Марія і Марк Марчики, українсько-канадські музики
Фольк-оперою про Майдан ми "поламали мозок" і акторам, і глядачам
Марія: Мене найбільше вразило, що там кругом бліндажі, рови, окопи... Кілометрів п'ятдесят від лінії фронту - вздовж дороги широченні поля, а на полях не сільгоспкультури якісь ростуть, а скрізь укріплення. І блокпости тепер зовсім по-іншому виглядають: не шини чи мішки з піском, як раніше, а серйозно все, з бетону. Видно, що люди там постійно готові стримувати наступ. Наскільки Донбас зараз готовий захищати міста свої - це просто вражає!
- А вас легко всюди пропускали?
Марк: Де там! Дуже прискіпливо все перевіряють, незважаючи на те, що ми з депутатом були. Навіть якщо проїхав якийсь блокпост, а через 15 хвилин вже повертаєшся - заново всі документи перевірять...
Марія: Але як познайомишся, то всюди люди дуже привітні та приємні. І скрізь, де ми були, всі готові спілкуватися, якісь історії свої розповідати, як вони живуть і дають собі раду. Ми були в Старогнатівці - там люди вже рік без води і світла, бо снаряд влучив у лінію електропередач, у того здоровезного стовпа, що посеред поля. А вони ж там воду вибирають з-під землі, і на те треба електрику... Багато людей звідти виїхало, але старше покоління залишилося.
Марк: Розповідали, що їх і бомбили, і снайпери стріляли. Одного разу, розповідали, коли давно вже тихо було, двоє дітей біля вікна за свічкою вечеряли - і їх обох снайпер встрелив... І я відтоді почав звертати увагу, що всюди вікна чимось затулені: чи пластиком якимось, чи картоном...
Дорослі живуть, як звикли, а діти - до всього українського дуже тягнуться
Марія: Там взагалі повний такий сюрреалізм. В одному селі в лікарню влучив снаряд здоровезний. Дах, стіни знесло, а там же й так все на ладан дихає... І от залишився від тої лікарні маленький шматочок - і там є ліжка, лежать люди, лікуються...
А ще там, де ми їздили, зараз народ якось настільки переймається Україною і українською мовою! Особливо школярі! Вони нам дарували стрічечки жовто-блакитні, українські сувеніри... Дорослі живуть, як звикли, а діти до всього українського дуже тягнуться.
ДІТИ З'ЇЗДИЛИ НА ЗАХІДНУ УКРАЇНУ - ПОВЕРНУЛИСЬ БАНДЕРІВЦЯМИ
Марк: Було цікаво, як нам у школі розповідали про поїздку в Тернопіль. Вчителька російською розказує: от у мене такий клас, ми з ними їздили, були дуже вражені... А потім діти починають розповідати - українською! Така от іронія.
Марія: Це їхній депутат їх повіз до Києва, а потім на Тернопільщину. І вони там, у якихось селах, в родинах провели зимові канікули. То нам із таким захватом показували фотографії, розповідали - ледь не плакали! З такими очима палаючими: "Уявляєте, ми там колядки співали!" Кажуть: батьки не хотіли пускати до "бандерівців". А ми повернулися і їм кажемо: там так добре, там нас всі любили, ми там родину, братів і сестер знайшли! Давайте тепер запросимо ті родини до нас, нехай і вони подивляться, як ми живемо!
Марк: Батько одного хлопця не хотів вірити, до школи прийшов лаятись: чого ви мою дитину вчите, що ви там зробили з ним. А його переконували, що було кльово, фотки показували. І він вирішив, що мусить сам усе побачити. Назбирали грошей і всією сім'єю поїхали. То назад і сам повернувся "бандерівцем"!
- Але, мабуть, не всі там ще "бандерівці"?
Марія: Ні, кажуть, там десь половина міста проросійська, але з тими людьми ми не бачились.
