Заклики до єдності й недопущення розколу в суспільстві часто сприймаються як риторика політиків напередодні виборів. Однак насправді єдність – це питання національної безпеки: зі згуртованою нацією значно складніше воювати. Саме тому головною мішенню когнітивної, або смислової, війни стають довіра між людьми, довіра до інституцій і спільні цінності. Коли ці зв’язки руйнуються, будь-яка інформація стає токсичною й перестає сприйматися частиною суспільства.

В умовах війни та постійних криз, коли люди зосереджені на виживанні, така вразливість особливо небезпечна. Про те, як Росія вибудовує когнітивну агресію, чому контроль над мисленням стає важливішим за контроль над територіями і що Україна може цьому протиставити, Укрінформ поговорив із директоркою Інституту національної стійкості та безпеки, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки Реною Марутян.

У КОГНІТИВНІЙ ВІЙНІ НАВІТЬ ПРАВДИВА ІНФОРМАЦІЯ МОЖЕ ПЕРЕТВОРИТИСЯ НА ЗБРОЮ

- Пані Рено, методи впливу на свідомість людини – від пропаганди до політтехнологій – існують давно. Навіщо було вводити нове поняття «когнітивна війна» і що воно додає до нашого розуміння цих впливів?

- Як науковиця, почну з того, що існують різні школи й теорії національної безпеки – європейська, американська, з 1990-х років українська, а колись була радянська. В принципі, існує багато понять, що характеризують таку війну, просто кожна школа має національні та культурні особливості її ведення.

Поняття «когнітивна війна» бере початок в американській теорії безпеки – саме у США його почали вводити в науковий обіг і нормативно-правове поле.

За радянських часів, а також нині в Росії, це називають інформаційно-психологічною або ментальною війною. В Україні професор Георгій Почепцов написав кілька книг про смислову війну – тобто війну за смисли, за сенсотворення.

Тому дуже часто виникає плутанина. Але ключова відмінність полягає в тому, що метою інформаційної війни є вплив на суспільну думку, на масову свідомість.

Натомість мета когнітивної війни – це вплив на сам процес мислення, пізнання світу, який залежить від культурної матриці людини, її національної ідентичності.

Саме тому суб’єктами на полі когнітивної війни стають культура й освіта – все те, що формує картину світу людини: хто ми, де ми живемо, хто наші друзі й вороги, у що ми віримо, які маємо святині тощо. Усе це закладається в процесі соціалізації, з дитинства.

- Що принципово змінює запровадження поняття «когнітивна війна»? Чи це лише приведення різних термінів до спільного знаменника?

- Ні, це вищий рівень війни. В інформаційно-психологічній війні інформація є лише інструментом впливу. Раніше головним було переконати людину, що ось це – брехня, а це – правда.

У когнітивній війні будь-який факт можна інтерпретувати по-різному, і навіть правдива інформація може перетворюватися на зброю – залежно від того, як саме сторона конфлікту її використовує.

Згадаймо, наприклад, збиття Росією пасажирського літака рейсу MH-17 на Донеччині. Тоді росіяни запустили в інформаційний простір цілу низку версій: що це нібито фейк і тіла загиблих спеціально розкидали по полю; що якийсь «іспанський диспетчер» бачив поруч військові літаки й «два літаки ЗСУ»; що український «Бук» збив літак під час навчань тощо.

Таким чином Росія свідомо створила інформаційний шум і запропонувала таку кількість взаємовиключних пояснень, аби пересічна людина не змогла розібратися в цьому «віялі» версій, де перемішані і правда, і фейки, – і просто «потонула» в морі інформації.

Тож якщо в інформаційній війні володіння інформацією як зброєю нібито дає перевагу, то в умовах розвитку інформаційного суспільства її стає так багато, що це, навпаки, ускладнює для громадянина її осмислення й «обробку».

Саме тому в сучасній війні вже не так важливо контролювати території, як контролювати сам процес мислення.

РОСІЯ СПОЧАТКУ «ЗАЙШЛА» В ГОЛОВИ ЧАСТИНИ НАШИХ СПІВГРОМАДЯН ЧЕРЕЗ НАРАТИВИ ПРО «РУССКИЙ МИР»

- Чому саме зараз про когнітивну війну заговорили активніше?

- Тому що Росія запропонувала й почала нав’язувати власну картину світу – так званий «русский мир», продемонструвавши свою когнітивну перевагу.

