Війна Росії проти України, безпрецедентний спротив та боротьба українського народу привернули увагу багатьох дослідників, військових експертів та аналітиків у різних країнах світу. Туреччина не є винятком. У турецькому суспільстві, де тривалий час поширеними були стереотипні уявлення про «братерство та дружбу» і «спільну історію» українців та росіян, після початку повномасштабного вторгнення дедалі більше прагнуть зрозуміти справжні причини війни, дізнатися правду про події в Україні, оцінити можливі наслідки для України, Туреччини і регіону загалом.

Нещодавно в Туреччині вийшла друком перша книга турецькою мовою про війну Росії проти України, яка охоплює як історичні, так і суспільні та людські аспекти. З її автором – експертом з міжнародних відносин, полковником у відставці, аналітиком, дослідником Джанфером Балчиком – говоримо про написання книги, враження від перебування в Україні на початку повномасштабного російського вторгнення, пережитий досвід, силу спротиву українського суспільства та вплив війни на дітей.

ПОБАЧИВШИ УКРАЇНУ, НЕМОЖЛИВО ЇЇ НЕ ПОЛЮБИТИ

- Пане Джанфере, коли і як почалося ваше знайомство з Україною? В який момент ви відчули, що ця країна для вас не лише професійна тема, а й особиста справа? Чому ви підтримуєте Україну?

- Україна завжди мене цікавила. Чув про її красу, достаток і родючість, але до 2013 року не складалося побачити вашу країну на власні очі. При першій нагоді поїхав у Київ. Ще в літаку, у повітрі мав можливість переконатися, наскільки величною є природа. Україну вважаю країною, яку неможливо побачити й не полюбити. Спочатку ви закохуєтеся в її красу, потім захоплюєтеся її людьми. Поки не познайомитеся ближче, можливо, відносите їх до однієї когорти з росіянами. Тому що ми завжди думали, що українці та росіяни «мають однакові історичні цінності й належать до однієї культури». Але знайомлячись з українцями ближче, розумієте, що вони значно відрізняються від росіян: їхні людські цінності набагато вищі, вони конструктивніші, більш готові допомагати й мають щиріші серця.

Коли я вперше відвідав Україну, подумав: «Якби мав повноваження, то доклав би зусиль, щоб ця країна встановила дуже близькі взаємні відносини з Туреччиною». Так і сталося. Певний час я обіймав посаду координатора з України та сусідніх країн університету Башкент, головний офіс якого розташований в Анкарі. Почав докладати зусиль, щоб зламати упередження щодо України та представити її турецькій громадськості з тими цінностями, на які вона заслуговує.

Спокійна, безпечна й така, що радує серце, атмосфера України спонукала мене ще ближче зацікавитися цією країною.

Я мав можливість, хоча й частково, спостерігати війну, що почалася з 2014 року, і те, як український народ відстоював свою справедливу справу. Я намагався зрозуміти основні причини як тієї війни, що частково тривала на регіональному рівні, так і повномасштабного наступу Росії у 2022 році. Спостерігаючи та проводячи дослідження, побачив, що події в Україні неправильно подаються турецькій і світовій громадськості. Я оцінив це як дуже велику несправедливість. Умови, які Росія висувала для миру, я порівняв із положеннями Севрського договору, підписаного в останні роки існування Османської держави.

Від кожної людини в Україні, з якою я зустрічався, незалежно від її рівня, відчував щирість. Я помітив схожість між нашими культурами та причини, чому впродовж історичного процесу, перебуваючи постійно в стані конфлікту з росіянами, ми час від часу були близькими з українським народом. І зрештою вирішив, що маю зробити щось для цієї прекрасної країни та українців, дружніх до Туреччини людей.

Наскільки це можливо, я намагався розповідати про умови, в яких перебуває Україна, і про справжні масштаби війни. Продовжую це робити, і робитиму доти, доки вистачить мого життя.

НА ПОЧАТКУ ВІЙНИ НЕ ДУМАВ, ЩО УКРАЇНЦІ ЗМОЖУТЬ ЧИНИТИ НАСТІЛЬКИ СИЛЬНИЙ ОПІР РОСІЇ

- Ви багато років служили в армії, що найбільше вразило вас у поведінці людей в Україні під час війни? Які з попередніх уявлень змінилися?