Марк: Дмитро розповідав, як одразу після Майдану (у 2014 році, - ред.) там усе відбувалося. Вже наприкінці лютого з'явились якісь об'яви, що 3 березня пройде мітинг екологічний. Якісь невідомі люди розвішували плакати по цілому місту, і в газетах було. І десь із сотню місцевих на ту акцію пішли, з цікавості. А тоді під'їхали буси, привезли чоловік із 500 з перегаром, а з ними - преса, російські прапори... Влаштували великий мітинг, і для ТБ це дійсно виглядало, що все місто проросійське. Патріоти спробували щось сказати, то їх випхали зі сцени. А потім пішли, захопили міськраду, міліцію...
Марія: Це по всьому Донбасу була така схема: оголошують екологічну акцію, потім буси, нетверезі люди, захоплення...
Марк: Нам розповідали, що у Волновасі після того місцеві зібралися - і цілу ніч фарбували на всіх стовпах прапори українські. Тож коли заїжджали російські війська, щоби взяти місто, - а вони всюди так заїжджали і міста брали, люди ж не чинили опору особливо, - то побачили, що повністю все місто пофарбовано прапорцями, і зрозуміли, що місто проукраїнське, і що їм тут нічого робити. Волноваху проїхали, поїхали далі. І місцеві кажуть - таким чином ми врятували своє місто. Не знаємо, наскільки це правда, але так там розповідають.
Марія: А вже потім інші перефарбовували ті прапорці на триколори, а наші - знов на жовто-блакитні. І така йшла у них "війна фарб", яка потім перетворилась на війну справжню, і вона є досі...
ЛАЙКА НА ПУТІНА ЗАХОДИТЬ - БУДЬ ЗДОРОВ!
- А у бійців які настрої? Як вас приймали?
Марія: Ми збиралися на передову, де йдуть бойові дії, але там саме почався обстріл, і нас не пустили. То ми поїхали на другу лінію. А там хлопці вже давно, і вони такі втомлені, що їм, здається, вже нічого не треба. Повне виснаження моральне, психологічне. Ми перед ними виступали в якомусь ангарі здоровенному, де в них техніка стоїть. І от вони прийшли - а ми такі зі своїм акордеоном, укулєлькою (укулеле - маленька гавайська гітара. - Ред.). Здавалося, вони навіть не розуміють, хто до них приїхав, навіщо... Але ми їм поспівали, вручили подарунки від "Музейних бджілок" (київська волонтерська група. - Ред.), балаклави їм дівчата зшили, ще щось передали, - і вони якось розкачались. Тобто рік тому ми приїжджали - там різні настрої були, але була якась надія, емоція. А зараз вони такі - як кульки здуті.
Марк: Дуже багато людей, з якими ми розмовляли, просто казали: проблема в тому, що нема певності. Є бажання солдатів настроїтися і воювати, але там весь час незрозуміло, де вони, що їм робити, в кого стріляють, де вороги... Тільки від цього вже можна втомитися. Я знаю, наприклад, що навіть у концертному турі, коли невідомо, що буде наступного дня, то дуже втомлюєшся від стресу. А тут же війна.
Марія: Ми були ще в одній частині, неподалік Волновахи. Їм навіть не надали приміщення путнього. То вони самі зайняли якийсь старий розвалений інкубатор. У тому інкубаторі - їх там із тридцять, здається, військових - самі собі зробили ліжка, повипилювали стільці, принесли буржуйку, облаштували їдальню. У них кухар - місцевий грек, теж мобілізований, готує їм фантастичну їжу! Так, ми й на обід напросилися: а можна, ми до вас на обід прийдемо і поспіваємо? І ці хлопці придумали збирати місцевих школярів, у яких є ПВП (початкова військова підготовка. - Ред.), чи як там - ДПУ, ДПЮ, не знаю, як зараз називається цей предмет у школах. І вони тих підлітків тренують: зі справжніми автоматами, справжніми броніками і касками. Ну, звісно, без набоїв, але з реальною зброєю.
- А що школярі?
Марія: Задоволені. Ми їм теж поспівали, тим школярам, які прийшли на урок.
- А що ви їм співали?
