Повномасштабна війна Росії проти України сьогодні стала одним із головних чинників трансформації сучасного поля бою. Масове застосування дронів, штучного інтелекту, супутникових технологій і цифрових систем управління змінює не лише тактику ведення бойових дій, а й саму логіку війни. Український досвід показує, що технології можуть частково компенсувати перевагу противника в людських і матеріальних ресурсах, а швидкість адаптації та здатність перетворювати бойові дані на практичні рішення стають дедалі важливішими складовими військової переваги.

В інтерв’ю Укрінформу старший науковий співробітник і аналітик з питань оборони Інституту Хадсона Джан Касапоглу розповів про те, як український досвід змінює уявлення про сучасну війну, чому сучасні технології можуть скоригувати військову арифметику, але не скасувати її; які уроки з російсько-української війни має винести НАТО та як Україна може зберегти свою технологічну перевагу після її завершення. Йшлося також про українсько-турецьку оборонну співпрацю, тактичні та стратегічні наслідки далекобійних ударів України по Росії, міжнародні наслідки війни та майбутню роль України в системі європейської безпеки.

УКРАЇНЦІ ВОЮЮТЬ НЕ ЛИШЕ ЗА ЗЕМЛЮ, А ЗА ПРАВО САМИМ ВИЗНАЧАТИ МАЙБУТНЄ, І ЦЕ НЕ ПОКАЗУЮТЬ ОЦІНКИ OSINT

- Пане Касапоглу, від початку повномасштабної війни ви неодноразово відвідували Україну, зокрема райони поблизу лінії фронту. Як цей досвід доповнює те, що можна побачити з Вашингтона чи Брюсселя, аналізуючи карти, супутникові знімки та дані з відкритих джерел (OSINT)?

- Військові аналітики та фахівці з оборонної розвідки, до яких належу і я, переважно аналізують кількісні показники: системи озброєнь, математичне та комп’ютерне моделювання бойових дій, комерційні супутникові знімки, дані про морські перевезення, зокрема переміщення танкерів, а також масиви відеозаписів із безпілотників на полі бою.

Водночас ґрунтовні оцінки оборонної розвідки враховують і те, що неможливо виміряти кількісно: моральний дух, суспільну згуртованість, відносини між цивільними та військовими, підтримку тих, хто воює, і готовність до самопожертви. Робота безпосередньо на місцях показує те, чого не можуть показати масиви даних.

Мої поїздки в Україну докорінно сформували моє сприйняття цієї війни. Українці воюють не лише за свою Батьківщину, а й за право самим визначати її майбутнє. Вони вимагають прозорих виборів, вільної преси, свободи слова. Українці не хочуть, щоб ними керувало якесь політбюро, олігархи чи щоб вони перебували під іноземною опікою. Вони відкидають майбутнє, яке їм намагається нав’язати останнє покоління еліт радянських спецслужб, – життя за новою “залізною завісою”.

Українські чоловіки й жінки у військовій формі водночас захищають свою територію і вільний спосіб життя. Саме цим пояснюються їхня стійкість і підтримка Збройних сил України з боку суспільства. Українські військові гинуть не просто за землю. Вони гинуть заради того, щоб дати майбутнім поколінням можливість жити у свободі, реалізовувати свої можливості та конкурувати на глобальному рівні.

Ці реалії неможливо побачити в оцінках OSINT чи на доступних комерційних супутникових знімках. Щоб їх зрозуміти, потрібно бути безпосередньо на місці. Потрібно побувати в Бучі та Ірпені, постояти біля братської могили й усвідомити, чому ці люди загинули, – а це часто важливіше за те, як і коли вони загинули.

СУПУТНИКОВІ ЗНІМКИ СТАЛИ ТАКТИЧНИМ ІНСТРУМЕНТОМ МАЙЖЕ В РЕЖИМІ РЕАЛЬНОГО ЧАСУ

- У нещодавній статті The New York Times успішне використання українськими військовими супутникових знімків названо «революцією у військових технологіях». Якщо поглянути на російсько-українську війну зі стратегічної перспективи, як вона змінила способи ведення сучасної війни? Які з цих змін, на вашу думку, є справді революційними та незворотними?

