Увага світової спільноти найближчими днями буде прикута до саміту НАТО в Анкарі, де одним із ключових пунктів порядку денного стане подальша підтримка України. Лідери країн Альянсу зосередяться на збільшенні інвестицій в оборону та нарощуванні виробництва сучасних озброєнь. Саме тому програма саміту розпочнеться Форумом оборонної промисловості НАТО, присвяченим посиленню оборонно-промислового потенціалу Альянсу.

В інтерв’ю Укрінформу президент Центру близькосхідних досліджень (ORSAM) в Анкарі, доктор філософії, експерт з міжнародних відносин Кадір Теміз розповів про очікування від саміту НАТО, роль Туреччини в Альянсі та її потенціал як посередника у зусиллях із припинення російської агресії проти України, глобальні трансформації безпекового середовища, перспективи переговорів між США та Іраном, а також про дедалі більший вплив Китаю на формування нового міжнародного порядку.

ОБГОВОРЕННЯ УКРАЇНИ НА САМІТІ НАТО ВИЙДЕ ДАЛЕКО ЗА МЕЖІ ТЕМИ ВІЙНИ

- Пане Кадіре, Туреччина цими днями приймає саміт НАТО. Одним із ключових питань порядку денного є підтримка України. Які очікування від саміту і яких результатів, на вашу думку, мають досягти союзники?

- Україна, безумовно, залишатиметься одним із ключових питань порядку денного, однак, на мою думку, дискусія вийде значно далі за межі самої війни. НАТО входить у період, коли стратегічна стійкість стає не менш важливою, аніж військові спроможності. Йдеться не лише про військову, а й про політичну, суспільну та інституційну стійкість. Саме ці питання Альянс має вирішити, якщо прагне адаптуватися до сучасного безпекового середовища. Туреччина готова до такої дискусії, адже набула відповідного досвіду впродовж багатьох років управління регіональними кризами.

Саміт буде зосереджений на трьох головних пріоритетах. Перший – це розподіл фінансового навантаження. Це те, як союзники розподілятимуть між собою фінансову відповідальність за колективну оборону.

Другий – майбутнє оборонної промисловості. НАТО потребуватиме потужнішої промислової бази, технологічних інновацій та тіснішої співпраці у сфері оборонного виробництва.

Третім пріоритетом стане підтримка України та зміцнення стратегічної стійкості, адже безпека майбутнього залежатиме не лише від військової сили, а й від здатності суспільств та інституцій витримувати кризи.

Ще одним важливим питанням є логістика та взаємопов’язаність транспортних мереж. Транспортні коридори, енергетична інфраструктура та військова мобільність перетворюються на стратегічні активи. Географічне розташування Туреччини надає їй унікальну роль у забезпеченні сполучення між Європою, Чорноморським регіоном, Кавказом, Центральною Азією та Близьким Сходом. Саме тому такі проєкти, як Середній коридор, слід розглядати не лише як економічні ініціативи, а й як складову майбутньої архітектури безпеки Європи.

Україна залишатиметься в центрі всіх цих дискусій, адже війна докорінно змінила безпекове середовище в Європі та світі. Вважаю, що саміт не лише підтвердить незмінну підтримку України, а й зосередиться на тому, як НАТО має адаптуватися до значно складнішого стратегічного середовища, продовжуючи підтримувати Україну.

ТУРЕЧЧИНА ДОТРИМУЄТЬСЯ ТРЬОХ ПРИНЦИПІВ: СТРАТЕГІЧНА АВТОНОМІЯ, ПОСЕРЕДНИЦТВО ТА ДІАЛОГ

- Як ви оцінюєте роль Туреччини в НАТО в умовах зростання безпекових викликів?

- Туреччина посідає унікальне місце в НАТО завдяки своєму географічному розташуванню та безпековому середовищу. На відміну від багатьох інших союзників, вона розташована на перетині Європи, Близького Сходу, Чорноморського регіону, Східного Середземномор’я та Кавказу. Це означає, що Анкара одночасно стикається з численними безпековими викликами та накопичила значний досвід у врегулюванні регіональних криз.

Хоча НАТО залишається наріжним елементом архітектури безпеки Туреччини, це не єдиний стратегічний напрям для Анкари. Протягом багатьох років Туреччина прагне диверсифікувати свої безпекові партнерства, водночас залишаючись відданим членом Альянсу. Уже понад сімдесят років вона є мостом між Європою та Азією і відіграє важливу роль у забезпеченні безпеки південного та південно-східного флангів НАТО.