Де б українську пісню "про Путіна" не співали - нам скрізь підспівують. Ми цю пісню запустили на Донбасі в народ
Марія: А ми співали одну старовинну українську пісню, "Синє моречко глибоке". Я її колись записала в селі, де жили переселенці з Чорнобильської зони, з Полісся. Ми її переробили трохи на реггі, під укулеле, але приспів зробили "Путін, go home". А вже в кінці заміняємо на ті слова про Путіна, ну, без цензури... Боже, де б ми ту пісню не співали - нам скрізь підспівують! Радіють шалено! Записують на телефони: а дайте нам, а запишіть нам цю пісню... Що вояки, що школярі - воно заходить - будь здоров!
Марк: Ми співали багато народних пісень, з різних країн, і то їм теж цікаво, але саме ця пісня одразу емоції викликає.
Марія: У Волновасі ми теж здоровезний концерт зіграли: приїхали і вояки, і місцеві жителі. Повна зала народу, і ми вийшли в цьому клубі, цю пісню заспівали. Весь зал співав! А депутата нашого не було, кудись пішов у справах, і потім питає: "Ну що, ви співали ту пісню?" Кажу: "Так, і в залі всі підспівували". - Він каже: "Я не вірю. Що, співали, Путін - х..ло?" - Кажу: "Співали, ще й як!" Він не міг повірити, що його Волноваха співає такі слова! Так що ми цю пісню запустили на Донбасі в народ.
- А військові вам нічого зі свого фольклору не співали?
Марія: Анекдоти розповідали. Ми тільки приїхали - нам одразу анекдот про гуцулів. Вони ж там усі переважно з Західної України.
ХОЧЕМО ПОВЕРНУТИ ДОНБАСУ ЙОГО УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ
Марк: Ми взагалі хочемо створити окремий проект на базі пісень Лівобережної України. Народна пісня така, що вона розказує про трагедії чи радості українського народу. І, на жаль, всі ті тексти зараз актуальні. Є багато таких пісень старих, які співаєш - і вони нібито про сьогоднішній день. Це печально - але це також нагода відродити ті пісні, повернути їх народу. Ми їх тільки трохи оновлюємо, придумуємо більш сучасні мотиви, які легше сприйматимуться.
За текстом давньої архівної колядки - мати проводжає сина на війну, і сина вбиває москаль...
Марія: До речі, я недавно шукала колядки для майстер-класів у Торонто і знайшла в архівах таку, що наче її зараз написали! Ми її ніколи не співали, чомусь вона була непомічена. А там за текстом проводжає мати сина на війну, і сина вбиває москаль... Ця ж колядка якихось часів дуже давніх - а я слухаю текст і думаю: вона пророча якась. Ясно, що українці вже стільки війн пережили, і всі ці емоції актуальні зараз. Тому ми вирішили - навіщо придумувати щось, коли воно вже є, невідоме зараз ні в Україні, ні у світі, але таке актуальне? І ми ті старовинні пісні вивчаємо, співаємо. Щоб легше "перетравлювалось", додаємо якийсь приспів простенький - і воно йде.
Марк: Ті сучасні українські пісні, які я чув і які намагаються якось доторкнутися до війни, мені здаються надто пафосними. А хочеться, щоби пісні, мистецтво доторкнулося до чогось глибшого, ніж поверхневий патріотизм. Це дуже важко зробити зараз, коли йде війна, і ти всередині, й пропаганда і з тої сторони, і з тої. А тут - старі пісні, вони з сіл всієї України, і в них є просто історія людей.
На Донбасі існувала старовинна культура українських пісень - унікальних, степових
Марія: Ще важливо, що ми пісні Донбасу наче повертаємо на Донбас. Там існувала старовинна культура українських пісень, цікавих, красивенних, степових. Ми з "Божичами" ще до війни їздили Донецькою областю, Дніпропетровською, збирали фольклор - то це був, напевне, найунікальніший пласт! Ми тоді й не знали, що там села настільки україномовні, і там така фантастична культура пісенна ще збереглася. А зараз ми ці пісні привозимо і місцевим жителям кажемо: "Слухайте, тут, на цих територіях, співали таке". І вони просто в це не вірять!