- Після довгих років на службі, з виходом на пенсію намагався ближче пізнати географію та культуру сусідніх країн. Помітив, що культура й соціальна поведінка українців у багатьох аспектах перетинаються з турецькою культурою. Подібний не лише культурний складник, а й моделі історичного спротиву. З огляду на те, що було відомо про російську армію, а також оцінки ЗМІ, на початку повномасштабного вторгнення й не думав, що українська армія й народ зможуть чинити настільки сильний опір Росії.

Окупація Криму Росією з різних причин не зустріла достатнього спротиву, тому я оцінював, що повномасштабне вторгнення може тривати недовго і завершитися впродовж одного тижня – десяти днів. Але я швидко зрозумів, що помилявся з таким прогнозом. У мене були побоювання, що можуть виникнути паніка й поширитися випадки мародерства, грабежів та подібних дій. І в цьому я теж помилився. Більшість знала, що робити, бо психологічно українці були готові до війни й перед обличчям тотальних атак значною мірою подолали свої страхи. Окрім кількох поодиноких випадків, до яких здебільшого були причетні іноземці, у магазинах із вибитими вікнами та без охорони не спостерігалося крадіжок, мародерства чи чогось подібного до цього.

Від самого початку війни, у її найінтенсивніший період я перебував у Києві, отже все бачив на власні очі. Безпосередньо був свідком евакуації цивільного населення. Усі ставилися одне до одного з великою повагою. Люди намагалися зберегти не лише власне життя, а й життя домашніх і безпритульних тварин. Замість атмосфери паніки я побачив терпеливість, змішану з гнівом, витривалість і рішучість робити те, що необхідно. Це ті риси українського народу, які я найбільше ціную.

КОЛИ ПИШЕШ ПРО ВІЙНУ ЗСЕРЕДИНИ, ЦЕ ДОПОМАГАЄ РОЗКРИТИ ЇЇ СПРАВЖНІ МАСШТАБИ

- Чому для вас було важливо написати книгу про війну в Україні та поділитися побаченим? В який момент зрозуміли, що зробите акцент на дітях?

- Через моє військове минуле та інтерес до історії я уважно стежив за перебігом війни та міжнародним висвітленням її подій. Найбільшою несподіванкою для мене, як я казав, став потужний спротив українців. Я вирішив розповісти про нього турецькому народу, світові. Але згодом травматичні події, з якими я зіткнувся, також бомбардування дитячої лікарні Охматдит, змусили мене замислитися, що доцільніше показати війну з погляду дітей, жінок і людей похилого віку.

У перші дні війни на залізничному вокзалі спостерігав сцену прощання, яка мене дуже вразила. Дитина віком приблизно 1,5–2 роки на руках у батька била його кулачками по обличчю й одночасно обіймала та цілувала. Мати ж із глибоким сумом спостерігала за цією сценою. На дорогах і на тому ж вокзалі я бачив труднощі, які переживали не лише діти, а й літні жінки та чоловіки. Тоді й вирішив, що напишу і про самовідданий спротив українського народу, і про труднощі та жорстокість, з якими стикнулися діти, жінки й люди літнього віку. Це мій обов’язок як свідка тих подій та данина людяності.

Спостерігати війну, переживаючи її, для письменника, до того ж для військового, надзвичайно важливо. Це можливість описати реалії війни зсередини. Звісно, життя в Україні в умовах війни несе із собою великі ризики. Це постійна небезпека. Однак маю усвідомлення, що це служіння не лише українському народові, а й народові Туреччини та світовій громадськості. Це допомагає долати труднощі. Писати про війну, перебуваючи всередині неї, – це допомагає розкрити її справжні масштаби.

САМЕ ДІТИ ПЕРЕЖИВАЮТЬ ВІЙНУ В ЇЇ НАЙБОЛЮЧІШИХ ВИМІРАХ

- Дослівний переклад назви вашої книги – «Діти, які не в змозі сміятися, коли граються». Чому обрали саме таку назву?

- У Києві я зупинявся в місці, розташованому біля школи. Іноді спостерігав за дітьми. До війни вони весело гралися, багато сміялися, гомоніли. Коли згодом повернувся в Україну під час повномасштабного вторгнення, на тому ж шкільному подвір’ї діти гралися, але не було чути ні сміху, ні шуму. Це мене вкрай вразило. Тривога, туга і гнів на обличчях дітей, яких я зустрічав в Україні під час війни, були таких масштабів, що не вмістилися б у жодну книгу. Думаю, саме діти переживають війну в її найболючіших вимірах. Дорослі вже бачили життя з його добрими й не дуже моментами. Однак діти лише починають жити. Їм важко зрозуміти, що відбувається. У різкому холоді зими, під небезпекою атак вони були змушені залишати свої домівки, свою країну. Вони їхали не тільки від своїх близьких, своєї землі, шкіл і друзів, а й від свого майбутнього. Дехто з дітей в один момент втрачав сім’ї. Я згадував, що в період мого перебування в Києві відбулася атака на найбільшу дитячу лікарню країни. Це розбило моє серце…

Ці всі історії настільки мене вразили, що я мав про це написати. Цю ситуацію потрібно було донести до турецької громадськості відповідними словами. Я зробив це через книгу, розповідаю про це на публічних заходах і маю намір продовжувати.

