Ексвійськовослужбовець австрійської армії, а нині волонтер Маркус Поллак проводить тренінги з такмеду для українських військових та працює на евакуаціях. "Я не міг прийняти, що хтось домагається своїх цілей силою і при цьому вбиває людей", – пояснює він своє рішення допомагати Україні.

Одразу після початку повномасштабного вторгнення Маркус із вантажами медичної та гуманітарної допомоги був в Україні. Вже понад рік "Макс" – саме так Поллака знають в Україні – працює у медичній сфері. Спочатку він був водієм у місіях з евакуації поранених українських воїнів із прифронтових територій до лікарень. Тоді ж він вирішив створити й власну організацію для цих цілей – "Зелений Хрест МедЕвак", за його словами, щоб ці евакуаційні місії проводилися більш професійно.

І допоки триває офіційна реєстрація організації, Поллак, колись у минулому військовослужбовець австрійської армії з досвідом участі у миротворчій місії у Боснії, займається проведенням тренувань із тактичної медицини для бійців батальйону "Алькатрас" 93-ї бригади "Холодний Яр".

В інтерв’ю Укрінформу Маркус Поллак розповів про те, як став допомагати Україні, чому він особисто не може бути нейтральним і що думає про допомогу Заходу українському народу, а також про те, як російсько-українська війна змінила його життя.

КОЛИ РОСІЯ ВИРІШИЛА ВТОРГНУТИСЯ В УКРАЇНУ ТА ВБИВАТИ ЛЮДЕЙ, ДЛЯ МЕНЕ ВСЕ ЗМІНИЛОСЯ

- Як почалася ваша допомога Україні? Коли й чому ви вирішили допомагати?

- Усе почалося з великої помилки, яку я усвідомив. Я, як і багато австрійців, був сформований зовсім іншим баченням минулого, аніж люди в Україні.

Ми зростали з усвідомленням, що наші предки скоїли величезні злочини – злочини, які зупинили союзники. І до цих союзників входив Радянський Союз, тобто Росія.

З таким уявленням я і виріс. Для мене Росія ніколи не була тим, чим вона є насправді. Україну я майже не знав – вона була для мене просто частиною Радянського Союзу, а отже, якось тотожною Росії. Я нічого не знав про українську історію, майже нічого – про її політику. Я думав лише: Схід проти Заходу, а Україна – як пішак між ними.

Але коли Росія – не лише Путін, а вся система – вирішила вторгнутися в Україну та вбивати людей, для мене все одразу змінилося.

У Європі ми навчилися: якщо є проблеми, ми розмовляємо. Якщо треба – десять років. Але ми не вбиваємо. Це глибоко вкоренилося в мені. Путін і Росія обрали інший шлях. Шлях, що був абсолютно непотрібним.

Я розумію, що у кожної країни є свої інтереси, але їх не реалізовують силою. Це й стало для мене поштовхом. Зараз я вже набагато краще розумію Росію та передумови цієї війни. Але вихідна точка була проста: я не міг прийняти, що хтось домагається своїх цілей силою і при цьому вбиває людей. Це й стало причиною.

- Розкажіть, будь ласка, як усе починалося на практиці. Як проходили ваші перші поїздки в Україну?

- Спочатку я думав: там воюють солдати проти солдатів. Те, що Росія цілеспрямовано вбиває цивільних, я тоді ще не усвідомлював. Я просто хотів допомогти українським військовим – у медичному плані. Хотів допомогти, щоб поранених могли лікувати.

Тож я почав збирати медичне спорядження у своєму оточенні, здебільшого це були військові, ветерани, поліцейські. У мене не було жодних контактів в Україні, я нікого не знав, не уявляв, як перетнути кордон чи де саме проходить фронт. Але я був рішуче налаштований допомагати.

До мене приєднався ще один австрієць – Юрґен Гаген, бо мені потрібна була машина. У мене не було транспорту, яким можна було б везти великі обсяги допомоги. Ми просто поїхали – з медичними засобами. Машина була не повністю заповнена, тож я звернувся ще до однієї організації у Відні. Вони мене не знали, але все одно передали деякі речі.

Я хотів одразу їхати до Києва, але у віденській організації YOUkraine спочатку це не підтримали. Сказали: "Поки що просто перетни кордон і передай усе там".

Тож ми перетнули кордон, передали допомогу на заправці ОККО й повернулися назад.

ЗА ПЕРШІ ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ ПРОЇХАВ ПОНАД 140 000 КІЛОМЕТРІВ, ДОСТАВЛЯЮЧИ ДОПОМОГУ В УКРАЇНУ

- Коли саме це було?

- Це було у березні 2022 року. Я почав збирати гуманітарну допомогу майже одразу після російського вторгнення. Уже на четвертий день війни я допоміг вивезти до Німеччини одного літнього чоловіка з Києва – чи то громадянина Німеччини, чи Швейцарії.