Ще одним важливим чинником є військовий потенціал Туреччини. Вона має одні з найбільших збройних сил серед країн НАТО, однак останніми роками основний акцент змістився на розвиток власної оборонної промисловості. Досягнення стратегічної автономії у сфері оборонного виробництва стало національним пріоритетом, який підтримують як державні інституції, так і приватний сектор. Досвід, отриманий під час конфліктів у Сирії, Лівії, Чорноморському регіоні та в ході війни в Україні, прискорив розвиток турецького оборонного сектору й суттєво розширив його можливості.

- Як Туреччині вдається поєднувати свої зобов’язання в рамках НАТО з політикою стратегічної автономії?

- У Туреччині вважають, що членство в НАТО і стратегічна автономія не суперечать одне одному. Підтримання діалогу з такими країнами, як Росія та Китай, не послаблює відданості Анкари Альянсу. Навпаки, це дає Туреччині можливість залишатися каналом комунікації в ті моменти, коли прямі контакти між сторонами стають складними.

Туреччина керується трьома принципами: стратегічною автономією, посередництвом і діалогом. Саме цим пояснюється її активна дипломатична діяльність і поза межами НАТО. Незалежно від того, чи йдеться про контакти з Росією, посередництво у врегулюванні регіональних конфліктів на Близькому Сході чи підтримку дипломатичних ініціатив в інших регіонах, Анкара прагне зберігати відкритими канали комунікації, залишаючись водночас активним членом Альянсу. З турецької точки зору, підтримання діалогу з різними міжнародними акторами сприяє зміцненню регіональної стабільності й зрештою відповідає інтересам як самої Туреччини, так і її партнерів по НАТО.

- Яку роль Туреччина може відіграти у зміцненні логістичних і транспортних коридорів НАТО?

- Логістика стає одним із визначальних елементів міжнародної безпеки. Сучасна конкуренція дедалі більше зосереджується не лише на військовій силі, а й на транспортних маршрутах, енергетичній інфраструктурі та ланцюгах постачання.

Туреччина займає стратегічне положення, поєднуючи Європу з Кавказом, Центральною Азією та Близьким Сходом. Такі проєкти, як Середній коридор, нові транспортні маршрути між Іраком і Туреччиною, а також майбутні залізничні сполучення можуть стати важливими стратегічними активами як для НАТО, так і для європейських партнерів.

Чорне море та протоки також забезпечують Туреччині суттєву логістичну перевагу. У майбутньому транспортні коридори не лише сприятимуть розвитку торгівлі, а й зміцнюватимуть енергетичну безпеку та військову мобільність. Пандемія COVID-19 і посилення геополітичної конкуренції продемонстрували, наскільки вразливими можуть бути глобальні ланцюги постачання, що робить захист таких коридорів дедалі важливішим.

ДЛЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ВСЕ ЩЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПРОСТІР

- Ви зазначали, що політика стратегічної автономії Туреччини дає їй змогу підтримувати діалог із Росією. Напередодні саміту НАТО міністр закордонних справ Хакан Фідан відвідав Москву і підтвердив готовність Туреччини сприяти мирним переговорам між Україною та Росією. Чи можуть, на вашу думку, ці зусилля створити нові можливості для досягнення миру в Україні?

- Вважаю, що для дипломатії все ще залишається простір. Візит міністра закордонних справ Хакана Фідана до Москви був важливим не лише тому, що він провів переговори з представниками міністерства закордонних справ Росії, а й тому, що зустрівся з ключовими представниками російського безпекового блоку. Візит, який відбувся безпосередньо напередодні саміту НАТО, став чітким сигналом про намір Туреччини зберігати відкритими канали комунікації, залишаючись водночас відданим союзником Альянсу. Також це був сигнал і для України, і для західних партнерів Туреччини. Анкара неодноразово підтверджувала готовність сприяти переговорам, щойно обидві сторони будуть готові до діалогу. Туреччина вже продемонструвала це під час переговорів у Стамбулі та реалізації Чорноморської зернової ініціативи, довівши, що здатна забезпечити надійний майданчик для переговорного процесу.

Туреччина не може вирішити двосторонні політичні суперечності між Україною та Росією – це відповідальність самих сторін. Але вона може сприяти діалогу з тих питань, де ще залишаються спільні інтереси. Саме в цьому і полягає справжня цінність посередництва. Якщо самі сторони будуть готові шукати рішення, Анкара може допомогти їм сісти за стіл переговорів.

- Туреччина підтримує діалог із Москвою не лише в контексті переговорів і посередництва, а й через активну співпрацю з Росією в інших сферах. Чи є це складовою турецької стратегічної автономії?

- Туреччина намагається проводити виважену політику, однак це не слід трактувати як нейтралітет між агресором і жертвою агресії. Я б сказав, що Туреччина ближча до України, ніж до Росії. Вона послідовно виступає проти війни, підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, включно з Кримом, а також системно розвиває оборонне співробітництво з Києвом.

Ми розширили двосторонню торгівлю, поглибили співпрацю в оборонно-промисловій сфері та постачали Україні військову техніку. Водночас Туреччина підтримує відносини з Росією, що зумовлено, зокрема, географічною близькістю та спільним морським кордоном. Відносини між двома країнами ґрунтуються на співпраці в низці сфер, насамперед в енергетиці, а також у торгівлі, інвестиціях, туризмі та гуманітарних контактах. Саме тому Туреччина зберігає діалог із Росією, оскільки ми переконані: без комунікації не може бути ні дипломатії, ні посередництва.

Підтримання каналів комунікації не означає відмову від принципів. Називаю це секторальним підходом, або розмежуванням порядку денного. Держави не повинні намагатися вирішити всі питання в межах одних переговорів. Туреччина може мати принципові розбіжності з Росією щодо України, але водночас продовжувати діалог з питань Чорного моря, Сирії чи інших регіональних проблем. Це раціональний підхід до дипломатії.

- Які практичні кроки могли б сприяти просуванню мирного процесу?

- Насамперед обидві сторони мають визначити сфери, у яких ще залишаються спільні інтереси. Однією з таких сфер є Чорне море, адже стабільність у цьому регіоні відповідає інтересам усіх прибережних держав.

По-друге, переговори мають бути зосереджені на практичній співпраці, а не на спробах одночасно врегулювати всі політичні розбіжності. Туреччина вважає, що довіру можна відновлювати поступово, крок за кроком.

Ще одним важливим аспектом є взаємопов'язаність транспортної інфраструктури. Такі проєкти, як Середній коридор, регіональні транспортні маршрути та економічне співробітництво, не повинні бути спрямовані проти будь-якої окремої країни. Якщо такі ініціативи перетворяться на інструмент геополітичного виключення, вони, найімовірніше, породжуватимуть нові напруження замість того, щоб зменшувати вже наявні.

Позиція Туреччини залишається незмінною. Вона підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, водночас наголошуючи, що досягнення стійкого миру неможливе без залучення Росії до переговорного процесу. Мета полягає не в ізоляції однієї зі сторін, а у створенні умов, за яких дипломатія, зрештою, зможе дати результат.

ВСЕОХОПНОЇ УГОДИ МІЖ ІРАНОМ ТА США НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ НЕ БУДЕ – МАКСИМУМ ЧЕРГОВА ТИМЧАСОВА ДОМОВЛЕНІСТЬ

- Сполучені Штати та Іран нині проводять новий раунд переговорів. Чи вважаєте ви, що вони можуть завершитися досягненням довготривалої угоди?

- Думаю, що зараз ми спостерігаємо радше спробу досягти тимчасового порозуміння, а не укласти довгострокову угоду. Нинішній формат дає обом сторонам додатковий час, однак не розв'язує ключових проблем, які розділяють Вашингтон і Тегеран.

Водночас важливу роль відіграють і внутрішньополітичні чинники. Сполучені Штати, Ізраїль та Іран мають власну внутрішню політичну динаміку, і наразі жодна зі сторін, схоже, не зацікавлена у масштабній ескалації. Саме тому, на мою думку, вони намагаються не вирішити кризу остаточно, а утримувати її під контролем.

Ядерна програма, балістичні ракети, санкції та питання регіональної безпеки залишаються надзвичайно складними темами. Я не очікую укладення всеохопної угоди найближчим часом. Максимум, на що можна розраховувати, – це ще одна тимчасова домовленість.