- Самі по собі супутникові знімки не є революційною технологією – вони існують ще з минулого століття. Революція полягає в тому, що вони перетворилися з дефіцитного й надзвичайно засекреченого продукту на тактичний інструмент, доступний майже в режимі реального часу. Причому одночасно як у військовому, так і в комерційному масштабі.

Коли бойові підрозділи на передовій можуть отримувати й використовувати такі знімки протягом кількох годин або навіть хвилин, межа між стратегічною розвідкою і тактичними бойовими діями починає зникати. Що ще важливіше, у багатьох випадках ці знімки надходять від приватних компаній, а не від розвідувальних служб.

Дві зміни є незворотними. По-перше, співпраця державного й приватного секторів у космічній сфері створила своєрідну розподілену «нервову систему» поля бою: комерційні супутники на низькій навколоземній орбіті, військові сенсори, безпілотники та акустичні мережі тепер формують єдину оперативну картину. Приватні компанії стали учасниками національних оборонних архітектур, а отже, резервування систем, контроль за ними та суверенний доступ до них перетворилися на стратегічні вимоги.

По-друге, обчислювальні потужності стають бойовою силою. Вирішальне протистояння полягає в тому, яка зі сторін здатна безперервно вести спостереження, ухвалювати рішення, завдавати ударів і адаптуватися в умовах радіоелектронних та кінетичних атак. Хмарні системи забезпечують масштабованість, а захищені центри, передові вузли та периферійні обчислення – стійкість і здатність виживати. Якщо військо втрачає здатність обробляти дані в умовах погіршення зв’язку, воно фактично втрачає оперативну спроможність.

НА ДРОНИ ПРИПАДАЄ УРАЖЕННЯ ПОНАД 80% ЦІЛЕЙ, АЛЕ ОКОПИ ДОСІ МАЮТЬ ЗАЙМАТИ Й УТРИМУВАТИ ЛЮДИ

- Росія має значно більші людські та матеріальні ресурси. Чи можуть технології реально компенсувати цю асиметрію для України? Які технологічні або оперативні рішення мають найбільший потенціал для зміни балансу на користь України?

- Існує стара добра військова математика: співвідношення сил сторін, співвідношення сил і території, геометрія поля бою, моделі виснаження Ланчестера та здатність забезпечувати необхідну чисельність сил упродовж тривалого часу.

Росія зазнала найбільших втрат із часів Другої світової війни, однак це не спричинило заворушень ані всередині країни, ані у війську (за винятком заколоту «Вагнера»).

Політична географія також має значення: тягар війни непропорційно великою мірою ліг на бідніші периферійні регіони Росії та регіони, де переважає неросійське населення, а не на жителів Москви й Санкт-Петербурга.

Геополітичні центри федерації фактично відчули війну тоді, коли українські удари на велику глибину почали порушувати роботу паливних сховищ і постачання бензину.

Водночас стрімко розвиваються оборонні технології. Україна використовує FPV-дрони, безпілотні наземні апарати та бойові мережі з використанням штучного інтелекту, щоб економити людський ресурс, збільшувати глибину поля бою та зменшувати ризики для військовослужбовців.

На дрони припадає ураження понад 80% цілей на полі бою, тоді як Київ переводить фронтову логістику на наземні роботизовані системи. Однак це змагання в адаптації, а не українська монополія: Росія також засвоїла досвід застосування безпілотників та інституціоналізувала дронову війну, зокрема через такі формування, як «Рубікон».

Найпереконливішим доказом того, що технології здатні компенсувати перевагу в кількості, є морський вимір війни. Не маючи військово-морського флоту, Україна пошкодила або знищила частину Чорноморського флоту Росії та позбавила його свободи дій. Безекіпажні надводні апарати (USV) та протикорабельні ракети допомогли відвернути загрозу морського десанту на Одесу.

Але не варто помилятися: технології дають змогу скоригувати військову арифметику, але не скасовують її. Війна в Україні повернула окопи часів Першої світової війни, і їх досі мають займати й утримувати люди.