Після другої поїздки мені стало ясно: я більше не хочу просто кудись відвозити речі й залишати їх. Я хотів знати, хто їх отримає і чи дійдуть вони туди, де їх справді потребують, а не будуть перепродані чи перенаправлені.

Тож я вийшов на кількох українців у Львові, які допомогли нам доїхати до Києва. Тоді траса Е40 західніше Києва, в районі Ірпеня, була під російською окупацією. Ми не могли їхати через Житомир, довелося робити великий об’їзд. У ті часи це була дуже ризикована подорож, особливо вночі. У Києві ми ночували у військових, розвантажили допомогу і вирушили назад. Після цього було ясно: я продовжую. Мої друзі помітили: цей не зупиниться. Тож вони продовжили збирати допомогу.

У цей час надійшла неймовірна підтримка: команда Yamaha Austria Racing Team безкоштовно надала нам у користування Volkswagen Crafter. Згодом керівник компанії навіть подарував мені цю машину – величезний жест солідарності.

Після першої поїздки до Києва люди у Відні, а також у Save Ukraine Graz у Граці побачили: ага, є австрієць, який справді їде в Україну, а не лише до кордону.

З того часу моя машина завжди була повна – в Україну, до різних прифронтових місць, розвантажити і назад до Відня. Іноді я приїжджав до Відня рано-вранці, а ввечері вже знову виїжджав. Майже без перерв.

За перші дев’ять місяців я проїхав понад 140 000 кілометрів, здійснюючи такі перевезення.

Тим часом мої контакти в Україні розросталися. Спочатку ти привозиш щось комусь – скажімо, Віктору. Добре, тепер ти знаєш Віктора. Наступного разу знову везеш йому речі, і раптом поруч із ним з’являється ще хтось. Так зростає мережа.

В Україні швидко зав’язуються дружні стосунки. Люди дуже відкриті, і 2022 року, на початку, вони були неймовірно вдячні за будь-яку допомогу.

Згодом мотивація почала змінюватися: це вже було не просто "треба допомогти, бо війна". А радше: чорт забирай, Віктор їде в Бахмут, я не можу просто сидіти. Треба допомагати – отже, їду до Бахмута. Ось так усе розвивалося.

- Скільки поїздок ви здійснили?

- У мене понад 80 штампів у паспорті з перших років. Зараз у мене віза з дозволом на проживання, я вже не займаюся перевезеннями та не їжджу туди-сюди постійно. Але тоді, коли я регулярно здійснював рейси, перетинів кордону було справді багато.

ПЕРША ПОЇЗДКА У БАХМУТ: Я СИДІВ У ШОЛОМІ Й БРОНІКУ, А БАБУСЯ КОТИЛА ВЕЛОСИПЕД

- Ви згадали Бахмут. Не було страшно туди їхати? Чи були ситуації, коли ви опинялися в безпосередній небезпеці?

- Звісно, так. Страх важко визначити, але напруження часто було дуже великим, особливо під час поїздок до невідомих міст поблизу фронту. Наприклад, моя перша ризикована місія до Харкова у травні 2022 року – за день до російського "дня перемоги". Друг попросив мене вивезти його матір, яка була прикута до інвалідного візка, й очікувалося, що Харків того дня будуть сильно обстрілювати.

Я вирушив, не знаючи, чи повернуся назад. По дорозі – жодної машини в моєму напрямку, лише потік біженців назустріч, у напрямку Києва. Я вже тоді подумав, що, мабуть, це не найкраща ідея – їхати у той бік. Але я мусив забрати цю жінку.

Тоді також було багато повідомлень про російських диверсантів, повсюди блокпости. Я їхав на великій машині з іноземними номерами – помітна ціль. На відкритій рівнині я думав: "Ідеальна ціль для снайпера". Звісно, це маячня, але тоді ми ще не могли реально оцінити рівень небезпеки.

Мій перший візит до Бахмута був 10 жовтня 2022 року. Тоді головною загрозою ще була артилерія. FPV-дрони вже існували, але ще не становили серйозної небезпеки. Я в’їхав у зруйноване місто, чув танки, артилерію – і водночас бачив стареньку жінку, яка котила велосипед. Я сидів у машині в шоломі та бронежилеті, а вона просто йшла вулицею, як завжди. Мені стало незручно, я зняв екіпірування, бо почувався дурнувато.

Коли прибув до стабілізаційного пункту, вийшов із машини, перше, що почув: "Де твій шолом? Де твій бронік?". Люди мене не знали, але одразу сказали: "Заходь швидше, без захисту тут не ходять!".

За день до того одного з водіїв там убило під час обстрілу. Для місцевих це було їх буденністю, а для мене це спершу здавалося ледь не туристичною поїздкою. Я не мав уявлення, як правильно поводитися, щоб не виглядати стороннім. Але я привіз дуже потрібні речі, і люди були цьому щиро раді.

