За лаштунками «єдності»: реальні підсумки саміту ШОС
Саміт Шанхайської організації співробітництва у Тяньцзіні, на думку деяких оглядачів, став подією, що знаменує собою дещо більше, ніж просто черговий етап у розвитку регіонального блоку. Мовляв, це була ретельно спланована та майстерно виконана демонстрація нової геополітичної реальності – амбітної, багатогранної та відкрито опозиційної до західного світопорядку. Проте за гучними формулюваннями ховається складна павутина національних інтересів, прихованих суперечностей та прагматичних розрахунків, аналіз яких є критично важливим для розуміння майбутніх викликів, що постають перед Україною та її союзниками.
Водночас на противагу параду єдності в Китаї Захід намагається продемонструвати власну згуртованість. У Парижі 4 вересня відбудеться засідання так званої Коаліції охочих, у якому візьмуть участь представники з 39 країн. Очікується присутність і президента України Володимира Зеленського. Європейські лідери планують провести окремі перемовини й з американським президентом Дональдом Трампом. Таким чином формується символічна відповідь – демонстрація єдності «коаліції добра» на тлі консолідації «осі зла».
Втім, давайте повернемося до саміту ШОС: як його оцінюють у Києві?
Архітектура нового порядку: фінанси, енергетика та межі єдності
Наріжним каменем саміту стало проголошення конкретних кроків, спрямованих на створення інституційної альтернативи західним структурам. Це вже не просто риторика, а спроба закласти фундамент паралельної економічної та політичної системи, де провідну роль відіграватиме Пекін.
Ключовим елементом цієї архітектури є фінансовий вимір: оголошення Китаєм про запуск Банку розвитку ШОС, підкріплене обіцянкою виділити партнерам $1,4 мільярда безоплатної допомоги та кредитів на 10 мільярдів юанів. Очевидно, це не просто фінансова ініціатива, а стратегічний крок до побудови паралельної глобальної фінансової архітектури. Мета – створити систему, незалежну від долара, МВФ та Світового банку, яка дозволить країнам-учасницям обходити західні санкції та зменшити свою вразливість перед фінансовим тиском Вашингтона. Як зазначає політолог Віктор Таран, лейтмотивом саміту стала теза китайського лідера про те, що «світ має позбутися практики односторонніх санкцій і фінансового диктату». Проте, застерігає експерт, реалізація цих амбітних планів є непростим завданням: «більшість із цих кроків поки що залишаються на рівні пропозицій, і їхня реалізація залежить не лише від Пекіна». На цьому тлі ініціатива Путіна щодо випуску спільних облігацій ШОС виглядає як спроба знайти хоч якісь фінансові інструменти в умовах тотальної ізоляції, але, як підкреслює Таран, «при ВВП близько $2 трлн (проти китайських $20 трлн) такі ініціативи виглядають більше як спроба виживання під санкціями, ніж як справжній прорив».
Другий стовп – енергетика. Підписання меморандуму щодо газопроводу «Сила Сибіру-2» та транзитної гілки «Союз-Схід» остаточно закріплює статус Росії як енергетичного васала Китаю. Втративши європейський ринок, Кремль змушений приймати будь-які умови Пекіна, який отримує гарантовані поставки енергоресурсів зі значними дисконтами, посилюючи свою енергетичну безпеку та економічну потужність за рахунок ослабленого сусіда.
Попри ці вражаючі економічні проєкти, політична єдність ШОС залишається крихкою. Як зауважує політолог Володимир Фесенко, всередині організації існують серйозні регіональні протиріччя, що гальмують її розвиток. «Я звернув би окрему увагу на епізод, що стосується Азербайджану та Вірменії. Обидві країни претендують на входження до ШОС, але Індія грає на боці Вірменії, тоді як Пакистан – на боці Баку. В результаті входження цих країн заблокували». Це яскравий приклад того, як двосторонні конфлікти між ключовими членами (Індія-Пакистан) паралізують прийняття навіть процедурних рішень. Тому, як підсумовує політолог Ігор Рейтерович, «саміт ШОС виглядав ефектно з точки зору картинки, однак говорити про якісь реальні зрушення чи вагомі документи, які там були ухвалені, не варто». На його думку, головна мета полягала у демонстрації єдності, адресованій насамперед адміністрації Дональда Трампа. «Проте якщо придивитися до внутрішньої динаміки навіть цієї тристоронньої взаємодії – між Китаєм, Росією та Індією – стає очевидно, що єдності там немає, і позиції учасників надто відмінні, щоб говорити про реальний союз», – підсумовує експерт.
Складний танець Дракона, Слона та Ведмедя: анатомія «троїстого союзу»
Візуальною кульмінацією саміту стало спільне фото Сі Цзіньпіна, Путіна та Нарендри Моді. Ця картина мала символізувати народження потужного тріумвірату, що об’єднує Євразію. Проте аналіз інтересів та взаємин у цьому трикутнику показує, що йдеться не про стратегічний альянс, а про складний, ситуативний танець, де кожен з партнерів намагається переграти іншого.
Зближення Індії та Китаю, давніх геополітичних суперників із кривавою історією прикордонних конфліктів, виглядає найбільш парадоксально. Однак цей крок є логічною відповіддю на зовнішній тиск. Як зазначає політичний експерт Юрій Богданов, політика адміністрації США зіграла в цьому не останню роль: «Дональд Трамп серйозно зашкодив тій роботі з відтягування Індії від Росії і в посиленні її впливу в пику Китаю, яку дуже старанно провадили кілька останніх американських адміністрацій».
Проте фундаментальні суперечності нікуди не зникли.
Ігор Рейтерович наголошує на глибокій конкуренції між двома країнами: «На далеку перспективу вона (Індія) не може стати справжнім союзником Китаю, і причина проста: обидві країни є прямими конкурентами. Вони змагаються за ринки, за вплив, за роль глобального виробничого центру... Індія нині витісняє Китай, пропонуючи ще дешевшу робочу силу і здатність масово виробляти продукцію, можливо менш якісну, зате надзвичайно доступну». Більше того, існує і цивілізаційна прірва. «Індія – попри всі критичні оцінки – справді є найбільшою демократією у світі. Сьогодні при владі Моді, завтра його може не бути, і система в цілому залишиться», – підкреслює експерт. Це кардинально відрізняє Індію від авторитарних режимів у Пекіні та Москві, що робить глибоку ідеологічну інтеграцію неможливою. «Нарешті є проблема Тибету: він окупований Китаєм, тоді як Далай-лама перебуває саме на території Індії. Тож це не просто конкуренти, а стратегічні суперники з невирішеним територіальним конфліктом, що періодично спалахує кривавими сутичками».
Для Індії цей маневр є частиною політики «стратегічної автономії». З одного боку, Делі отримує цілком прагматичні вигоди, про які говорить Віктор Таран: додаткові знижки на російську нафту та утримання російських капіталів у власній економіці. «Індія досягла домовленостей з Росією про додаткові дисконти на нафту, а також домовилися, щоб Росія не виводила зароблені в Індії мільярди рупій, а інвестувала їх в індійські державні цінні папери. Ось так Індійський слон продовжує вигравати у московського ведмедя, ще й розбудовуючи за його рахунок свою інфраструктуру». З іншого – Індія посилає чіткий сигнал Вашингтону, що не є його сателітом і має власні інтереси та альтернативні вектори політики.
Роль Росії у цьому «танці» є найбільш принизливою. З колись рівноправного партнера Москва перетворилася на сировинний придаток та молодшого партнера Пекіна. Ігор Рейтерович вказує на промовисту деталь: «...Момент, коли він (Путін) разом із Моді намагався підійти до Сі Цзіньпіна «удвох» – ніби поодинці це робити було незручно чи навіть страшно. Така дрібниця, але вона багато говорить про реальний баланс сил у цій трійці». Поїздка до Тяньцзіня для Путіна була актом політичного виживання, відчайдушною спробою отримати від Сі Цзіньпіна гарантії підтримки. Однак, як вважає експерт, відповідь була розмитою: «Максимум – щось на кшталт: «Роби, як знаєш, ми поруч, а далі подивимось». Така позиція навряд чи задовольняє Путіна».
Без згадки про Україну в декларації й важливий сигнал Заходу
На тлі гучних заяв про новий світовий порядок найбільш промовистим для України стало те, про що на саміті промовчали. У підсумковій декларації не знайшлося жодного слова про російсько-українську війну. Навіть попри те, що Путін присвятив значну частину свого виступу звинуваченням на адресу Заходу та виправданню агресії проти України. Це не випадковість, а свідомий і прорахований політичний хід, який є сигналом одночасно і для Києва, і для Москви, і для Вашингтона.
Українське МЗС розцінило це як дипломатичну поразку Кремля, якому не вдалося нав’язати свій наратив і звести позиції країн ШОС до єдиного знаменника. Цю думку поділяє і Володимир Фесенко, який вважає, що відсутність згадки означає відсутність консенсусу, що є для України «мінімальним позитивним результатом». Він пояснює: «Це означає, що або Китай чи Індія не захотіли підтримувати російську позицію, або мали місце розбіжності в оцінках... країни, які мають економічні зв’язки з Росією, не бажають напряму підтримувати РФ в питанні війни проти України». Пекін та Делі, маючи величезний товарообіг із ЄС та США, не готові йти на повний розрив із Заходом заради підтримки російської злочинної авантюри.
Водночас Вадим Трюхан вважає, що це мовчання є також і «негативним сигналом», оскільки воно свідчить про те, що «наша війна з Росією перестає бути безумовним пунктом міжнародного порядку денного». Для країн Глобального Півдня це далекий конфлікт, який вони воліють ігнорувати, зосередившись на власних проблемах. Це підкреслює необхідність для України ще активніше працювати над мобілізацією підтримки саме демократичного світу.
Загалом саміт став тривожним сигналом для Заходу. «Формується паралельний центр сили, в якому Росія, Китай та країни Глобального Півдня готові діяти синхронно, навіть попри власні суперечності. Це – нова реальність, яку не можна ігнорувати», – підкреслює Трюхан. Присутність на саміті прем'єра Словаччини Роберта Фіцо – яскраве свідчення того, що цей новий центр сили вже починає створювати гравітаційне поле, що притягує до себе і деяких європейських політиків, створюючи загрозу для єдності ЄС. «Навіть найбільш скандальний Орбан вирішив залишитися осторонь», – резюмує дипломат.
Висновок
Саміт ШОС у Тяньцзіні не створив монолітного військово-політичного союзу на кшталт НАТО, лише натякнув про це. Проте він чітко зафіксував тектонічний розлом у глобальній геополітиці та остаточно оформив претензію незахідного світу на власну суб'єктність. Це був саміт прагматиків, де ідеологія поступилася місцем інтересам. Для України це означає, що наша боротьба відбувається у значно складнішому світі, ніж це видавалося раніше. Нам доведеться докласти титанічних дипломатичних зусиль, щоб у цій новій реальності голос України не загубився, а наша війна за свободу залишалася у центрі уваги тих, для кого міжнародне право та суверенітет націй все ще є фундаментальними цінностями.
Мирослав Ліскович. Київ
Перше фото: AА