РЕВОЛЮЦІЯ ВЕДЕННЯ БОЮ ЗАРАЗ НЕ В ДРОНІ ЧИ СУПУТНИКУ, А В ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ДЛЯ УРАЖЕННЯ ЦІЛЕЙ

- У вашій нещодавній доповіді «Війна дронів в Україні: становлення адаптивної гіпервійни на машинних швидкостях» (Ukraine’s Drone War: The Rise of Machine-Speed Adaptive Hyperwar) ви пишете про формування нового типу збройного протистояння – «адаптивної гіпервійни», у якій бойові процеси дедалі більше відбуваються на машинних швидкостях. Ми вже бачили еволюцію від Bayraktar TB2 і дронів Mavic до FPV-дронів, ударних безпілотників великої дальності, безекіпажних морських систем і дронів-перехоплювачів. Яким, на вашу думку, буде наступний великий технологічний стрибок у цій війні?

- Кожна війна є sui generis, тобто унікальною за своєю природою. Український досвід не можна безпосередньо переносити на Тайвань або на потенційний конфлікт між США та Іраном. Однак деякі зміни вже є незворотними.

Передусім ідеться про скорочення циклу OODA «спостерігати, орієнтуватися, вирішувати, діяти». Це сталося завдяки дронам, бойовим мережам із використанням штучного інтелекту та безпрецедентному обсягу бойових даних.

Роботизовані системи дедалі частіше виконують як завдання з ураження цілей, так і функції ISTAR – розвідки, спостереження, виявлення цілей і рекогносцировки. Це зменшує ризики для людей і водночас прискорює ланцюг від виявлення цілі до її ураження. Крім того, війна дронів створює переваги для наступальних дій: дешеві системи, втрата яких є прийнятною, можуть насичувати оборону, виявляти її слабкі місця та швидше відновлюватися, ніж традиційні оборонні системи.

Але вся ця архітектура залежить від зв’язку, насамперед від супутникового інтернету та мереж супутників на низькій навколоземній орбіті. Отже, революція полягає не в самому дроні чи супутнику, а у взаємопов’язаному, керованому даними ланцюгу ураження цілей.

ДАЛЕКОБІЙНІ УДАРИ УКРАЇНИ ПЕРЕНОСЯТЬ ВІЙНУ НА РОСІЙСЬКУ ТЕРИТОРІЮ ТА РУЙНУЮТЬ КРЕМЛІВСЬКІ НАРАТИВИ 

- Україна дедалі системніше завдає ударів по російській військовій, логістичній та енергетичній інфраструктурі далеко за межами лінії фронту. Як це вже впливає на здатність Росії вести війну?

- Українську систему далекобійних ударів, яка стрімко розвивається, не слід розглядати виключно як війну ракет і дронів, це також психологічна війна. Закрита інформаційна система Росії та непропорційно велике залучення до бойових дій людей із периферійних регіонів ізолюють соціальну базу режиму у великих містах від реальності імперської окупації, яка приносить жорстокість українським цивільним.

Пересічний росіянин не починає кожен свій ранок із читання The Washington Post. Удари по військових, логістичних та енергетичних об’єктах, які водночас спричиняють дефіцит бензину, приносять війну безпосередньо в Росію та руйнують кремлівський наратив про те, що життя триває як це було завжди.

Українська кампанія набуває стратегічного характеру тоді, коли повторні удари припадають на об’єкти, які складно відремонтувати, коли величезна територія Росії перетворюється на проблему для її протиповітряної оборони, коли накопичувальний ефект ударів порушує роботу енергетики, логістики та виробництва і змушує розосереджувати оборонні ресурси.

І це також за умови, що все це поєднується із санкціями та сталою підтримкою Заходу.

Ця кампанія також демонструє відсутність у НАТО важливої проміжної ланки: доступних за ціною та стійких до ураження ударних систем із дальністю від кількох сотень до тисячі кілометрів у поєднанні з багаторівневою обороною від дронів, крилатих і балістичних ракет, яку промисловість здатна підтримувати в необхідних масштабах.