Марк: Мені здається, що зараз дуже важливо займатися таким проектом. Деякі сучасні українські артисти кажуть: ми художники, ми не реагуємо на те, що відбувається, а робимо, що й робили останні десять років. А в нас навпаки. Війна доторкається до тебе, хочеш-не-хочеш. Ми не могли просто далі робити те, що робили. У Марічки є "Куку Шанель", в мене - Lemon Bucket, але зараз енергія наша пішла на щось більш актуальне.
Марія: Зараз час для іншого. І ми присвячуємо дуже багато сил нашій фольк-опері про Майдан - Counting Sheep.
ТРИ СКЛАДОВІ ФОЛЬК-ОПЕРИ: ПІСНІ, ВІДЕО ТА УКРАЇНСЬКА ЇЖА
- Розкажіть, як з'явилася ця вистава?
Марія: Починалося все з того, що ми з Марком, коли вирішили, що важливо зробити ту виставу, написали здоровецький сценарій.
Марк: Ще до того було таке. В перший час, коли ми познайомилися з Марічкою, ми настільки заглибилися в усі події Майдану і війни, що нам було не до народної музики. Але потім я зрозумів, що Марічка - це енциклопедія українського фольклору. Таких людей можна на одній руці порахувати. Вона може вуха закрити, але я скажу, що це дуже важлива людина для сучасної і традиційної української культури. І мені хотілося відразу цим поділитися за кордоном. Я їй запропонував: давай ми тебе запросимо в Торонто на Коляду. Ти можеш там викладати, разом з моїм гуртом зробимо концерт, поколядуємо по хатах...
Марія: В Україні купили військову форму, одягли в неї канадців, під форму - вишиванки. І так колядували по Торонто. Ми наче казали людям: от вам українські пісні, але в Україні зараз війна, тому ми так виступаємо, такий зараз "український народний костюм".
Перетворили виставу на оперу з українських народних пісень і тих, які співалися на Майдані
Марк: Ми думали: будемо заходити в хату і показували якусь сценку. Це можна якось розвернути: з козою, з солдатами, хтось вмирає... Але зрозуміли, що все це дуже поверхнево. І ця ідея в нас перетворилася дуже швидко на виставу: сценарій на 120 сторінок, 20 персонажів, великий зал зі світлом, з усім... Розповіли моїм музикантам. Вони сказали: ти збожеволів, чоловіче, - але прийняли ту ідею, почали репетирувати. І дуже швидко стало видно, що це не те. У нас музиканти, а не професійні актори, а ми дуже складні тексти написали, і українською, і англійською. І тут ми зрозуміли, що українська пісня настільки сильна емоційно, вона сама може передати все, що ми хочемо, без слів. І ми перетворили ту виставу на оперу з українських народних пісень і тих, які співалися на Майдані.
Марія: Плюс - ми зробили відео. Змонтували з тих роликів, що люди знімали на Майдані і викладали на YouTube. Спочатку був один екран, але потім зрозуміли, що ми можемо зробити три - величезних, прямо навколо глядачів. Ну, тобто, які екрани - ми їх самі і зробили, тканину собі повішали, домовились зі знайомими, нам якісь проектори принесли.
Марк: І була ще третя така українська складова - у нас була їжа на тій виставі. Ми варили борщі, вареники, в нас була майданівська гречка, бутерброди, медовуха... Навіть сало ми знайшли, хоча в Торонто то дуже складно, і реберця якісь запікали!
Марія: Оскільки вистава інтерактивна, то ми могли грати її тільки для 30 осіб за раз. І через те квитки були дуже дорогі. Ми одразу попереджали: квитки дорогі, бо ми збираємо кошти для України. І так ми десять вистав відіграли, в культурному центрі.
- То що, ви в культурному центрі гречку їли, палили шини, цеглою кидались?