Когнітивна війна може мати кілька етапів. Вона може супроводжувати звичайну конвенційну війну, може їй передувати, а може продовжуватися навіть після закінчення звичайної війни або підписання перемир'я.

Саме так діяла Росія: спочатку вона «зайшла» в голови частини наших співгромадян через наративи про «русский мир», нав’язуючи думку, що українського світу – мови, ідентичності, суб’єктності – нібито не існує, а «правильним» вибором є бути разом із «великою державою», яка кличе: «приходьте до нас».

І, як ми бачили, частина населення України, якій показали цю альтернативну картину світу, у неї повірила й піддалася такому впливу.

- Хочу уточнити: поняття «когнітивна війна» застосовується лише в контексті Росії?

- Ні. Можна сказати, що свого часу колонізатори в Африці також вели когнітивну війну щодо місцевого населення.

- А чим це відрізняється від просування того, що називають «м’якою силою» – своєї ідеології, культури, традицій? Чому саме війна?

- Це справді цікаве запитання. Власне, називати це «війною» почала саме Росія. Американці у своїх доктринальних документах частіше вживають терміни «когнітивне домінування» або «когнітивна перевага».

Чому термін «війна» є, скажімо так, не зовсім коректним? Тому що класична війна – з танками, літаками, арміями – завжди має чіткий початок і кінець: перемир’я, підписання мирних угод, розведення військ.

Когнітивну ж війну дуже складно «датувати»: майже неможливо точно сказати, коли вона почалася, і фактично вона не має чіткого завершення. Навіть якщо уявити, що завтра Україна підпише перемир’я з Росією, очевидно, що когнітивна війна не припиниться – вона триватиме й надалі.

Саме тому «когнітивна війна» – радше публіцистичний, журналістський, а подекуди й політичний термін. У фаховому середовищі зазвичай говорять про когнітивне домінування або когнітивну перевагу.

Водночас навіть американські дослідники визнають, що таке домінування не може бути постійним: існують певні часові проміжки, коли одна сторона домінує, потім втрачає цю перевагу, а згодом, за сприятливих умов, може знову її відновити.

- Скільки когнітивних війн або спроб когнітивного домінування ви могли б виділити сьогодні?

- Як правило, когнітивно домінують імперії, адже це форма їхнього існування: без цього вони втрачають можливість отримувати ресурси з колоній.

Я вважаю, що така потужна держава, як Китай, нині здійснює когнітивне домінування над частиною азійського світу. Зокрема, в Центральній Азії Китай просуває свій спосіб життя, власну картину світу, технології. І якщо ця модель виглядає привабливою для місцевого населення, вона починає працювати.

- Тобто когнітивне домінування не обов’язково має негативний знак?

- Воно може мати певні умовні плюси або привабливі сторони для місцевого населення, але його головна мета все одно незмінна – змінити картину світу й вплинути на ухвалення рішень та поведінку.

Наприклад, країни Центральної Азії, як і ми свого часу, обирають свій геополітичний шлях: чи це тюркський світ, чи Китай, чи Росія. По суті, це змагання картин світу, а фактично – цивілізацій.

Водночас цивілізації можуть нести різні сенси.

Скажімо, Британська імперія свого часу мала колонії й далеко не завжди поводилася там по-джентльменськи. Але чим британські колонізатори відрізнялися від російських? У Британському музеї в Лондоні експонується одна з найбільших у світі колекцій артефактів з Єгипту та Африки – і всім відомо, за яких обставин вони туди потрапили. Водночас британці чітко вказують культурологічне походження цих предметів і не декларують їх як «британські» мумії чи статуї.

Натомість, коли росіяни викрадають українську культурну спадщину на тимчасово окупованих територіях Криму, Херсонщини та інших регіонів, вони подають її як «російську» – називають українських художників, письменників чи скульпторів російськими.

ПОПЕРВАХ «РУССКИЙ МИР» ПЛАНУВАЛИ ПРОСУВАТИ ЧЕРЕЗ БІЗНЕС ТА ЕКОНОМІКУ

- Когнітивне домінування – це ще суто академічне поняття чи вже визнана державами загроза, якій потрібно системно протидіяти?

- У законодавстві України наразі немає поняття когнітивної безпеки. Поки що ми використовуємо його переважно на рівні наукового дискурсу – в академічних, аналітичних і публіцистичних текстах.

Водночас когнітивне домінування вже імплементоване в стратегічні документи НАТО. Це поняття також фігурує в документах сектору безпеки й оборони США.

- Коли Росія розпочала когнітивну війну проти України? Чи можете ви виокремити її ключові етапи?