Відтоді стало зрозуміло: тепер я знаю людей, розумію, як усе працює. Тож назад до Австрії, завантажити машину – й одразу знову в дорогу.

Але з часом ситуація ставала дедалі небезпечнішою. Пряму дорогу до Бахмута скоро закрили, і я міг дістатися до міста лише через південний об’їзд. У грудні 2022 року я одного разу в’їжджав у місто вночі – зі спальниками та медикаментами. А 6 січня, на православне Різдво, привіз хлопцям маленькі подарунки. Але атмосфера вже тоді була гнітючою.

У січні 2023 року Бахмут перестав бути "пригодою". Під час розвантаження машини поруч із нами ударила протитанкова ракета "Корнет". У такі моменти раптом дуже чітко усвідомлюєш, де ти і що ти тут узагалі робиш.

Я БУВ БИ РАДИЙ, ЯКБИ ЄВРОПА ПОЧАЛА ХОЧ ТРОХИ ГОТУВАТИСЯ ДО ТАКОГО ТИПУ ВІЙНИ

- У вас також є військовий досвід. Наскільки він вам допомагає?

- Не дуже. Справді, не дуже. По-перше, мій військовий досвід обмежений. Так, я служив в австрійській армії й кілька років працював у військовій сфері, але я ніколи не був у спецпідрозділах чи чомусь подібному – взагалі ні. Мій практичний досвід – лише з миротворчої місії в Боснії. Такий досвід у мене був, але він узагалі не порівнюваний із нинішньою війною. Тож мені він майже не допомагає.

Я був би радий, якби були ознаки того, що Австрія чи Європа загалом починають хоч трохи готуватися до такого типу війни. Але я цього не бачу. Я не бачу нікого, хто б на це реально звертав увагу і робив висновки, а саме це зараз було би вкрай необхідно.

- Ви сказали, що припинили перевозити вантажі в Україну. Чим ви зараз займаєтеся?

- Уже понад рік я працюю виключно в медичній сфері. У якийсь момент я припинив перевезення гуманітарних вантажів, оскільки допомоги ставало дедалі менше, а її якість погіршувалася. Це просто переставало бути доцільним – вартість дизеля часто перевищувала цінність того, що я перевозив.

Тож я вирішив перейти до медичної евакуації, спочатку як водій. Я добре воджу, можу долати довгі відстані зосереджено і залишатися спокійним у небезпечних ситуаціях. У лютому 2024 року я ще був у Авдіївці – незадовго до її захоплення росіянами. Я зрозумів, що можу впоратись у таких ситуаціях, залишаюсь зосередженим і не панікую.

Відтоді я зосередився на евакуації поранених – точніше, це радше перевезення, аніж повноцінні евакуації. І тоді я усвідомив, наскільки великою є потреба та скільки проблем у цій сфері. Тож я вирішив створити власну організацію – "Зелений Хрест МедЕвак" (ЗXM) – щоб вивозити поранених солдатів із прифронтових територій до лікарень і робити це так, як я вважаю за необхідне.

Адже я бачив, що в Україні дуже багато волонтерів, які зовсім не мають необхідної кваліфікації. Деякі називають себе "медиками", хоча пройшли лише чотиригодинне навчання. Є водії, які погано водять – через одного такого навіть мою машину розбили в аварії.

Ми хотіли створити евакуаційну групу, яка працюватиме інакше. Але швидко стало зрозуміло: здійснювати такі медичні перевезення легально в Україні не так просто. Багато організацій працюють без дозволів, а це юридична проблема. Як іноземець, я не можу просто почати перевозити. Потрібні визнані кваліфікації, зареєстрована медична організація, сертифіковані транспортні засоби – одним словом, чіткі структури та законність.

Тому ми йдемо офіційним шляхом. Разом з UAEMT (Асоціація операторів та інструкторів з першої допомоги та тактичної медицини) ми працюємо над тим, щоб нас офіційно визнали як медичну організацію. Це тривалий процес, але ми активно цим займаємося.

Паралельно ми навчаємо солдатів тактичній медицині. Наша команда складається з професійного медичного персоналу. Зараз ми тренуємо чотирма інструкторами на ротаційній основі, а наша ціль – мати одночасно вісім. Тож ми знаходимося наразі у пошуку інструкторів із тактичної медицини, які мають відповідну кваліфікацію та досвід.

І щоб уникнути непорозумінь, особливо в Австрії: ми суто цивільна організація, не військовий підрозділ. Ми працюємо виключно у медичній сфері, не маємо контрактів з армією. Як австрієць, я й не міг би їх мати без ризику втрати свого громадянства.

