Спочатку обирають державу, яку зручно захопити. Принцип територіальної цілісності на цьому етапі просто відкладають убік – для оперативної зручності. Далі знаходять кілька незадоволених мешканців якоїсь вулиці чи кварталу і з цього моменту оголошують їх окремим народом. Логіка проста і цинічна: якщо зібралося більше однієї людини, це вже народ. Чому б і ні?

Після цього починається гучна кампанія про порушення прав людини і навіть геноцид. Відсутність фактів не вважається проблемою. Головне – постійно повторювати, що кожен, хто відмовляється визнавати цю невелику групу окремим народом, займається дискримінацією і переслідуваннями.

Наступний крок – назвати будь-яке зібрання чи опитування «референдумом про незалежність». Міжнародні стандарти проведення референдумів при цьому оголошуються нав’язаними «злими ворогами» і тому недійсними.

Далі все відбувається швидко. Нову «незалежну народну республіку» визнають власним указом. Критерії державності можна спокійно ігнорувати: якщо окрему вулицю проголосили державою – з цього моменту вона вважається державою. Потім залишається лише чекати, поки держава, на територію якої зазіхнули, почне захищати свої національні інтереси. Щоб час очікування не витрачався даремно, запускається мантра «Косово-Косово-Косово».

Коли жертва нарешті реагує, її негайно звинувачують у нападі на «беззахисну народну республіку». Починається збройна агресія, яку обов’язково називають якось креативно і красиво. Умовною спеціальною операцією. При цьому неодмінно посилаються на статтю 51 Статуту ООН. Те, що новоспечена «республіка» на практиці є вулицею і ніколи не була членом Організації Об’єднаних Націй, нібито не позбавляє її права на колективну самооборону.

Фінальний акорд завжди однаковий. Весь світ звинувачують у тому, що Росію безпричинно ненавидять. Це, мовляв, звичайна заздрість. Руйнування міжнародного правопорядку тут ні до чого.

Цей план не вимагає витонченості чи складної дипломатії. Він вимагає лише системності, нахабства і готовності повторювати одні й ті самі тези достатньо довго, щоб хтось почав сумніватися в очевидному.

Що в цій ситуації робити Україні й світу?

Перестати обмежуватися лише захистом і почати системний наступ у когнітивній війні. І водночас – ніколи самим не забувати про правду. Голосно, послідовно і безкомпромісно повторювати її.

Наприклад, нам слід поставити крапку в нескінченних дискусіях і заявити: Крим – не Косово. І справа не тільки і не стільки в принципі естопеля, згідно з яким Росія не може посилатися на кейс Республіки Косово, бо ніколи не визнавала її. Справа в тому, що міжнародно-правові кваліфікації подій в Косово і в Криму абсолютно різні. І ми не маємо бути заручниками фантазій Росії, коли будуємо власні відносини з друзями у Косово.

Серпень – місяць, коли міжнародна спільнота з особливим сумом згадує чимало геополітичних трагедій, спровокованих Росією або її союзниками. Від російської агресії проти Грузії у 2008 році до сфальсифікованих президентських виборів у Білорусі у 2020 році – кожна з цих подій ставала черговим випробуванням для міжнародного порядку. І щоразу реакція демократичних держав виявлялася недостатньо рішучою, щоб зупинити подальше просування авторитаризму. Непокарана агресія породжувала нову війну, а безкарність лише збільшувала апетити Кремля. Сьогодні ми вже не маємо права повторювати цю помилку. Ланцюг поступок, виправдань і недостатньо рішучих реакцій потрібно розірвати.

Росія вперто намагається переписати міжнародний правопорядок. Але всі її спроби – це лише замки з піску брехні. І жодна кількість мантр, указів чи «референдумів» цього не змінить. Питання лише в тому, чи вистачить нам сміливості захищати правду.