- Які головні перешкоди заважають Вашингтону та Тегерану досягти всеохопної угоди?

- Передусім проблема полягає в тому, що переговорний процес не повною мірою відображає регіональний контекст. Ізраїль є одним із ключових учасників цієї кризи, однак формально не бере участі в переговорах. Без урахування безпекових інтересів Ізраїлю та його ролі в регіоні досягти стійкого врегулювання буде складно.

Друга проблема – регіональний вплив Ірану. Його зв'язки зі збройними угрупованнями та недержавними акторами на Близькому Сході залишаються серйозним джерелом занепокоєння для багатьох країн, зокрема Туреччини та держав Перської затоки.

Навіть якщо вдасться досягти прогресу щодо ядерної програми, ці ширші геополітичні питання залишаться невирішеними. Саме тому, вважаю, будь-яка угода, укладена зараз, найімовірніше, матиме тимчасовий характер.

ЗОВНІШНІЙ ТИСК КОНСОЛІДУЄ ІРАНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

- Попри військовий тиск і внутрішнє невдоволення, іранський режим продемонстрував значну стійкість. Чим ви це пояснюєте?

- Однією з причин є те, що зовнішній тиск часто не послаблює, а навпаки – зміцнює національну згуртованість. Багато іранців можуть не погоджуватися з політикою влади, однак під час військового протистояння це зовсім не означає, що вони підтримуватимуть зовнішнє втручання. Існує велика різниця між незгодою зі своїм урядом і підтримкою іншої держави, яка атакує твою країну.

Ще одним важливим чинником є стійкість іранських державних інституцій. Навіть якщо окремі політичні лідери зникають із політичної сцени, самі інституції продовжують функціонувати. Державний апарат, силові структури та політична система зберігають свою дієздатність. Тому я часто говорю про стійкість. Військова сила сама по собі не визначає, чи здатна держава пережити кризу. Не менш важливими є політична, інституційна та суспільна стійкість. Іран дуже чітко це продемонстрував.

- Чи вважаєте ви, що Сполучені Штати неправильно оцінили реакцію іранського суспільства на військовий тиск?

- Думаю, існували очікування, що військовий тиск може спровокувати внутрішнє повстання проти чинного режиму. Однак ці очікування виявилися нереалістичними.

Багато людей, які виступають проти влади, водночас вважають себе патріотами. У разі зовнішнього конфлікту вони, як правило, згуртовуються навколо держави, а не підтримують зовнішній тиск. Опозиція нікуди не зникла. Вона лише відклала своє протистояння з владою до моменту, коли зовнішні загрози зменшаться. Тому сам по собі військовий тиск навряд чи здатний спричинити політичні зміни.

БАГАТО ЗАХІДНИХ СПОСТЕРІГАЧІВ НЕДООЦІНЮЮТЬ ЗНАЧЕННЯ ШИЇТСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ІРАНЦІВ

- Як саме це працює?

- На мою думку, один із найважливіших аспектів для розуміння Ірану – це наратив Кербели. Один із центральних історичних і релігійних наративів шиїтського ісламу. Коли Іран опиняється під зовнішнім тиском, влада спирається не лише на військову силу. Вона також мобілізує історичну пам'ять. Наратив про Кербелу, імама Хусейна та жертовність протягом століть був невід'ємною складовою шиїтської політичної ідентичності. Це не просто релігійна історія. Це політичний наратив, який спонукає до опору тому, що сприймається як несправедливість або пригнічення.

Багато західних спостерігачів недооцінюють значення ідентичності. Вони часто зосереджуються на санкціях, військовому потенціалі чи економічних показниках, однак саме ідентичність також значною мірою формує політичну поведінку. Відродження шиїтської ідентичності в періоди конфліктів не слід недооцінювати. Зовнішній тиск може не послабити Ісламську Республіку, а навпаки – зміцнити ідеологічні засади, на яких побудована держава.

МОЖЕМО СТАТИ СВІДКАМИ «ВЕЛИКОЇ УГОДИ» МІЖ ВАШИНГТОНОМ І ПЕКІНОМ ЩОДО СФЕР ВПЛИВУ

- У своїй книзі «Зовнішня політика Китаю щодо Близького Сходу» ви стверджували, що Китай стане однією з визначальних сил нового міжнародного порядку. З огляду на війну в Україні та нинішню геополітичну ситуацію, чи змінилася ваша оцінка?

- Ні, моя оцінка не змінилася. Я й надалі вважаю, що майбутній міжнародний порядок ґрунтуватиметься на моделі співгегемонії Сполучених Штатів і Китаю. Якщо ці дві держави не навчаться співіснувати, вони ризикують взаємно послабити одна одну. Це надто великі держави, щоб ігнорувати одна одну. Вважаю, що зрештою ми станемо свідками великої домовленості між Вашингтоном і Пекіном щодо розподілу сфер впливу. На мою думку, цей процес уже розпочався, хоча відбувається тихо й поступово.

Китай дедалі більше зосереджуватиметься на Азійсько-Тихоокеанському регіоні, тоді як Сполучені Штати й надалі концентруватимуть увагу на Європі та євроатлантичній спільноті. На жаль, такі регіони, як Близький Схід, Східна Європа та окремі частини Євразії, можуть залишитися простором, де великі держави продовжать конкурувати між собою. Водночас Африка, ймовірно, ставатиме дедалі важливішою ареною суперництва великих держав, що означатиме поширення стратегічної конкуренції, яка сьогодні переважно розгортається за віссю Схід–Захід, у південному напрямку.

- Тобто Росія вже не входить до цієї «формули»?

- Особисто я більше не вважаю Росію однією з визначальних глобальних держав. Вона залишається великою країною зі значним військовим потенціалом і величезними енергетичними ресурсами, однак сучасна конкуренція дедалі більше визначається технологіями, штучним інтелектом, взаємопов'язаністю інфраструктури та високотехнологічними галузями. Війна не дає Росії змоги розвиватися в цих напрямах. Поки вона витрачає колосальні ресурси на війну проти України, дедалі більше відстає в технологічному розвитку. Натомість Китай продовжує нарощувати свій технологічний потенціал, одночасно закуповуючи російські енергоресурси на дуже вигідних для себе умовах. У багатьох аспектах нинішній формат відносин приносить Пекіну більше переваг, аніж Москві. Росія потребує Китаю значно більше, ніж Китай потребує Росії.

- Китай підтримує тісні відносини з Росією, уникаючи відкритої підтримки України, і позиціонує себе як нейтральний посередник. Як ви оцінюєте позицію Пекіна і наскільки переконливими є його заяви про нейтралітет?

- Китай діє дуже обережно. Він уникає прямої військової участі, оскільки його головним пріоритетом є не сама війна, а довгострокове стратегічне суперництво зі Сполученими Штатами.

Пекін веде переговори з Вашингтоном із широкого кола питань: від торгівлі й технологій до штучного інтелекту та стратегічної конкуренції. Для довгострокових інтересів Китаю ці переговори мають набагато більше значення, аніж безпосередня участь у війні в Україні.

З погляду Китаю, доки загальні відносини зі Сполученими Штатами залишаються стабільними, у нього немає особливих стимулів до військового залучення в інших регіонах.

Китай також вибірково підходить до своєї міжнародної активності. Попри конфлікти на Близькому Сході, у Сирії, секторі Газа та інших регіонах, Пекін переважно уникає прямої політичної чи військової участі. Його головною турботою залишається власне стратегічне середовище, насамперед Тайвань та Індо-Тихоокеанський регіон.

- Ви згадали, що технології та взаємопов'язаність інфраструктури стануть основою майбутньої геополітичної конкуренції. Чому саме ці два чинники є такими важливими?

- У майбутньому визначальне значення матимуть дві речі: енергія та взаємопов'язаність. Технології не можуть функціонувати без надійного енергозабезпечення, а цифрова економіка –без захищеної інфраструктури. Штучний інтелект, дата-центри та високотехнологічні виробництва залежать як від електроенергії, так і від глобальної інфраструктурної взаємопов'язаності.

Саме тому транспортні коридори, волоконно-оптичні мережі та енергетична інфраструктура стають стратегічними активами. Якщо ці зв'язки будуть порушені, навіть найсучасніші технології втратять свою ефективність.

Саме цим пояснюються масштабні інвестиції Китаю у проєкти зі створення інфраструктурної взаємопов'язаності. Це не просто економічні ініціативи, а стратегічні інвестиції у формування майбутнього міжнародного порядку.

Ольга Будник, Анкара

Фото: Anadolu Ajansı, Son Dakika та ORSAM