Однак самі лише дрони й ракети не здатні змусити противника піти на стратегічні поступки. Росія зберігає більші можливості для ударів по стратегічних цілях в Україні, ніж Україна має для ударів по Збройних силах РФ.

Цю перевагу суттєво посилила допомога Ірану та Північної Кореї. Росія використовує гострий дефіцит в Україні засобів перехоплення балістичних ракет, що є проблемою із запасами, яка існує в масштабах усього НАТО. Це дає Росії додаткові важелі та змогу здійснювати тривалі серії пусків балістичних ракет.

Українська програма розробки балістичних ракет, одним із ключових учасників якої є Fire Point, може досягти зрілості до кінця 2026 року, однак ще належить побачити, чи зможе вона стати засобом стримування завдяки спроможності завдавати ударів по цілях, що мають стратегічну цінність для противника.

РОЗБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ СТІЙКОСТІ Є НЕ МЕНШ ВАЖЛИВОЮ, НІЖ ЗАКУПІВЛЯ ОЗБРОЄНЬ

- Україну називають “лабораторією війни майбутнього”. Які українські технології, тактики та організаційні інновації військовим НАТО варто вивчати найуважніше?

- Україна дає НАТО безцінні уроки. Перший із них – це «пенні проти доларів» (копійчані витрати проти величезних, - ред.). Доступна за ціною, масштабована й стійка масовість може в бою перевершувати високотехнологічні й надзвичайно дорогі системи.

Порівнюючи вартість дронів із вартістю знищеної російської техніки, Міністерство оборони України та Сили безпілотних систем продемонстрували, як асиметрія в оборонній економіці дає змогу систематично виснажувати противника.

Другий урок: «червоні лінії» потрібно оцінювати, а не міфологізувати. Україна потопила крейсер «Москва», завдала ударів по Москві, атакувала Крим і Алабугу, пошкодила енергетичну інфраструктуру та в межах операції «Павутина» уразила бази стратегічних бомбардувальників.

До війни західні аналітики розглядали такі дії як можливі порогові події, після яких Росія могла б застосувати тактичну ядерну зброю. Такої ескалації не сталося. Ризик залишається, але стримування потребує оцінок, заснованих на реальному досвіді, а не паралічу дій.

Третій урок – стійкість. Мало хто очікував, що Україна зможе вистояти у війні такого масштабу, тому розбудова національної стійкості є не менш важливою, ніж закупівля озброєнь.

Четвертий: НАТО має готуватися до затяжної війни між державами. Дефіцит артилерійських боєприпасів продемонстрував, що промисловий потенціал, запаси боєприпасів і спроможність оперативно поповнювати втрати залишаються вирішальними чинниками.

П’ятий: середовище, у якому наступальні ракетні та безпілотні системи мають перевагу, вимагає промислового планування для створення багаторівневої системи протиповітряної, протиракетної та протибалістичної оборони.

Жодного парадоксу тут немає. Збройні сили країн НАТО готувалися до коротких воєн, у яких перемога досягається завдяки технологічній перевазі. Україна зіткнулася з гіркою альтернативою. Подібно до добре підготовленого бійця-спортсмена, вона постійно тримає в тонусі кожен елемент своєї інституційної системи, оскільки кожна нова загроза негайно випробовує її на міцність.

ДОВГОСТРОКОВА ПЕРЕВАГА УКРАЇНИ – НЕ В ЯКОМУСЬ ОДНОМУ ТИПІ ДРОНА, А В ЕКОСИСТЕМІ, ЯКА НАВЧАЄТЬСЯ ШВИДШЕ ЗА СВОЇХ ПРОТИВНИКІВ

- Ви бачили український сектор оборонних технологій ізсередини. Що вразило вас у ньому найбільше? Що має зробити Україна, щоби зберегти цей досвід після війни й перетворити його на довгострокову стратегічну перевагу, стати одним зі світових лідерів у сфері безпілотних і протидронових технологій?

