Останні тижні позначилися численними заходами, спрямованими на обговорення шляхів досягнення миру в Україні, пошук виходу з війни, яку розпочала Росія. І з кожним колом переговорів усе більш чітко стає зрозумілим, що одним із головних питань у припиненні війни є гарантії безпеки. Бо без таких гарантій через дуже короткий час путінська Росія перегрупується, оновить військо і посуне далі.

Серед досить великого переліку засобів і можливостей, які можуть бути залучені для вироблення гарантій безпеки, є також введення на територію України військових контингентів країн-партнерів. Зокрема, президент Франції Макрон був першим, хто висунув цю ідею і заявив про готовність ввести французький військовий контингент на територію України після припинення вогню.

Отже, миротворці чи військовий контингент з інших країн як запобіжник проти поновлення агресії. Про це поговоримо з Надзвичайним і Повноважним послом Володимиром Хандогієм.

- Пане посол, половина вашої дипломатичної кар’єри, якщо я не помиляюся, була присвячена Організації Об’єднаних Націй, зокрема й миротворчій діяльності. Ви представляли Україну не тільки в ООН, а також і в НАТО, були послом у Канаді, Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, а працюючи в МЗС – також займалися питанням операцій з підтримання миру. Як світовий досвід миротворчої діяльності міг би бути застосований до нашої ситуації, особливо зараз, коли тривають інтенсивні консультації щодо припинення вогню та гарантування безпеки України?

- Ви поставили дуже серйозне питання. Дійсно, якщо подивитися на порядок денний переговорів, то на сьогодні, принаймні за словами Президента Зеленського, залишилися дві великі проблеми, де немає консенсусу: це гарантії безпеки і територіальні питання, а вони залежать одне від одного. Якщо не буде консенсусу щодо територіальних питань, то, звісно, і гарантії безпеки зависають у повітрі, адже гарантії потрібні для того, щоби забезпечити територіальну цілісність України та її суверенітет. І серед різних підходів до цієї проблеми важливою частиною є саме проведення миротворчої операції або запровадження миротворчої місії для того, щоб убезпечити Україну в подальшому від повторення агресії і зберегти свою територіальну цілісність.

Отже, в сьогоднішніх умовах дискусії про необхідність запровадження миротворчої місії чи застосування якихось миротворчих зусиль мають теоретичний характер, у практичному плані навряд чи можна сьогодні про це говорити.

Але поза тим розмови йдуть, і з точки зору дипломатії – треба готуватися до такої можливості. Про неї заявив Макрон і, власне кажучи, Коаліція рішучих, як її називають, фактично народилася на продовження пропозиції Макрона про можливість розгортання якоїсь миротворчої місії, точніше, сил спостереження. Якщо використовувати термін «миротворчий», це автоматично веде нас до ООН, а там насправді навряд чи ми можемо розраховувати на таке рішення.

- Президент Зеленський оголосив, що ближчими днями відбудеться саміт Коаліції охочих. Очевидно, що це буде результатом зустрічей у Лондоні з прем’єрами Великої Британії, Німеччини, президентом Франції, а також генсеком НАТО, керівниками Європейської Ради та Європейської комісії. Як на мене, це сигнал про те, що бачення гарантій безпеки, як вони потрібні Європі й Україні, вже сформоване, на саміт буде винесено концепцію і конкретні положення. Отже, є підстави сподіватися, що частиною цих гарантій будуть міжнародні сили.

Ви зазначили, що це навряд чи буде миротворчий контингент, тому ми повертаємося до вихідного питання: а що це може бути взагалі, у чому специфіка цих сил, які вже кілька разів по-різному називали: сили гарантування, сили стримування, щось інше?

- Є кілька моделей миротворчих операцій як з точки зору їх функціональності, так і з точки зору прийняття рішень щодо застосування. Наприклад, у класичному плані ми говоримо про операції, які проводять так звані «блакитні шоломи», це операції з підтриманням миру, запроваджені Радою Безпеки і ООН.

В історії було багато таких операцій, і Рада Безпеки приймала такі рішення. Але зрозуміло, що за сучасних умов рішення РБ ми не можемо очікувати. Є інші варіанти запуску таких миротворчих операцій. До речі, перші миротворчі сили ООН у конфлікті між Ізраїлем і Єгиптом були запущені не Радою Безпеки, а саме Генеральною Асамблеєю ООН на підставі відомої резолюції 377 «Єдність на користь миру», яка була прийнята на випадок, коли Рада Безпеки буде блокована через зловживання своїм правом вето одним із постійних членів РБ. Але для цього треба мати лідера, тоді таким лідером був авторитетний генеральний секретар ООН Даг Хаммаршельд.