Марія: О, це була ціла війна! Ми ж димовухи купили, диму напускали. Наша світлорежисер за день до прем'єри пішла від нас, бо сказала: тут не можна палити свічки, у вас немає спеціальних дозволів, це не відповідає правилам пожежної безпеки. І ми такі: а-а-а, що ж нам робити? Але ми знали, що нам треба свічки - і в нас будуть свічки. Ми їх, до речі, з України приперли!
- І хто врешті вам світло зробив?
Марія: Інша дівчина, яка взагалі нічого не знала, не вміла, але якось за світловою партитурою впоралась.
Марк: Ну, перший раз, може, було й не зовсім перфектно, але емоції були дуже сильні, і в акторів, і в глядачів.
ВИСТАВОЮ ПРО МАЙДАН МИ "ПОЛАМАЛИ МОЗОК" І АКТОРАМ, І ГЛЯДАЧАМ
- Актори ж у вас були канадські? Як вони до всього цього ставились?
Марк: Канадські. І то не актори, а музиканти з Lemon Bucket. Вони звикли до канадського процесу, щоби все було безпечне, і все було за правилами. І було важко, бо - ну, вдягнули ми їх у форму беркутівців, і їм же треба бути агресивними, столи перевертати, штовхати людей, кричати. А вони так обережно все роблять, б'ються - як в індійському кіно. Думаю, ну що з ними робити, ну не працює, ну якісь дурні беркутівці виходять у нас. І ми вирішили, що їм треба показати справжніх беркутівців. Ми познаходили відео і казали: "От дивіться, вони виглядали так-то, вони мусять так-то рухатися, було таке-то". І воно якось у головах помінялося і дійшло. То був дуже цікавий процес.
Марія: А то ще придумували, як шини найкраще кидати. Я кажу: "Стань і кричи на чувака, щоб він тобі дав шину, він дасть!" - "А як нам людям сказати, щоб вони підішли і теж шини кидали?" Я кажу: "Та накричи на нього і всунь йому в руки!" Причому, кричали українською, ми їх навчили матюків і як кричати, типу - що ти стоїш, бери!
Марк: А ще ж у нас була майданівська гречка. І коли на перших виставах було по тридцять осіб, то нормально все роздавали, а коли вже стало по 70 - все, вже не знають, як устигнути. Вистава ж іде, а люди ще стоять в черзі за гречкою! То я став один раз сам на роздачу, щоб показати. Кричу: "Наступний!" - пхаю їм ті миски в руки, раз-раз! Все, зрозуміли, стали встигати.
- А глядачі як на все це реагували?
Марія: Ну, це була поломка мозку і для них. Бо вони ж на виставу прийшли!
Марк: Так, і їм заздалегідь не розказували, що вистава така інтерактивна. І от вони сидять при столі, і ми граємо довкола них. Це ніби такий стандарт. Але потім ми розвалюєм стіл, ми їх ведемо по тому залу, і вони беруть участь у всьому.
Марія: Треба бачити ті обличчя! Уявляєш, вони сидять собі, борщик їдять, дивляться на то відео, нічого не розуміють толком. А потім з'являється "Беркут", який ногами їх з-за столу виганяє. Ну, в Канаді взагалі не прийнято людей штовхати, а тут їм кричать: пішли на х... І всі так - упс. Туляться до стіночки і думають: що робиться взагалі? І тут з грюкотом цей стіл повністю розвалюється, перетворюється на щити і барикади. Ми їм це все в руки пхаємо, і вони вже такі - тільки що борщика жували, а тут уже, самі не розуміють як, стоять із якимись щитами.
Марк: І це все швидко відбувається, так само, як було на Майдані: все змінюється, і ти в процесі, і тільки пізніше розумієш, що робив. Після вистав глядачі розповідали, що от вони кидали бруківку (ну, не справжня бруківка в нас була, звісно, пінопласт), кидали - і тільки після вистави усвідомлювали: я кидав бруківку в міліцію! Ну, це ж неможливо в Торонто! Але вони наскільки захоплені процесом, що не думаючи, хапають, жбурляють - і тільки пізніше усвідомлюють.