- Це моя особиста точка зору: я вважаю, що інформаційно-психологічна війна завершилася приблизно у 2000 році, а після приходу Путіна до влади почалася саме когнітивна війна.

Починаючи з 2000-х років, ми бачимо формування концепту «русского мира», біля витоків якого стояли так звані методологи, зокрема Георгій Щедровицький (російський філософ, творець методології системного мислення, ідейний натхненник «методологічного руху», – авт.). Вони просували ідею «особливості» Росії.

Щоправда, спочатку йшлося про інший підхід: «русский мир» планували просувати через бізнес та економіку, шляхом «захоплення» Європи російськими ресурсами.

Згодом команда їхніх учнів, зокрема й син Щедровицького Петро, перенесла ці методи з бізнесу в політику та інші сфери.

- Коли ці підходи були спрямовані безпосередньо проти України?

- Я не можу назвати конкретну дату. Але варто згадати, що одразу після приходу до влади Путін заявив: розпад Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття.

Тобто з самого початку він був налаштований на відновлення умовного «СРСР 2.0». Питання полягало лише в тому, якими методами це буде реалізовано.

Концепція «русского мира» формувалася поступово й доволі довго. У різні періоди до її розробки були причетні різні люди: Олександр Дугін (філософ, ідеолог неоєвразійства та рашизму, – авт.), Владислав Сурков (російський політик, колишній радник Путіна, – авт.), Сергій Кірієнко (перший заступник керівника адміністрації Путіна, – авт.), а також Олександр Харічев (начальник управління президента РФ з питань моніторингу й аналізу соціальних процесів, – авт.).

Буквально кілька днів тому Харічев презентував у Москві доповідь про російську «державу-цивілізацію», до якої, на його переконання, належать усі східні слов’яни, зокрема й українці.

Отже, можна говорити про новий етап когнітивної війни – момент, коли в Росії вже сформувалася цілісна концепція «російської цивілізації», до якої вони включають і Україну.

Ця доповідь Харічева є у відкритому доступі на YouTube. У ній він перераховує розбіжності між цінностями західного світу та Росії, протиставляючи російську «духовність» західному раціоналізму, колективізм – індивідуалізму, «особливу цивілізаційну місію» Росії – універсальним правам людини, а збереження традиційних сімейних цінностей – особистій свободі та вибору стилю життя.

РОСІЯ НАЗИВАЄ КОГНІТИВНУ ВІЙНУ ПРОТИ ВЛАСНОГО НАСЕЛЕННЯ «ПРОСВІТОЮ», «ОСВІТОЮ» ТА ІНШИМИ ЕВФЕМІЗМАМИ

- Російська пропаганда за роки правління Путіна суттєво вплинула на свідомість власного населення. Чи означає це, що Росія спочатку розпочала когнітивну війну проти власних громадян, а вже потім поширила її на інші країни?

- Це, до речі, принципово відрізняє, наприклад, концепцію когнітивної війни США від російської концепції інформаційно-психологічної або ментальної війни. Річ у тім, що в документах США та НАТО чітко зазначено: когнітивна війна не може вестися проти власного населення.

Натомість Росія вважає це допустимим. Вона називає такі практики «просвітою», «освітою» та іншими евфемізмами.

Росія – це величезна імперія, яка об’єднує сотні народів та етнічних груп із власними культурами, традиціями, віруваннями. Щоб утримувати їх разом, потрібна спільна «когнітивна парасолька» – уніфікована картина світу, яка буде прийнятною для всіх.

Саме тому бурят, який убивав українців у Бучі, говорив, що він «русский» – адже в його свідомості було вибудувано відповідний концепт колективної ідентичності.

- Українці, зокрема мого покоління, змінювали свою картину світу після розвалу Радянського Союзу, а дехто – ще після початку повномасштабного вторгнення Росії. Тобто це можливо і без когнітивного впливу, просто в результаті розширення знань про самих себе?

- Так. Дивіться, ми з вами жили в умовах змагального інформаційного простору, де існували різні точки зору. У нас завжди була свобода вибору, змінювалися президенти, розвивалася політична культура.

А в Росії інформаційно-когнітивний простір залишався тоталітарним і одноманітним: Путін при владі вже 26 років, що там може змінюватися?

- Тобто те, що у нас були різні президенти, на все є різні точки зору, що яскраво проявляється у соцмережах, наша схильність до певної анархії, – це переваги в когнітивній війні?

