Геополітичні події сьогодення вказують на період глибоких трансформацій міжнародної системи безпеки. Ми стоїмо перед серйозними ризиками затягування та розширення конфліктів і воєн, тривають трансформація і переосмислення ролі США та НАТО як гарантів світової стабільності.

Водночас нові технології змінюють характер сучасної війни, породжуючи нову гонку озброєнь, а Європа дедалі більше стикається з необхідністю самостійно забезпечувати власний захист.

Ескалація на Близькому Сході не має відвертати увагу від війни Росії проти України, яка залишається ключовим викликом для європейської безпеки, тоді як Київ і Анкара можуть відіграти важливу роль у формуванні нової архітектури безпеки на континенті та пошуку шляхів досягнення миру.

Про ці та інші актуальні питання в інтерв’ю Укрінформу розповів Фатіх Джейлан, посол Туреччини (у відставці), колишній постійний представник Туреччини при НАТО, президент Політичного центру Анкари та Турецької атлантичної асоціації.

НАЗЕМНА ОПЕРАЦІЯ США В ІРАНІ ПІДВИЩИТЬ РІВЕНЬ ЕСКАЛАЦІЇ ДО НЕПЕРЕДБАЧУВАНИХ НАСЛІДКІВ

- Пане посол, як ви оцінюєте ситуацію на Близькому Сході, чи є загроза подальшої ескалації або розширення конфлікту в регіоні?

- Поточна ситуація на Близькому Сході є серйозним джерелом занепокоєння не лише для країн регіону, також Туреччини, а й для решти світу. Майже всі країни, за кількома винятками, стикаються з тяжкими наслідками в енергетичній сфері, які поширюються на інші сфери життя, разом із потенційною нестачею продовольства, але не тільки. Що довше триває війна проти Ірану, то серйознішими стають наслідки глобальної кризи, яка охоплює більшість держав.

Імовірність подальшої ескалації конфлікту не можна виключати з огляду на позицію адміністрації США, яку Дональд Трамп у своїх заявах постійно змінює. Відповідно, є доречним і виправданим питання, чи існує насправді чітка стратегія США, яка залишає відкритими можливості для деескалації? На мою думку, складно стверджувати, що така стратегія є. Схоже, позиція США формується як Ізраїлем, так і обставинами на театрі бойових дій. І така тривожна ситуація породжує серйозну загрозу розширення конфлікту.

- Чи вважаєте ви, що Сполучені Штати можуть провести наземну операцію? Якою вона може бути – гарантування безпеки Ормузької протоки, удари по ядерних об’єктах чи інших цілях, – і які перспективи такого сценарію?

- Ми спостерігаємо значне нарощування сухопутних сил США в регіоні, що дає підстави припускати можливість проведення наземної операції. Чи перебувають вони там для стримування, щоб досягти угоди з Іраном, чи для здійснення наземних операцій, поки що є невизначеним. Наразі нема інформації про те, чи вже відбуваються певні приховані операції.

Отже, не було б несподіванкою побачити обмежену наземну операцію США для захоплення низки іранських островів в Ормузькій протоці. Така операція, безумовно, підвищила б рівень ескалації з непередбачуваними наслідками.

ВІЙНА ПРОТИ ІРАНУ НЕ ПОСЛАБЛЮЄ, А, НАВПАКИ, ЗМІЦНЮЄ РЕЖИМ ТА ОБ’ЄДНУЄ СУСПІЛЬСТВО

- Зміна режиму та підтримка протестів були серед початкових цілей операції проти Ірану. Наскільки реалістичним є такий сценарій в Ірані на цьому етапі?

- Зміна режиму в Ірані у коротко- та середньостроковій перспективах за нинішніх обставин є нереалістичною та немислимою. Поточна війна проти Ірану зміцнює режим і ненавмисно пригнічує опозицію до нього. Вона відкриває нові можливості для стійкості не лише самого режиму, а й іранського суспільства загалом. На мою думку, це один із ненавмисних наслідків війни, розпочатої проти Ірану.

Фундаментальне питання полягає в тому, чи готові, зокрема, США до тривалої війни, спрямованої на зміну режиму в Ірані.

Є й інші питання. Чи зможуть США довго зберігати витривалість у військовому та економічному вимірах з огляду на зростання опозиції всередині американського суспільства щодо війни? Наскільки Дональд Трамп буде готовий продовжувати війну попри труднощі, з якими він стикається у зв’язку з листопадовими виборами? Чи погодиться американський істеблішмент на ведення цієї війни протягом невизначеного періоду, тоді як ситуація складається не на користь США як усередині країни, так і на зовнішньому напрямі? Чи розпочнуть США наземну операцію проти Ірану, як про це заявляє Трамп?