І є ще один механізм, це так звана коаліція бажаючих – тих, хто хоче, бажає, зараз ми її перекладаємо рішучих (або охочих), але насправді – це коаліція бажаючих, тих держав, які бажають зробити свій внесок. У нашому випадку є всі підстави для запуску цього механізму саме через коаліцію бажаючих, як це було, скажімо, в Іраку, коли наземна операція була розгорнута не на підставі рішення ООН, де Росія блокувала це, але на підставі угоди, досягнутої між низкою держав. Це була багатонаціональна операція на території Іраку, рішення щодо якої було прийняте саме через так звану коаліцію бажаючих. Отже, це такий третій варіант, третя модель запуску миротворчих сил.

Я думаю, що саме цей варіант на сьогодні є найбільш прийнятний, тим більше, що підґрунтям для такого рішення завжди була стаття 51 Статуту ООН, а саме право держави, яка зазнала агресії, на індивідуальну і колективну самооборону до того моменту, допоки Рада Безпеки не буде в змозі прийняти відповідні рішення. Отже, стаття 51 – це той фундамент, на якому повинна будуватися майбутня операція в Україні.

Потрібна політична воля, і тоді ніякі перепони у вигляді права вето не будуть діяти, аби було тільки бажання відповідних держав.

- Таким чином, є стаття 51 Статуту, є політична воля, відтак, немає політичних причин не розгортати таку місію?

- Теоретично, так. Але є ще фінансово-логістичні проблеми, і тут важливо, яку позицію займуть Сполучені Штати Америки. Адже всі чекають, що в тій чи іншій формі США візьмуть участь у таких миротворчих зусиллях, напряму чи через якусь підтримку, але це повинно бути чітко заявлено з боку Вашингтона. Поки що, на жаль, такої чіткої фіксації їхньої позиції ми не маємо, хоча були різні заяви, у тому числі з боку Трампа звучала загальна підтримка зусиль європейських держав і готовність чимось допомагати. Але після публікації стратегії нацбезпеки Сполучених Штатів Америки, де ми бачимо повернення до доктрини Монро в інтерпретації Трампа, – це означає, що Штати прямо самоусуваються від будь-якого впливу і участі у такого роду операціях чи діях європейських держав.

- Доктрина Монро приймалася в інших історичних умовах і мала зовсім іншу мету, але в принципі центром був той самий лозунг «Америка понад усе». Подивимося, бо насправді тенденція до самоізоляції США вже має прояви, зокрема, у ставленні до міжнародних організацій, в тому числі й до ООН.

Отже, виникає питання фінансування місії. Крім того, треба говорити про мандат, які завдання виконуватиме місія. А також – про умови її розгортання, зокрема, чисельність, якщо врахувати протяжність лінії зіткнення. Чисельність сил, які можуть контролювати чи хоча б спостерігати за таким фронтом, напевно, можна теоретично розрахувати, але де їх брати? Генерація сил, вироблення мандату і фінансування – як це в ООН узагалі робиться?

- Якщо брати ООН за модель, то там, по-перше, Радою Безпеки приймається політичне рішення про запуск миротворчої операції. Потім наступний етап, який починається ще під час підготовки, але формально запускається, коли рішення прийнято, – вироблення мандату, визначення кількісного складу, логістичних проблем. Зокрема так звані Rules of Engagement, правила застосування – що будуть робити ці миротворці? Чи матимуть право, наприклад, стріляти? Чи вони мають право відкривати вогонь тільки у випадку самозахисту? Чи якісь інші обмеження накладаються тією чи іншою державою або Радою Безпеки? Отже, всі ці питання повинні пророблятися. Тому така модель, яка прийнята в ООН, навряд чи тут спрацює. А от якщо мова йде про Коаліцію бажаючих, які об’єдналися з однією метою – надати гарантії цій державі на підставі статті 51, вони самі можуть визначити і механізми, і кількість, і все, що їм потрібно. І для цього не треба глибоко заходити в ту класичну формулу миротворчих операцій, яка існує в ООН. У цьому, так би мовити, перевага. Можна радитися з ними, дивитися, як воно там по деталях працює. Але насправді застосування миротворчих операцій без ООН – це вже прерогатива держав, які беруть участь, і вони вправі самі собі ставити завдання і визначати кількісний склад, і не зважати на думку міжнародних організацій.

- Ви згадали про Rules of Engagement, або правила застосування. Це дуже важливий елемент, особливо для приймаючої сторони будь-якої операції: а що саме має зробити Україна, щоби це все відбулося? Адже тільки зараз Європейський Союз вживає практичні заходи для запровадження військового безвізу, а у нас поки що цього немає, Україна не охоплена поки цими домовленостями. Навіть для того, щоби в Україну в’їхали іноземні військові інструктори, потрібно рішення Верховної Ради. У нас не визначено – хто, як і кому буде підпорядковуватися, якби такі сили розгорталися в Україні. Хто буде віддавати накази?