- Мене вразили три особливості оборонно-технологічної та промислової бази України. Перша – швидкість адаптації. В окупованому українському Севастополі Росія посилила успадковану від Радянського Союзу систему захисту від водолазів із використанням морських ссавців, однак не змогла передбачити атаку роботизованих морських систем.

Через вісім місяців після початку повномасштабного вторгнення один із перших безекіпажних надводних апаратів (USV) завдав удару по самому серцю Чорноморського флоту. За винятком бойової частини, у ньому не було нічого військового класу: комерційний супутниковий зв’язок, силова установка від гідроцикла, яку можна знайти й придбати в інтернеті, та простий корпус, виготовлений у майстерні.

Та сама логіка стала рушійною силою FPV-революції – комбінувати компоненти швидше, аніж противник встигає адаптуватися.

Друга особливість – інформаційна архітектура, насамперед система Delta. На відміну від багатьох програм НАТО, вона розвивалася знизу вгору та безпосередньо в умовах війни. Об’єднання комерційних супутникових знімків із низької навколоземної орбіти, десятків тисяч повітряних, наземних і морських сенсорів та мереж акустичного попередження дає змогу перетворювати дані на інформаційну перевагу.

Росія зберігає переваги в людських ресурсах, промисловому потенціалі та підтримці авторитарних партнерів; Україна компенсує це завдяки якіснішій картині бойового простору.

Третя особливість – бойові дані як стратегічний капітал. Захищені сховища даних та інфраструктура штучного інтелекту дають змогу перетворювати досвід поля бою на масиви даних військового рівня, а самі дані – на інструмент оборонної дипломатії.

Після війни Києву слід захистити цей масив даних, зберегти механізм зворотного зв’язку між фронтом і оборонною промисловістю, диверсифікувати постачання компонентів і створювати довгострокові спільні підприємства з надійними союзниками.

Довгострокова перевага України полягає не в якомусь одному типі дрона, а в екосистемі, яка навчається швидше за своїх противників.

УКРАЇНА І ТУРЕЧЧИНА ПІСЛЯ ВІЙНИ МОЖУТЬ СФОРМУВАТИ НОВИЙ БАЛАНС СИЛ У ЧОРНОМОРСЬКОМУ РЕГІОНІ

- Україна й Туреччина вже заклали міцну основу для оборонно-промислової співпраці, зокрема у сфері безпілотних систем та авіаційних технологій. Як дві країни могли б зробити це партнерство ефективнішим? Чи може українсько-турецьке оборонне співробітництво стати ключовим чинником формування нового балансу сил у регіоні?

- Туреччина й Україна є сумісними партнерами в оборонній сфері. Обидві країни мають великі, орієнтовані на стримування та загартовані бойовим досвідом збройні сили, які є природними кінцевими користувачами й водночас випробувальними майданчиками для власної оборонної промисловості, що є рідкістю для Європи.

Обидві країни мають розвинені екосистеми безпілотних систем, які не обмежуються авіацією, а охоплюють також наземну й морську робототехніку. Програми Baykar Akıncı та Kızılelma, а також корвети MİLGEM, які сприяють відновленню Військово-морських сил України, свідчать про те, що це партнерство вже охоплює різні сфери ведення бойових дій.

Bayraktar TB2 має не менше символічне значення. На початку повномасштабного вторгнення, коли багато країн НАТО ще обговорювали постачання шоломів і бронежилетів, Туреччина вже надала Україні бойову систему, яка мала суттєве оперативне значення.

Анкара не встановлювала обмежень на її бойове застосування, продовжувала постачання Україні протягом усієї війни й не постачала таких систем Росії. Її бачення безпеки в Чорному морі та підтримка членства України в НАТО були твердішими, ніж позиції багатьох європейських союзників.

Крим також є основою цього стратегічного зближення. Туреччина ніколи не визнає його незаконну окупацію та анексію – як з огляду на міжнародне право, так і через історичні зв’язки з тюркськими народами Криму та кримськотатарською спільнотою.