- Це не анархія, я б назвала це розвитком політичної культури. Свобода слова, зміна влади, соціальні революції – це ознаки демократії. Демократія народжується і живе саме так.

Є навіть органістична теорія, яка порівнює соціальний організм із живим: він проходить від народження до смерті, переживаючи етапи хвороб, війн, соціальних криз. Це своєрідні «хвороби дорослішання». Коли дитина переростає хворобу, імунітет зміцнюється, формується захист.

Так само й у нас зараз формується когнітивна стійкість – своєрідне щеплення від російської пропаганди та когнітивних впливів. Це допомагає відрізняти правду від маніпуляцій і не піддаватися на брехню.

ПІД ЧАС ВІЙНИ ВСЮ РОСІЙСЬКУ ІНФОРМАЦІЮ ТРЕБА ПРОПУСКАТИ ЧЕРЕЗ НАШ «МЕНТАЛЬНИЙ ЩИТ» ПРОТИ КОГНІТИВНИХ ВІРУСІВ

- Тобто апріорі має бути недовіра до всього російського?

- В умовах війни – так. Можливо, з часом щось зміниться, але наразі всю російську інформацію, політичні заяви, культурний продукт, у тому числі кіно та мультфільми, треба пропускати через фільтри нашої когнітивної стійкості. Це наш «ментальний щит» проти когнітивних вірусів, якими нас хочуть «заразити».

Фахівці вже давно визнають: не так важливо протидіяти кожному окремому фейку, як формувати когнітивну стійкість населення як системний захист.

- Українські та зарубіжні військові аналітики зазначають, що у реальній війні проти України Росія не досягла жодної зі своїх стратегічних цілей. А як щодо «когнітивного фронту»? Чи мала вона там успіхи за останні чотири роки?

- Певні успіхи в цьому сенсі у росіян були, але фактично всі вони почалися ще за десятиліття до повномасштабної війни – ідеться про тривалу інформаційно-пропагандистську обробку населення Криму та Донбасу . Саме тоді там було сформовано такий когнітивний простір, у який згодом зайшли «зелені чоловічки».

Чому вони не «зайшли» до Луцька чи не дійшли до Києва? Тому що їм там чинили спротив. А в Криму й на Донбасі росіянам вдалося досягти того, що частина населення сприймала російських завойовників позитивно.

Це безпосередньо пов’язано з тим, як людина розуміє світ і яким понятійно-категоріальним апаратом користується.

Якщо до вас хтось приходить зі зброєю, і вам кажуть, що це окупант, то ви відповідно реагуєте: намагаєтеся захищатися, чинити опір чи тікати.

А якщо його називають «зеленим чоловічком», то реакція змінюється. Назва формує ставлення: замість спротиву з’являється байдужість, прийняття або навіть бажання зробити з ним селфі чи поставити пам’ятник.

Саме так працює когнітивне викривлення.

- Що можна вважати «зброєю» в когнітивній війні?

- У когнітивному сенсі про «зброю» можна говорити лише умовно, у лапках, адже вона не вбиває людей фізично. Водночас підвищення рівня медіаграмотності, сенсотворення та формування соціальних міфів – це теж зброя.

Коли йдеться про міф, мається на увазі не вигадка. Йдеться про сенсову конструкцію, яку суспільство створює для себе. Сьогодні ми формуємо міф сучасної України: ми стійкі, нас не змогла здолати «друга армія світу», ми вигнали її з-під Києва й Харкова, вона не може перемогти нас на полі бою, тому вдається до терору холодом тощо.

Тобто сучасний соціальний міф будується на фактах, а далі до них додаються емоції, оцінки, судження й сенси – так формується позитивна історія про самих себе.

Сенсотворення є складовою когнітивного домінування. Недарма кажуть, що сучасна війна – це війна міфів. У ворога таким міфом є «русский мир». Він цілком реальний і практичний: поєднує російську культуру – літературу, балет, кінематограф – із наративом про Путіна як «великого вождя».

Ця велика міфотворча ідея розкладається на стратегічні й тактичні наративи, які поширюються через будь-які інформаційні продукти – кіно, мультфільми, комп’ютерні ігри, театральні постановки, книги.

Усе це належить до когнітивної сфери, адже, споживаючи такі продукти, людина формує власну картину світу.

Ви не будете об’єктом російського когнітивного впливу – він просто не дійде до вашої свідомості, якщо ви не дивитеся російські новини, їхні фільми, а ваша дитина не дивиться мультфільм «Маша і Медвідь».

Саме тому заборона російських інформаційних продуктів є елементом нашої оборонної стратегії – не пускати ворожий смисловий продукт на власну інформаційну територію. Втім, він усе одно частково проникає – через супутникові тарілки, YouTube та інші платформи.

Отже, паралельно ми маємо створювати власні, привабливі й конкурентні інформаційні продукти.

У ПИТАННІ ФОРМУВАННЯ ЦІЛІСНОЇ КОГНІТИВНОЇ КАРТИНИ СВІТУ МИ МАЄМО СЕРЙОЗНІ ПРОБЛЕМИ

- На вашу думку, хто і на якому рівні в Україні має вивчати дії Росії в когнітивному вимірі та як ці дані слід використовувати для протидії когнітивним атакам?

- Ми вже говорили про те, що в українському законодавстві відсутнє поняття когнітивної безпеки. Натомість використовується термін «стратегічні комунікації», які покликані доносити до суспільства певні меседжі та формувати відповідний інформаційний продукт, зокрема й щодо Росії.

У кожній структурі сектору безпеки і оборони – у ГУР, СБУ, Міністерстві оборони – є підрозділи, що займаються протидією інформаційно-психологічним операціям і дезінформації.

Водночас формування когнітивної картини світу має бути сферою відповідальності інших інституцій – Міністерства культури, Міністерства освіти, Міністерства інформаційної політики, якого, на жаль, у нас уже не існує.

Сьогодні в Україні діють Центр протидії дезінформації при РНБО та Центр стратегічних комунікацій. Вони виконують важливу функцію, умовно кажучи, пояснюючи суспільству: «Не дивіться туди – це небезпечно». Це необхідно, без сумніву, але йдеться передусім про тактичний рівень.

Натомість на стратегічному рівні – у питанні формування цілісної когнітивної картини світу – ми маємо серйозні проблеми. Передусім через відсутність чіткої візії майбутнього, а це критично важливо. Мені складно сказати, хто саме сьогодні системно працює над цим напрямом.

Певну роль намагаються відігравати структури громадянського суспільства. Зокрема, при Міністерстві молоді та спорту створено Координаційну раду з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності, що об’єднує різних акторів – і державних, і недержавних.

Я також є членом цієї Координаційної ради. Наразі працює Платформа IDEM – національна експертна ініціатива, спрямована на утвердження та розвиток української ідентичності через діалог молоді, науковців, військових, бізнесу та регіонів. Вона поділена на 12 робочих груп. Я працюю в групі, що займається розробкою державної політики формування національної ідентичності.

- Чи реалістично в когнітивній війні переносити «бойові дії» на територію противника?

- Звичайно. На жаль, ми цим майже не займаємося і, на мій погляд, багато втрачаємо.

За першою освітою я історик і переконана: нам варто написати російськомовний підручник з історії Росії. Сьогодні ми фактично не пропонуємо росіянам альтернативного погляду на власну країну. Вони живуть у тоталітарній ідеологічній картині світу, а ми навіть не намагаємося її похитнути.

Повірте, такий підручник вони б завантажували і читали.

Ми також практично не працюємо з так званими російськими демократичними силами. Я все розумію: «хороші росіяни» – це радше міф, їх справді не існує як явища, у нас із ними різні цілі. Але водночас я вважаю, що з ними мають працювати спеціально підготовлені фахівці.

Крім того, є ще один дуже потужний сегмент цільової аудиторії – національні меншини в Росії. Саме вони, можливо, колись зможуть змінити ситуацію всередині країни.

МИ ІНОДІ НЕ ПОМІЧАЄМО, ЩО КОРИСТУЄМОСЯ РОСІЙСЬКИМИ НАРАТИВАМИ, НАПРИКЛАД, ПРО «БУСИФІКАЦІЮ»

- Стратегічні комунікації вважають ключовим інструментом протидії дезінформації та когнітивним операціям. Як ви оцінюєте їхню ефективність від початку повномасштабної війни до нинішнього етапу?

- Я вважаю, що на самому початку повномасштабної війни – протягом 2022 року і частково 2023-го – ми перемагали в когнітивній війні, а згодом у певних аспектах цю когнітивну перевагу втратили.

Когнітивне домінування не може бути постійним – воно значною мірою залежить від перебігу конвенційної війни. Коли ми починаємо зазнавати поразок на полі бою, суспільна свідомість, зрозуміло, «сиплеться»: зростає зневіра й апатія, що, власне, і є метою росіян.

Вони працюють проти нас дуже системно. Ми іноді навіть не помічаємо, що користуємося їхніми наративами. Наприклад, слово «бусифікація» прийшло до нас саме з російських Telegram-каналів.

Росіяни беруть больові точки, починають цілеспрямовано по них бити, і це поступово стає загальним наративом.

Є статистика, що українці почали менше донатити на армію, адже такі російські наративи починають домінувати й у нашому інформаційному просторі.

Водночас із цим можна і потрібно працювати. Знаєте, в чому наша головна проблема? Люди живуть не в фактах, а в історіях, а ми не вміємо системно продукувати позитивні історії.

Навіть у темі мобілізації нам постійно демонструють у новинах тригерні ситуації: хтось тікає від ТЦК, десь виникла бійка під час перевірки документів тощо.

Такі випадки, безумовно, потрібно висвітлювати, однак масштаби й пропорції мають бути іншими, щоб суспільство розуміло реальну картину. Адже водночас люди продовжують добровільно долучатися до лав ЗСУ, а ті, кого мобілізували за повістками, гідно захищають країну.

Натомість негативні історії заповнюють майже весь інформаційний простір, і в результаті формується викривлене уявлення про це явище.

- Чи можлива перемога у смисловій війні, тобто знищення чужої картини світу і нав'язування своєї?

- Я вважаю, що чужий міф не варто намагатися знищити ідеологічно. Йому можна й потрібно протидіяти на тактичному рівні – так само, як нині ЗСУ своїми практичними діями фактично розвінчали міф про «другу армію світу».

Натомість ефективніше створювати власний міф – привабливіший і конкурентоспроможніший за чужий, такий, до якого людина хотіла б приєднатися.

Наприклад, коли ми спілкуємося українською мовою, одягаємо вишиванку, носимо на одязі чи сумках синьо-жовті стрічки, стаємо на коліна, проводжаючи воїна «на щиті», – ми практикуємо входження в цей міф. Ми демонструємо: «Це моя ідентичність, я – частина цього».

Подивіться: до Росії з Європи, Америки, Африки їдуть люди й отримують там громадянство, бо поділяють так звані традиційні цінності. Якщо здається, що це поодинокі випадки, то це не так – ідеться про тисячі людей щороку, які піддаються впливу російського міфу. Так, згодом багато з них розчаровуються і повертаються додому, але в певний момент цей міф настільки їх приваблює, що змінює їхню поведінку: вони продають майно, забирають дітей і переїжджають до Росії.

МИ МАЄМО ФОРМУВАТИ В УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ МІЛІТАРНУ СВІДОМІСТЬ

- Незабаром виповниться чотири роки від початку повномасштабної агресії Росії проти України. Які поради на даному етапі ви дали б державі та громадянам для підвищення стійкості у когнітивній війні?

- Я, можливо, скажу непопулярну річ, але це моє переконання: ми маємо формувати в української молоді мілітарну свідомість, адже ця війна – на кілька поколінь уперед.

Нас не повинно лякати чи зупиняти те, що в Росії створені «Юнармія» та «Рух перших». Вони інвестують у це максимально, спираючись на концепт «російської цивілізації», і вже системно впроваджують відповідні цінності в освіту та культуру. За десять років Росія може виховати покоління універсальних солдатів, готових без роздумів іти вбивати будь-кого, хто не належить до цієї «цивілізації».

І ми, і Європа маємо вже зараз розглядати це як серйозну загрозу й думати, що можемо їй протиставити: націю пацифістів і «рожевих поні» чи націю захисників.

Коли я говорю про це в певних колах, часто стикаюся зі спротивом: мовляв, це те саме, що робить Росія. Ні, це не те саме, адже на нас напали, ми маємо право захищатися.

Мілітарна ідентичність повинна стати складовою національної системи всеохопної оборони України. Сьогодні необхідно готувати наступні покоління до опору агресору, формувати тип мислення, необхідний для збереження й захисту державного суверенітету

А громадянам я порадила б практикувати національну ідентичність у будь-який спосіб: розмовляйте українською мовою, споживайте український інформаційний і розважальний продукт, донатьте на ЗСУ.

Якщо ви виїхали й нині живете в Європі, будьте там амбасадорами українських сенсів: не забувайте мову, віддавайте дітей хоча б до недільних українських шкіл. Виховані в такому середовищі, навіть якщо вони не повернуться, то у дорослому житті за потреби завжди допомагатимуть Україні.

Надія Юрченко, Київ

Фото Юлії Овсяннікової