- Це якраз дуже важливе питання. Якщо повернутися до досвіду ООН, проблема завжди полягала в тому, щоб отримати згоду держави, на території якої розгортається миротворчий контингент. Це особливо складно, коли там немає легітимного уряду чи іншого суб’єкта, який би дав таку згоду. В нашій ситуації – набагато простіше. Україна дієздатна, функціонуюча держава, яка може прийняти рішення про згоду на запровадження такої операції. І це має стати ключовим елементом розгортання міжнародних сил. Все інше –похідне. І дійсно, для цього потрібна згода Верховної Ради. З цим не бачу жодних проблем, адже ми заінтересовані, це частина нашої позиції, ті самі гарантії, про які ми говоримо, будуть у тому числі включати і наявність на території України певного контингенту країн, які на це згодні. Так, тут багато деталей, але все в рамках можливого, головне – політична воля і бажання.

Звісно, ми тут не враховуємо і не говоримо про позицію Російської Федерації. А про це також треба говорити, пояснювати, що в даному випадку операція розгортається на території України, і це суверенне право України – вирішувати – хто, коли і як може перебувати на її території, аби тільки було бажання інших держав взяти в цьому участь.

- Вважаю, це принципове положення, яке слід брати до уваги при обговоренні будь-яких планів: це суверенне право України запрошувати, приймати, розміщувати іноземні війська на своїй території.

- Саме так, і я хочу ще раз підкреслити, що стаття 51Статуту ООН – це засаднича позиція, фундамент, на якому все це робиться. І право на індивідуальну і колективну оборону як у граніті викарбуване в усіх міжнародно-правових документах.

- Чи є взаємозв’язок і взаємодія між різними видами операцій і різними організаціями, які можуть бути залучені або здійснювати ці операції – НАТО, ЄС, ОБСЄ, регіональні об’єднання?

- По-перше, в НАТО рішення приймаються консенсусом, тому і були спроби залучити НАТО як організацію в рамках Контактної групи з оборони України, куди входять міністри оборони 50-ти держав. Але там вони виступають індивідуально, представляючи свої країни. Тобто навряд чи можна чекати рішення про ту чи іншу участь НАТО в організації місії.

ОБСЄ, як відомо, має свої функції і відіграє свою роль, коли мова йде про спостереження за виборами, гуманітарне розмінування, – це функція ОБСЄ. ЄС в останні роки активізував свою участь у військових заходах, у них уже є і своє командування, але у них немає спільних збройних сил, тому навряд чи доцільно Коаліції рішучих давати прапор Європейського Союзу. Інша справа, щоб вони знайшли у цій системі своє місце, скажімо, на етапі відбудови України та вирішенні певних фінансових проблем – це був би великий внесок взагалі і в гарантії, про які ми говоримо. Інші організації також можуть відігравати роль, це все буде залежати від ключового питання: як і в якому форматі буде запущена сама операція з підтримання миру.

- Ми маємо наш досвід залучення міжнародних організацій – моніторингова місія ОБСЄ в Україні була розгорнута після анексії Криму і початку активних дій на сході України. Це була спеціальна моніторингова місія, не військова, не з підтримання миру, але ми бачили – що вона може, як працювала і які були недоліки. Мені здається, що головним недоліком було те, що в ній брали участь спостерігачі з РФ. І досі, до речі, троє співробітників цієї місії, громадян України, продовжують перебувати в російській тюрмі всупереч усім міжнародним нормам і правилам.

- Я особисто дуже скептично ставлюся до ОБСЄ як організації, адже вона досі не набула статусу повноцінної міжнародної організації, у неї немає статуту. Тому розраховувати на неї в нашій ситуації навряд чи доцільно, хоча у неї є функція спостереження за виборами, гуманітарні місії ad hoc. Але членом ОБСЄ є Російська Федерація, і жодне рішення ОБСЄ не може бути прийняте без згоди Росії, бо діє принцип консенсусу.

Я думаю, ми повинні лупати цю скелю з позиції Коаліції рішучих, бажання низки ключових європейських держав зробити це і рухатися далі, випрацьовувати свої модальності, формулювати мандат, за участю України, якщо вони цього бажають, і допомагати Україні на підставі статті 51-ї.

- Тобто треба починати працювати вже зараз, не чекаючи рішень?