Після війни співпраця має перейти від окремих угод до спільного виробництва двигунів, автономних систем, сенсорів, ракет, морських роботизованих систем і кораблів, а також їхнього технічного обслуговування та підтримки. Поєднання української здатності до адаптації, набутої під час війни, з турецькими виробничими потужностями стандарту НАТО може зробити дві найбільш боєздатні армії Європи ключовими для формування нового балансу сил у Чорноморському регіоні.

ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ МИРУ НЕОБХІДНО ЧИНИТИ ТИСК НА КОЖНОГО УЧАСНИКА КОАЛІЦІЇ РОСІЇ – ВІД ІРАНУ ТА КНДР ДО КИТАЮ Й БІЛОРУСІ

- Якщо поглянути на ширший міжнародний контекст, як перебіг і кінцевий результат російсько-української війни можуть змінити міжнародний безпековий порядок?

- Є дві обставини, через які системні наслідки цієї війни матимуть тривалий характер. По-перше, Росія незаконно анексувала, а не просто окупувала українську територію.

В умовах війни ця відмінність може здаватися абстрактною, однак із правової точки зору між цими поняттями існує величезна прірва. На відміну від радянської війни в Афганістані чи російської кампанії в Сирії, анексія фактично перекриває логічний шлях до відступу.

Будь-який керівник Кремля, який залишить “російську територію”, а насправді суверенну українську територію, на яку Росія незаконно вторглася, ризикує зіткнутися зі звинуваченнями в порушенні конституції та палацовим переворотом. Пригожин і збройний заколот «Вагнера» продемонстрували, що найбільша опозиція походила не від лібералів, які прагнуть миру (якщо такі взагалі є), а від націоналістичних радикалів, незадоволених тим, як ведеться війна.

Так само жоден президент України не зміг би виграти референдум щодо відмови від територій. Просто уявіть, яку кампанію проти такого рішення розгорнули б на вулицях Києва чи Одеси.

По-друге, це коаліційна війна. Північна Корея постачає значну частину артилерійських боєприпасів для Росії; дрони «Герань»/Shahed несуть у собі технологічну «ДНК» Корпусу вартових Ісламської революції Ірану; китайські верстати підтримують російське виробництво озброєнь; Білорусь дала можливість відкрити північний фронт, поступилася своєю стратегічною автономією та забезпечує Москві додаткові важелі тиску на НАТО.

Для досягнення миру необхідно чинити тиск на кожного учасника цієї коаліції доти, доки продовження війни не поставить їх перед серйозною дилемою, а врегулювання не почне приносити їм вигоду.

Погодитися з територіальними завоюваннями лише заради досягнення миру означало б повернути назад багатовіковий прогрес, фактично призупинити дію міжнародного порядку, заснованого на системі ООН, і знову відкрити шлях до загарбницьких війн з метою анексії територій.

Від долі України залежатиме, чи зможе вижити демократична, ринкова, цифрово інтегрована й технологічно підприємлива пострадянська держава, чи майбутню епоху визначатимуть наслідування авторитарних моделей та ескалація.

НАТО ЗАЛИШАЄТЬСЯ НАЙПОТУЖНІШИМ СКЛАДНИКОМ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ, І СИЛА УКРАЇНИ МАЄ БУТИ ЗАКРІПЛЕНА В АЛЬЯНСІ

- На вашу думку, яку роль Україна відіграватиме в європейській та глобальній безпеці після завершення війни?

- Після війни Україна неминуче буде серед найсильніших кандидатів на роль одного з наріжних каменів європейської безпеки: вона матиме загартовані в боях збройні сили, адаптивну оборонно-технологічну та промислову базу, а також реалістичне й стійке суспільство.

Ця сила має бути закріплена в НАТО. Європейська автономія, задумана як альтернатива, зіткнеться з реальною політикою (realpolitik). НАТО залишається найпотужнішою частиною архітектури безпеки Європи, яка зберігає трансатлантичний зв’язок. Якщо війна завершиться на умовах, які Київ зможе прийняти, членство України стане серйозною можливістю, якщо не природним кінцевим результатом.

Ольга Будник, Анкара

Фото авторки та надані Джаном Касапоглу