- Як, на вашу думку, пережитий досвід війни може вплинути на майбутнє українських дітей? Що це означатиме для України після перемоги?

- Ця жорстока війна дуже великою мірою впливає на сьогодення й майбутнє дітей. Вони пережили й переживають великі психологічні травми, здобувають освіту в дуже складних умовах. Ті, хто залишився у країні, переміщуються між своїми домівками та укриттями, сховищами під час бомбардувань. Ті ж, хто змушений був емігрувати до інших країн, намагаються пристосуватися до іншої культурної спільноти та освітньої системи цих країн.

Але попри все життя триває. Ці діти, якщо їх правильно спрямовувати, вийдуть із цієї війни ще сильнішими. Вони розуміють, хто і що є їхніми справжніми ворогами, навчаються долати труднощі. Вони ніби отримують «щеплення проти труднощів» і набувають дуже стійкого життєвого імунітету. Це має велике значення й з погляду майбутнього Української держави. Ці діти продовжать свій шлях як покоління, що бачило всі жорстокі умови війни, пережило її труднощі. Ці діти, змішуючи свій гнів із терпеливістю, перетворюють їх на наполегливість і рішучість.

МИР МАЄ ГАРАНТУВАТИ МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКИМ ДІТЯМ

- Якщо звести вашу книгу до одного основного послання, що міжнародна спільнота повинна зрозуміти про Україну та українців через цю війну?

- Український народ веде національну війну. Найважчий тягар цієї війни несуть діти, а тягар дітей – їхні батьки. Агресивність Росії спрямована на знищення не лише електростанцій, інфраструктури, шкіл і лікарень, а й майбутнього України. Ця війна краде не тільки завтрашній день, а й надії, мрії та усмішки українських дітей. Мир, якого можна досягти, передусім має передбачати гарантії, що забезпечать майбутнє цих дітей.

Майбутнє українських дітей у багатьох аспектах пов’язане з майбутнім дітей європейських країн. Чорні хмари, що виснуть над майбутнім українських дітей, можуть мати потенціал затьмарити й майбутнє європейських дітей.

- Які прояви людяності та гідності українців під час війни найбільше вас вразили?

- Повторюся, але це важливо. Найбільше вразило, як український народ згуртувався та чинив опір у спосіб, що може стати прикладом для всіх народів світу. Від самого початку війни всі вірили в перемогу. Ця віра підтримала українську армію й дала їй змогу зупинити одну з найсильніших армій світу. Українці зуміли задовольнятися дуже малим і водночас мобілізувати всі свої сили.

Особливо наголошу на вшануванні та збереженні пам’яті про загиблих на війні. Це понад усяку похвалу. Те, що люди стають навколішки, коли проходять похоронні процесії, є способом вшанування, якого я раніше не бачив.

Окрім того, жінки дуже швидко опанували роботу, яку чоловіки, що пішли на фронт, були змушені залишити, і зуміли витримати всі тяжкі умови життя. Замість того щоб плакати, стогнати чи скаржитися, кожен намагався виконати свій обов’язок.

Ще одним аспектом, який мене вразив, була реакція українського суспільства на дії щодо їхнього лідера у США, які не відповідали дипломатичним нормам: український народ згуртувався, продемонстрував спільну позицію та підтримав свого Президента.

У РАЗІ ЗАТЯГУВАННЯ ВІЙНИ В УКРАЇНІ БЕЗПЕКА ЄВРОПИ БУДЕ ПІД ВЕЛИКОЮ ЗАГРОЗОЮ

- Як оцінюєте зусилля щодо припинення війни в Україні та досягнення миру? Якою має бути роль США та європейських країн?

- Жодна угода не може бути довготривалою, якщо не дає Україні постійні гарантії безпеки. Росія не відмовилася від стратегії залишити Україну нейтральною буферною державою і тримати її відкритою для нападу. США чинять тиск на обидві сторони, щоб завершити війну, однак створюють більший тиск саме на Україну. Вони прагнуть встановити обмежений геополітичний баланс із Росією й водночас тримати під контролем підземні багатства України. Така ситуація суттєво суперечить національним інтересам України.

Для України важливими є територіальна цілісність, гарантії безпеки та безпечна інтеграція із Заходом. Європейський Союз вважає, що Росія не є щирою, але віддає перевагу обережному спостереженню за процесом.

На моє переконання, імовірність того, що нинішні переговори завершаться мирною угодою, наразі доволі низька. Найбільш імовірним сценарієм є «заморожений конфлікт до створення відповідних умов». Інший можливий варіант – припинення вогню та фактична фіксація лінії фронту. Серед варіантів є також такий, що Україна на досить тривалий період відкладе своє членство в НАТО та погодиться на фактичний контроль Росії над певними регіонами. Але цей варіант мені видається найменш імовірним. До віддалених, але можливих варіантів належить і досягнення результату, подібного до довготривалого статус-кво між Південною Кореєю та Північною Кореєю.

На цьому етапі досягнення угоди, яка б враховувала інтереси обох сторін, досить складне. У разі зриву переговорів і затягування війни безпека як Європи, так і світу опиниться під великою загрозою.

На цьому етапі більш реалістичним є контрольоване припинення вогню, ніж стійкий мир. Перемовини мають значення не лише для війни між двома країнами, а й для формування безпеки Чорноморського регіону та нової архітектури безпеки Європи.

- Яку роль у цьому процесі може відіграти Туреччина?

- Туреччина є однією з небагатьох країн, які можуть вести діалог з обома сторонами. За будь-яких умов Туреччина захищала й далі захищає територіальну цілісність України, а також її членство в НАТО та Європейському Союзі. Ця стратегія балансу Туреччини є одним із найважливіших інструментів для ведення діалогу та збереження стійкого миру у разі його досягнення.

Упродовж війни суворе дотримання Туреччиною Конвенції Монтре про протоки запобігло прямому зіткненню між НАТО та Росією.

Європейський Союз разом із Туреччиною зобов’язаний створити стримувальну безпекову парасольку, для цього збільшити оборонні витрати та за будь-яких умов продовжувати всіляку підтримку України.

У новому безпековому порядку Туреччина має зберегти статус «країни, що володіє однією з найбільших армій світу», і надалі бути «ключовою балансувальною силою».

Після можливого припинення вогню підготовка підґрунтя для укладання мирної угоди у Стамбулі може принести результати, вигідні для всіх сторін.

ХОЧУ БУТИ СВІДКОМ ТОГО, ЯК УКРАЇНА СТАНЕ СИЛЬНІШОЮ

- Пане Джанфере, які маєте творчі плани?

- Книга, про яку ми сьогодні говоримо, почала створювати в турецькому суспільстві вплив, що значно перевищив мої очікування. Основна мета цієї книги – просвітити турецький народ щодо маловідомих реалій України. Я ще маю прагну розповісти про події в Україні турецьким дітям, але не лякаючи їх. Тому планую писати казки. Одна з казок, що буде в новій книзі, уже є в книзі «Діти, які не в змозі сміятися, коли граються».

Тепер триває робота над перекладом цієї книги українською та англійською мовами. Після завершення перекладів планується їх видання та розповсюдження в інших країнах. Це може зробити внесок у поінформованість громадськості про війну в Україні в інших країнах. Бачу корисним, спираючись на зміст цієї книги та мій досвід, брати участь чи проводити публічні заходи.

Крім того, планую написати книгу про Крим, назву якої ще не придумав. Також у планах написати про маловідомі аспекти Галицького фронту під час Першої світової війни, зокрема участь турецьких військових. Уже триває робота над моїм твором для молоді під назвою «Смерть там, де закінчується надія».

Ще одним із моїх пріоритетів є вивчення української мови. Сподіваюся, зможу знайти для цього відповідні умови.

- Чи плануєте знову поїхати в Україну?

- Я був свідком прекрасних днів України. Я є свідком її важких днів. Я також хочу стати свідком того, як Україна знову підніметься на ноги і стане сильнішою, ніж раніше. Тому, якщо Бог дасть здоров’я, хочу знову поїхати в Україну – і розділити цей біль, і написати історію про відродження.

З повагою і вдячністю вітаю благородний народ України, який захищає свою країну ціною власного життя, і щиро бажаю встановлення стійкого миру, за якого українські діти та весь український народ знову зможуть щиро усміхатися.

Ольга Будник, Анкара