- Це ж їхнє рішення, отже, приймайте рішення і формуйте свою концептуальну позицію: такий-то склад, така от чисельність, такі функції – і будьте напоготові. Знову ж таки, це гальмується небажанням Сполучених Штатів підтримати, лише ця обставина гальмує остаточне рішення європейців про запуск такої місії. Тому що без Сполучених Штатів, як вони вважають, питання буде дуже складно вирішуватися через нестачу внутрішніх можливостей для забезпечення діяльності такої місії. Вони бояться взяти на себе цю відповідальність без великої парасольки США, до якої звикли. Тільки зараз до них доходить усвідомлення, що ця парасолька може одного разу закритися, і тоді весь дощ поллється на них.

- Ви згадували про позицію РФ щодо розгортання військової місії на території України. На жаль, схоже, що Вашингтон у силу різних обставин, а також зважаючи на нову концепцію безпеки, все ж таки прислухається до того, що говорить Москва. А Москва в якості миротворця і з її ставленням до миротворчості – це дуже специфічний суб’єкт. Я не пригадую жодного випадку, де б участь Росії чи СРСР у миротворчих операціях була позитивною.

- Та ні, її взагалі ніколи не було. Тому що є неписане правило в ООН, що постійні члени Ради Безпеки не можуть брати участь у миротворчих операціях, за винятком так званих індивідуальних спостерігачів.

- Але Москва робила все, щоб ці неписані правила обходити. І дуже наполегливо і неодноразово використовувала в цих цілях ОБСЄ, як це було, наприклад, у Придністров’ї, Карабаху, Грузії.

- Це самозванці. Ніякого мандату ООН вони не мали, це самовизначені миротворці й у Грузії, й у Придністров’ї. І жодного відношення до миротворчої діяльності як такої вони не мають. Це до питання мандатів. І дії Росії (а раніше СРСР) взагалі не мають нічого спільного з міжнародними нормами і правилами, достатньо згадати, наприклад, «миротворчу місію» СРСР у Чехословаччині 1968 року або Афганістан.

- Повертаючись до головної теми: будемо сподіватися, що саміт Коаліції охочих, про який заявив Зеленський, прийме конкретні рішення, і питання військової місії в Україні зрушиться з місця. Хоча, як відомо, всередині ведеться робота, були повідомлення, що керівники і представники генштабів країн Коаліції розробляють конкретні плани дислокації контингентів, їх логістичного забезпечення.

- Так, навіть цифри називалися – 40 тисяч, йшла мова про можливу чисельність цієї місії. Тобто це все висить у повітрі, і насправді громадськість і експертне середовище, українці – всі чекаємо офіційної концепції і оприлюднення цих рішень.

- Будемо сподіватися на позитивні рішення. Але для того, щоби ці рішення втілювалися в життя і цей елемент гарантії безпеки був реалізований, все ж таки першою передумовою є припинення вогню. Без цього нічого не буде. І тому ми повертаємося до головного питання, яке ще до того, як Трамп прийшов в Овальний кабінет, виникло і продовжує обговорюватися.

- Повертаючись до стратегії, яка була щойно оприлюднена Сполученими Штатами, хочу привернути увагу до того, що там одним із перших пунктів є якнайшвидше припинення вогню в Україні. В ній не йдеться про якийсь мир, широкомасштабну угоду про мир, ні. Там чітко записано як стратегічна мета – якнайшвидше припинення вогню. Нам треба вхопитися за це формулювання і поступово повертатися до тієї ідеї про припинення вогню, з якою Трамп їхав у Анкоридж.

- Мені здається, що ми вже не один раз так робили, але після кожного візиту представників Трампа до Москви або після телефонної розмови Трампа з Путіним усе знову міняється.

- Абсолютно. Але сьогодні це записано в стратегії, раніше такого документа у нас на руках, як аргументу, не було. Тож це, мені здається, дуже промовистий факт, ми в офіційному документі бачимо, що спочатку треба припинити вогонь, а потім уже вирішувати інші проблеми.

- А потім будувати мир. На закінчення хочу навести такий факт. У щорічнику СІПРІ, Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру, зафіксовано, що у 2024 році в 49-ти країнах світу відбувалися збройні конфлікти. Два з них були надвисокої інтенсивності – це війна Росії в Україні, і це Близький Схід, Ізраїль–ХАМАС. Зараз ми констатуємо, що таких конфліктів стало на один менше. Дуже хочеться вірити, що в наступному щорічнику СІПРІ буде зафіксовано, що війна в Україні зупинена. Отже, будемо чекати новин від саміту Коаліції охочих, сподіватися, що гарантії безпеки для України будуть надійними і непорушними, такими, що дадуть можливість не тільки нам, але й усій Європі не непокоїтися, що Росія знову зможе повернутися до агресивних дій.

- Нам залишається тільки сподіватися і працювати над тим, щоб це сталося.

Ігор Долгов

Фото: Тарасов Володимир / Укрінформ

Більше наших фото можна купити тут.

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform