишній міністр прекрасно знав усе, що відбувалося, і хтось же давав йому вказівку говорити потрібні речі про стан цих картин. І я про це також заявляв на слідстві.

- А чому ви тоді забили тривогу? Тодішні люди при владі, мабуть же, не хотіли розголосу. Ви ініціювали прес-конференцію. Побоювалися, що вас у чомусь можуть звинуватити?

- Є музейна етика. Як керівник музею, - а я працював у музеї 25 років, - я не мав морального права вчинити інакше. І, звісно, що я зробив відповідну заяву й абсолютно про це не жалкую. Я жалкую, що до сьогодні дві роботи так і не повернули. І тут треба, в першу чергу, запитувати з того джерела, з якого, власне, були поцуплені картини.

- У кого саме? З ухвали Печерського суду Києва від 5 серпня 2015 року стало відомо, що Генпрокуратура з'ясовує роль екс-віце-прем'єра Дмитра Табачника у справі про зникнення картин з будівлі Кабміну. Це, здається, була остання новина щодо цих картин. Перед цим десь у ЗМІ писали, що ці картини висіли в кабінеті Володимира Семиноженка.

- У кабінетах всіх віце-прем'єрів висіли ці роботи. А в кого що точно, не можу стверджувати. У мене немає доказів. Але я не думаю, що в Семиноженка.

- Анатолію Івановичу, крадіжки вже стали у нас системою. Якщо говорити про цю проблему загалом, чому так легко це зробити?

- Викрасти є два способи. Коли крадуть роботи в музеї - це можливо через погане забезпечення охорони. Але коли крадуть із приміщення Кабінету Міністрів, де все під охороною, - це зовсім інша тема! І, на мій погляд, це питання вже давно треба було ставити тодішнім очільникам Кабінету Міністрів. Їх і зараз не пізно запитати. Треба, щоб вони пояснили, як таке могло статися. І треба довести розслідування до кінця!

Думаю, що в будь-якій іншій європейській країні прем'єр-міністр через такий скандал одразу ж подав би у відставку - той прем'єр, при якому це відбулося. Або він мав би знайти винуватця, того, хто був зацікавлений у крадіжці. А у нас прем'єру все зійшло з рук. І крадія не знайшли й не засудили. Значить, ніхто в цьому не був зацікавлений.

ЯКБИ ГРОЙСМАНУ НАГАДАЛИ ПРО КАРТИНИ ГЛУЩЕНКА, СПРАВА ЗРУШИЛА БИ З МІСЦЯ

- Ми вже звикли до того, що люди при владі нечисті на руку. Але чи стало це прецедентом, щоб зупинити практику надання в користування владним структурам творів мистецтва з музейних фондів?

- Такої практики уже немає. Таку практику ми призупинили, тому що багато картин знаходилися в приміщеннях Верховної Ради, в Адміністрації Президента, в Кабінеті Міністрів.

Я думаю, що якщо картини десь і висять, то, напевно, в кабінетах перших осіб. І через це ми менше переживаємо, хоча і серед перших осіб можуть бути клептомани... Але ж все-таки в кабінети до перших осіб важче потрапити, і там одразу видно, що відбувається.

- Після недавнього інциденту з крадіжкою стародруку «Апостол» прем'єр-міністр Володимир Гройсман дав указівку перевірити музеї.

- Йому треба було б нагадати і про картини Глущенка, щоб і цю справу зрушити з місця. Можливо, якби це до нього донесли, якась реакція відбулася би.

- А пам'ятаєте історію з картиною Караваджо, яку вкрали в Одесі? Її повернули, але досі та картина не реставрується, слідство затягується. Чому? Чи взагалі відомо, де ця перлина одеського музею? Можливо, хтось у цьому також зацікавлений?

- Бачите, як багато у нас резонансних питань! Думаю, що ЗМІ приділяють їм мало уваги. Натомість така проблема, як музеї України, варта цілої програми Савіка Шустера. На ній дуже багато цікавого можна сказати і дуже багато можна було б почути. Як узагалі про те, в якому стані в цілому перебувають музеї України, а не тільки Національний художній музей.

- А якщо говорити тільки про Національний художній музей, ви багато років домагалися його розширення і реконструкції. Скільки років ви чекали на вирішення цієї проблеми?

- Я думаю, що в Національного музею були перспективи розширення і реконструкції, але продали землю, зруйнували будинок, що поряд із Жовтневим палацом, де, власне, і планувався ще один корпус музею, і на тому все закінчилося.

Ця тема якраз актуальна на сьогодні, тому що земля на вулиці Інститутській поки що вільна, не забудована.

Я досі зберігаю документи, фотоматеріали. Там, зокрема, стояв щит-реклама про те, що у 2001 році відкриється новий корпус Національного художнього музею України по вулиці Інститутській, 3. Але цього не сталося. Це також було однією з причин того, що я грюкнув дверима і сказав, що не хочу з ними працювати.

Я мав певні амбіції щодо музею і бажання зробити його справжнім сучасним європейським музеєм. Я маю досвід організаційної та адміністративної роботи, а також як музейник та художник. Але до сьогодні я не бачу, щоб такий інтерес був.

Я звертався і до нинішньої влади, до міністра культури Євгена Нищука, ще за першої його каденції. Я звертався до Президента як член Шевченківського комітету, підійшов до нього 3 березня на врученні премії. Він сказав, що нам з цього приводу треба зустрітися. Але поки що такої зустрічі не відбулося...

ПЛОЩА НХМУ ДОЗВОЛЯЄ ВИСТАВЛЯТИ ТІЛЬКИ 3% ЕКСПОНАТІВ

- Пам'ятаю, як часто на ваших прес-конференціях ішлося про аварійний стан художнього музею.

- В Україні жоден музей абсолютно не відповідає ніяким нормам: ні збереження, ні експонування. Це все називається: рятуймося, хто як може. Бо такий час, і така ситуація. Держава повсякчас декларує намір щось зробити в цьому плані. І нарешті від декларації треба перейти до справи, бо ми ж хочемо бути європейською країною. В першу чергу, треба всі історичні артефакти, які є в Україні, в цілому всю нашу історію настільки якісно презентувати, щоб ті ж європейці сказали: дійсно, ця держава гідна бути в Європі, тому що вона оберігає свої найбільші цінності. Це ж історія нашої держави!

- Національний художній музей має величезні фонди. Як багато з них експонується? Яка потреба у площі для експозиції?

- Тільки три відсотки експонується! Є постійна експозиція, яка практично десь записана в методології освітянської програми. Відбуваються різні окремі проекти, виставки з історії українського мистецтва. І не все повинно експонуватися.

Але однозначно, що відсоток експонованих творів має бути більший. Та за сьогоднішніх умов, при цій площі, яка існує, більше трьох відсотків показати просто неможливо. І це дуже-дуже маленький відсоток.

- Наскільки великі скарби в художньому музеї?

- Скарби величезні! І колекція однозначно варта великої площі. Але справа навіть не в скарбах. Музеї сьогодні можуть співпрацювати між своїми колекціями. Якщо відбувається якийсь цікавий проект або навіть постійні експозиції, то на депозит дають інші музеї, і можна навіть представити постійну експозицію, міняючи її через 2-3 роки. Це не є проблема.

Далі, якщо ми хочемо співпрацювати з музеями світу, однозначно ми повинні мати відповідні умови. В першу чергу, музеї, особливо європейські, дають свої твори тоді, коли приміщення відповідають всім нормам збереження: це і температура, і вологість, і охорона, і світло, і все інше. Тобто є музейна практика, записана у відповідних інструкціях - при яких умовах і як повинні зберігатися експонати, який відсоток повинен знаходитися в фондах, який для експозиції і так далі.

На сьогодні, напевно, жоден керівник будь-якого нашого музею - чи київських, чи обласних - побоїться взяти на себе відповідальність за чужі експонати. Чому? Тому що немає певних норм. Але найперше ці норми повинні все-таки запрацювати в головному музеї держави.

От іноземні представники приїжджають і дивляться на зовнішній вигляд Національного музею... Але мене він навіть менше лякає. А лякає те, що відбувається всередині - електропроводка, якій вже років п'ятдесят, всі абсолютно застарілі технологічні норми, які давно потребують реконструкції...

- А як ви ставитесь до думки об'єднати колекції кількох престижних столичних музеїв і зробити один великий - на зразок Ермітажу чи Лувру?

- Якщо з'явився би відповідний масштабний об'єкт, то, напевно, до цього об'єкту вже можна було би шукати матеріали... Тому що Арсенал, який у нас є сьогодні, це дуже добре, але Арсенал - це такий своєрідний Центр Помпіду, де проходять і виставки, і різні акції, тусовки можна сказати. Але музей - це трохи інше.

- Анатолію Івановичу, давайте поговоримо про ще один, можливо, найголовніший ваш талант - художника. Невдовзі потому, як ви пішли з посади гендиректора НХМУ, в Будинку художника відбулася просто вражаюча ваша виставка. Вона викликала величезний резонанс. Тобто така зміна у вашому житті відбулася не намарне, більше часу ви змогли приділяти живопису.

- У мене щороку відбуваються виставки в музеях України і за кордоном. Остання закінчилася у квітні в Херсоні і тривала півроку. Були виставки в Національному музеї, у Львові - в Палаці мистецтв, музеї Шептицького, музеї Возницького, в Одеському музеї західного і східного мистецтва, в Кишиневі і так далі...

- Але все-таки душа болить за Національним музеєм?

- Я не кажу, що мені не цікаво було б далі працювати у музеї, бо багато що там вдалося зробити. Якби я бачив можливість та інтерес перших осіб держави, якби до того була політична воля, я, напевно, подумав би про те, як усе-таки повернутися до цієї теми і віддати їй частину свого життя.

Валентина Пащенко, Київ.