Якщо наземна операція справді буде реалізована, вона сприятиме ескалації поточного конфлікту та втягне регіон у новий цикл конфліктів і нестабільності, не кажучи вже про її фатальні наслідки для європейської та глобальної безпеки. Ці та подібні питання ще більше ставлять під сумнів реалістичність сценарію зміни режиму в Ірані.

ЗАГОСТРЕННЯ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ НЕ МАЄ ЗНИЖУВАТИ ПРІОРИТЕТНІСТЬ ВІЙНИ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

- Пане Фатіху, ескалація на Близькому Сході вже відволікла увагу від війни Росії проти України. Як, на вашу думку, це може вплинути на перебіг війни та перспективи переговорів? І які переваги має Туреччина як потенційний майданчик для перемовин?

- Справді, увага міжнародної спільноти відволіклася на Близький Схід через війну проти Ірану. Однак це не означає і не має означати зниження пріоритетності війни, розпочатої Росією проти України. На мій погляд, очевидно, що обидва театри – східний і південний – фактично злилися та справляють значний негативний вплив як на регіональному, так і на глобальному рівнях. У цьому контексті, зокрема, Європа не має розкоші використовувати війну на Близькому Сході як привід для відвернення уваги від війни в Україні. І, як мені здається, вона так і не діє. Водночас очевидно, що обидва конфлікти матимуть прямі наслідки для майбутньої архітектури європейської безпеки, яку ще належить сформувати.

Зусилля щодо досягнення спільної основи для миру в Україні не припинилися і мають бути продовжені. Водночас «успіх» або «провал» війни проти Ірану матиме значення насамперед для США і може мати прямі та непрямі наслідки для переговорів щодо досягнення мирної угоди для України. Це або посилить, або послабить позиції США, які прагнуть знайти вирішення поточного конфлікту в Україні. Водночас, з огляду на примирливий підхід Трампа до Путіна, немає впевненості в тому, чи сформується інша лінія поведінки США щодо Росії.

Отже, відповідальність за досягнення справедливого миру для України лежить на Європі, що також передбачає зусилля Туреччини щодо пошуку «європейського рішення» для війни в Україні. Було б мудро і доцільно для Туреччини продовжувати свої спроби сприяти укладенню угоди між Україною та Росією, щоб припинити війну без шкоди для очікувань і пріоритетів Києва. Це вимагає від Туреччини поєднання своїх зусиль із зусиллями Європи для досягнення цієї мети. І ми вже бачимо ознаки внеску Туреччини на цьому напрямі. Будь-яка схема, скерована на досягнення миру для України з урахуванням українських цілей, на мою думку, буде підтримана Анкарою.

ДОПОМОГА УКРАЇНИ У ЗМІЦНЕННІ ППО КРАЇН ЗАТОКИ – ЦІННИЙ ВНЕСОК В ОБОРОНУ РЕГІОНУ

- Атаки Ірану на країни Перської затоки стали несподіванкою для багатьох із них і спонукали до посилення власних оборонних спроможностей. Україна, маючи унікальний досвід перехоплення російських ракет і безпілотників іранського виробництва, запропонувала свою допомогу. Наскільки ефективною може бути така співпраця?

- Очевидно, що ракетні та безпілотні атаки Ірану на країни Перської затоки відкрили нову фазу війни проти Ірану. Ці атаки змінили ситуацію на театрі бойових дій. Допомога України у зміцненні протиракетної та протидронової спроможності держав Затоки, безумовно, стане надзвичайно цінним внеском в оборону регіону. Це також символізуватиме незамінну роль України в кризі, що впливає на європейську безпеку.

Водночас існуватимуть обмеження щодо масштабів такої підтримки з огляду на виклики, з якими сама Україна стикається, захищаючи свою територію від російських ракетних і безпілотних атак. Тому буде цілком виправданим, якщо Україна надаватиме пріоритет власним потребам у ракетній та протидроновій боротьбі. Якщо ж Україна матиме надлишкові спроможності, які дадуть їй змогу допомагати країнам Затоки, це, безумовно, буде схвально сприйнято насамперед самими країнами регіону, а також США, які ведуть війну разом з Ізраїлем проти Ірану.

ПРОТИДІЯ УКРАЇНИ РОСІЙСЬКІЙ АГРЕСІЇ НА ПОЛІ БОЮ ЗМІНЮЄ ПРИРОДУ СУЧАСНОЇ ВІЙНИ

- Останні конфлікти демонструють зміну парадигми сучасної війни – від важкого високотехнологічного озброєння до роїв малих дронів і високої мобільності систем. Як, на вашу думку, еволюціонує глобальний збройовий ринок і чи існує ризик нової гонки озброєнь, подібної до холодної війни?

- Стає очевидним, що нові та проривні технології змінюють характер ведення війни з усіма відповідними наслідками. Війна, яку Україна веде проти Росії заради забезпечення свого суверенітету та територіальної цілісності, є переконливим прикладом, що демонструє зміну природи сучасної війни.

Водночас саме використання таких новітніх можливостей у війнах асиметричного характеру не усуває потреби у звичайних силах. Ефективне поєднання традиційних і новітніх засобів стане визначальною рисою майбутніх воєн. Це, своєю чергою, спонукатиме держави до збільшення інвестицій у нові та проривні спроможності найближчими роками.

Суттєві зміни у військових методах, процедурах і доктринах стануть ключовим завданням для багатьох країн. За нинішніх умов, які визначаються політикою сили, було б наївно прогнозувати, що не буде нової гонки озброєнь, подібної до тієї, що мала місце під час холодної війни, хоча й за інших параметрів ведення війни.

ЯКБИ У 2014 РОЦІ НАТО МАЛО ЖОРСТКІШУ ПОЗИЦІЮ, ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ МОЖНА БУЛО Б СТРИМАТИ

- Пане посол, ви обіймали посаду постійного представника Туреччини при НАТО в період, коли Росія анексувала Крим і розпочала агресію на Сході України. З огляду на подальші події, зокрема заяви Єнса Столтенберга про те, що своєчасна військова допомога Україні могла б запобігти повномасштабному вторгненню, як ви оцінюєте рішення НАТО того часу? Чи могла більш рішуча позиція Альянсу змінити хід подій, зокрема запобігти вторгненню в лютому 2022 року?

- Коли Росія окупувала та анексувала Крим, у НАТО існували розбіжності в поглядах. «Стара Європа» виступала за збереження каналів комунікації з Росією попри її агресію, тоді як «Нова Європа» займала позицію на користь більш рішучих дій проти Росії. США намагалися маневрувати між цими двома позиціями у досить двозначний спосіб. У підсумку ця розбіжність призвела до компромісу, досягнутого на Варшавському саміті 2016 року у вигляді «подвійного підходу», що поєднував посилення колективного стримування та оборони із збереженням діалогу та взаємодії з Росією. На жаль, цей підхід не дав бажаного результату і не забезпечив стримування, необхідного для запобігання подальшій агресії Росії проти України.

Майже всі члени НАТО після саміту в Уельсі 2014 року говорили про формування «позиції сили» у відносинах із Росією, однак ця риторика не була реалізована на практиці, на відміну від ситуації після початку Росією повномасштабної агресії проти України в лютому 2022 року.

Я схильний вважати, що якби у 2014 році НАТО зайняло більш жорстку позицію, подібну до нинішньої, без шкоди для можливості досягнення більш сприятливої угоди тоді, Росію можна було б стримати від початку агресії такого масштабу проти України у 2022 році. Однак подальший ланцюг подій розвивався за іншим сценарієм, і тепер Європа стикається з найбільшою кризою безпеки із часів Другої світової війни.

КЛЮЧОВИМ ІНТЕРЕСОМ АНКАРИ Є НЕДОПУЩЕННЯ ПОДАЛЬШОГО ЗАНУРЕННЯ РЕГІОНУ В ХАОС

- Туреччина заявляє, що прагне уникнути втягування у конфлікт на Близькому Сході. Водночас Іран стверджує, що не спрямовує ракети у бік турецької території, хоча системи протиповітряної оборони НАТО вже перехоплювали такі ракети. На вашу думку, про що свідчить ця ситуація? Йдеться про провокації чи це вказує на брак контролю всередині іранської системи?

- Тепер очевидно, що Туреччина дотримується виваженої та збалансованої позиції щодо поточної кризи на Близькому Сході. В інтересах Анкари – не допустити подальшого занурення регіону в хаос. З огляду на цю чітку позицію Анкара прагне знайти шляхи припинення війни та спрямувати регіональні зусилля на пошук спільної основи для переговорів між сторонами конфлікту. Чи дадуть ці зусилля результат – покаже час.

Що стосується ракетних атак, які походять з Ірану, імовірно, для ураження об’єктів США в Туреччині, іранському керівництву було б доцільно припинити такі дії, оскільки в разі їх продовження Туреччина буде змушена вжити заходів для їх негайного припинення. І, на мою думку, такий сценарій не відповідав би інтересам певних іранських органів влади.