Марія: У нас там є один герой, якого ми ховаємо. Ми його накриваємо, хлопці його беруть на плечі, несуть. Все це під "Плине кача"... І ми з часом придумали, щоб люди на нього клали квіти. На Майдані ж усі люди їх приносили, всі труни були завалені квітами. І от ми купили справжні троянди, роздавали їх людям, і всі на нього зверху ці квіти клали. І потім цей хлопець нам казав: "Я ніколи в житті не мав таких переживань! Коли купа людей на мене складає квіти, і я відчуваю їхню вагу, і ця пісня - все це взагалі щось таке неймовірне". Тобто, ми мозок поміняли трохи і акторам, і глядачам у процесі.
Марк: Ми хотіли, щоби люди через цей процес зрозуміли, наскільки насправді важлива ця історія. Що це не просто якісь факти: 107 загиблих, скількись десятків днів протестів, тисяча палаток і всяке таке... Люди ж, особливо за кордоном, не розуміють, що значить - бути в таких умовах, що ти проти своєї держави, і яке то відчуття, і як воно впливає на твої щоденні рухи.
- І скільки канадців пройшло ваш "Майдан"?
Марк: Спочатку, на першу річницю Майдану, було 11 вистав, коли ми просто ставили собі, як студенти в клубі. Туди приходило по 30 чоловік. Потім нас запросили на найбільший у Торонто театральний фестиваль - Summer Works Performance Festival. Там нам сказали: "Слухайте, нам треба, щоб більше людей бачили виставу". Ми думаємо: "Йолкі, в нас їжа, столи - як же то тепер перебудовувати? І пісні, тривалість..." Ми переробили, і вже було в нас по 80 людей, плюс стояли по дві години черги на вулицях, щоб потрапити на балкон і просто дивитися. І тих вистав було 7 чи 8. Зараз ми ставитимемо знов у Торонто, і по світу повеземо, бо прийшли вже продюсери і хочуть тепер цю виставу мати на своїх фестивалях та у своїх містах.
- У яких саме?
Марк: Зараз нас кличуть у Дублін, Едінборо, Лондон, Прагу й Чикаго. І, звісно, ми дуже хочемо привезти її в Україну.
- А чому вона зветься Counting Sheep - "Рахуючи овечок"?
Марія: Ця назва не прийшла зразу. Ми довго думали, і в цьому багато різних змістів є. Ну, по-перше, це ніби безсоння, бо в нас, коли не можуть заснути, рахують слоників, а в Канаді - овечок. По-друге, і овечка, і коза - дуже старий різдвяний символ. Те, що має вмирати і відроджуватися. У різдвяному обряді водіння кози, до речі, цю ж козу якраз москаль встрелив. Багато є такого.
Марк: Потім ще є один такий смисл, що переважно на революціях люди як барани себе поводять, як овечки в стаді. Причому, що з того боку, що з іншого. Бо революція - це масова подія, і ти ніколи не знаєш, хто тебе пасе, хто тобою керує. Але врешті-решт ми маски знімаємо, і ми люди під тими масками, ми не барани, ми вміємо мислити і приймати рішення самі. Наприкінці вистави у нас в масках однакових усі: і "Беркут", і майданівці. Ми не розрізняємось, але потім маски знімаємо - і всі мішаються, і люди, публіка теж із нами. Вони теж частина тих овечок, які кидають, коли мають кидати. Або "баранять" і кажуть: "Я на таке не піддамся". І в кінці виходять такі різні сорти баранів, які прийшли на виставу про Майдан.
Марія: Деякі глядачі після вистави підходять і кажуть, що в їхній країні теж були революції, а ми їм знову ті події нагадали. Чоловіки плачуть. Над цією чужою історією, яка відбулась у чужій країні. І люди починають по-іншому думати про те, що взагалі є революція, що воно значить.
- І що таке революція?
Марк: Це треба прийти на виставу, щоб зрозуміти.
Ольга Опанасенко, Київ.