- Туреччина продемонструвала здатність ефективно балансувати між основними центрами сили: НАТО, Сполученими Штатами, Росією та країнами Близького Сходу. Який основний принцип лежить в основі цієї політики балансування, і чи зможе Анкара зберегти такий підхід в умовах подальшої глобальної ескалації?

- Основний принцип політики балансування, яку проводить Туреччина в умовах двох великих криз – в Україні та на Близькому Сході, – полягає передусім у врахуванні уроків минулого та викликів, спричинених зростальною нестабільністю, що наближається до кордонів Туреччини. Варто повторити, що не в інтересах Туреччини зазнавати наслідків нестабільності та конфліктів у її безпосередньому оточенні, які створюють ризики та вразливості для життєво важливих безпекових інтересів країни. Отже, що спокійнішим та стабільнішим є сусідство, то краще для Туреччини.

ВІРЮ В МОЖЛИВІСТЬ КОМПРОМІСУ ЩОДО С-400 ВЖЕ ДО ЛИПНЕВОГО САМІТУ НАТО

- З огляду на досвід роботи в НАТО, як ви оцінюєте питання С-400 сьогодні? Чи залишається воно джерелом напруженості у відносинах Туреччини з Альянсом, особливо в умовах, коли системи протиповітряної оборони набули критичного значення?

- Закупівля Туреччиною систем С-400 у період, коли відносини між країнами НАТО та Росією рухалися до серйозної кризи, безумовно, не була найкращим рішенням з погляду стратегічних інтересів Туреччини. Навпаки, це створило значний виклик у відносинах Туреччини з її союзниками. Це складне питання й досі залишається на порядку денному у відносинах між Туреччиною та її союзниками, і, схоже, Туреччина докладає зусиль для пошуку взаємоприйнятного розв’язку цієї проблеми.

Я хотів би вірити, що існує можливість досягнення компромісу щодо цього виклику до саміту НАТО, який має відбутися в Анкарі у липні 2026 року. Тож варто зачекати і подивитися, як розвиватимуться події напередодні Анкарського саміту.

ЄВРОПІ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ НЕОБХІДНЕ ЗАЛУЧЕННЯ ТУРЕЧЧИНИ ТА УКРАЇНИ

- Пане посол, чи погоджуєтеся з твердженням, що світ переходить до нової моделі безпеки, у якій колективна безпека поступово втрачає позиції?

- Стає очевидним, що світові справи зазнають глибоких змін з огляду на складність і мінливість та руйнування старого порядку. Поточна ситуація є просто нестійкою і гостро потребує реформування та відновлення. Таке складне завдання, безумовно, потребуватиме часу і буде непростим для всіх учасників.

Мушу визнати, що нинішній підхід США, як він офіційно зафіксований у їхніх стратегіях національної безпеки та оборони, завдав серйозного удару по їхній надійності та довірі до них. Це ще більше погіршило деградацію безпекового середовища, з якою ми всі нині стикаємося. І немає ознак того, що ситуація зміниться на краще у найближчому майбутньому. З огляду на невтішну картину та виклики, які Трамп ставить перед європейською безпекою, вважаю, що США, імовірно, налаштовані й надалі рухатися цим курсом. Тоді як Європа буде змушена взяти свою долю, зокрема у сфері безпеки та оборони, у власні руки. Водночас Європа має здійснювати це масштабне завдання на недискримінаційній основі, тобто розробляти механізми залучення таких країн, як Велика Британія, Туреччина, Канада та Україна, під час формування майбутньої архітектури європейської безпеки, якщо вона справді прагне стати повноцінним геополітичним актором.

- Чи готові європейські союзники по НАТО до безпекового сценарію, за яким роль США зменшиться, і як це може вплинути на баланс сил?

- Було б доцільно враховувати навіть малоймовірний, на перший погляд, сценарій, за якого у майбутньому США існуватимуть без Європи, а Європа – без США. Водночас очевидно, що у найближчій перспективі відносини між США та Європою не розвиватимуться у цьому напрямі в рамках трансатлантичного формату. Однак Європа має якнайшвидше максимально скоротити прогалину у звичайних видах озброєнь порівняно зі США, а також серйозно розглянути можливість створення у довгостроковій перспективі власного потенціалу ядерного стримування.

За умови, що події розвиватимуться у цьому напрямі, у інтересах як Туреччини, так і України є об’єднання зусиль для зміцнення нової архітектури європейської безпеки та пошуку шляхів активної участі в цьому комплексному процесі. Вважаю, що Туреччина та Україна мають необхідні політичну волю та спроможності, які можуть посилити європейську безпеку за умови, що європейські актори продемонструють відкритість до обох країн. Що швидше вони зможуть проявити здатність до стратегічного мислення, то краще для європейської безпеки.

Ольга Будник, Анкара