МИ ШІСТЬ ДНІВ НА ТИЖДЕНЬ НА ПОЛІГОНІ

- Отже, зараз ви не здійснюєте евакуацій, а зосереджуєтесь виключно на навчанні з тактичної медицини?

- Саме так. Наразі ми повністю зосереджені на тактичній медицині. Ми працюємо з 93-ю бригадою "Холодний Яр", а точніше, з батальйоном "Алькатрас". Цей підрозділ складається з колишніх ув’язнених, які добровільно пішли на фронт.

Важливо підкреслити: це не небезпечні злочинці, а чоловіки, які скоїли дрібні правопорушення. Особи, які вчинили тяжкі злочини чи ж були причетні до проросійських дій, до підрозділу не допускаються.

Ці люди теоретично могли б залишитися, так би мовити, "у безпеці", у в’язниці – ніхто не змушував їх іти воювати. Але вони свідомо вирішили йти на фронт. Вони не купують собі свободу, а обирають складний шлях.

Ми бачимо їх на щоденних тренуваннях: прості умови, часто без регулярного постачання, над нами постійно дрони. Декого із них уже відправили на передову, інші вирушать незабаром. На жаль, поза своїм підрозділом вони часто отримують мало визнання. Їхнє навчання коротше, спорядження гірше, їх часто відправляють на особливо небезпечні завдання.

Коли я отримав можливість навчати їх і таким чином підвищувати їхні шанси на виживання, це одразу стало моїм пріоритетом. І цей пріоритет лише зріс, коли я познайомився з ними особисто. Вони для мене не якісь безіменні незнайомці, а товариші з іменами та історіями. Вони підходять до нас, обіймають, радіють тренуванням і точно знають, навіщо їм це потрібно. Вони – мої побратими. Це – моя справа. І вона залишиться такою.

- Ви не розмовляєте ні українською, ні російською. Як вам вдається комунікувати на місці? Чи вивчили вже якісь українські слова?

- Спілкування вдається, тому що в нашій команді є українці, а також ми працюємо з перекладачами.

Звісно, ми використовуємо певні команди, наприклад, під час накладання турнікету – необхідне можемо донести. Я вже трохи розумію українську, якщо знаю контекст, можу багато чого вловити. Але, звісно, це зовсім не те саме, що говорити рідною мовою.

- Якою була реакція військових та цивільних, коли бачили іноземного волонтера, такого як ви, поруч із собою?

- Якщо дивитися на розвиток подій за весь період війни, то в перші пів року реакція була надзвичайно позитивною. Багато хто бачив: приїжджає хтось із-за кордону, хто справді хоче допомогти.

Але з осені 2022 року ситуація змінилася. Почало приїжджати все більше іноземців – і не всі приїздили, щоб допомагати. Дехто просто хотів себе показати: "Я такий крутий, я в Україні". Дехто збирав пожертви й витрачав їх на себе. У 2023 році була серйозна проблема з такими людьми.

Сьогодні середовище волонтерів значно професійніше. Ті, хто залишився або регулярно повертається, роблять справді хорошу роботу. Ми ретельно зважуємо свої дії – ризик лишається, але його вже можна прорахувати.

У нашому підрозділі хлопці дуже вдячні. Ми навчаємо без тиску, так, щоб їм було цікаво приходити. Тільки тоді вони дійсно навчаються. Якщо людина внутрішньо закрита й думає лише: "Коли це вже скінчиться?", вона нічого не засвоїть. Наш метод дуже добре сприймають – ми шість днів на тиждень на полігоні, й нас там раді бачити.

ХТО ДУМАЄ, ЩО З РОСІЯНАМИ МОЖНА ДОМОВИТИСЯ, – НІЧОГО НЕ ЗРОЗУМІВ

- Багато волонтерів за три роки відійшли від справ – повернулися до своєї роботи, дітей, власного життя. Що дає вам сили продовжувати?

- Мені пощастило: в Австрії у мене є родина, яка ставиться з розумінням. Але вони також знають, що я більше ніколи не повернуся. Я повністю розірвав зв’язки з Австрією – все продав, усе залишив, щоб мати змогу працювати тут, в Україні.

Сили мені дають мої побратими. Люди, яким я дивлюся в очі й знаю: за кілька днів вони підуть на позиції і можуть не повернутися. А потім я думаю: може, вони виживуть завдяки нашій підготовці. І цього мені більш ніж достатньо. Мені більше нічого не треба. Це – та сила, яка мене тримає.

Ми повністю виснажені. І я знову й знову мушу це пояснювати багатьом: це не та втома, що зникає після двох-трьох ночей сну. Це виснаження, яке глибоко проникло. Але щодня ми встаємо знову, бо знаємо, що маємо робити. Все дуже просто.

- Як ваше особисте оточення – родина, друзі – реагують на вашу діяльність? Чи змінилися через це ваші стосунки?

- Дуже по-різному. З багатьма людьми, з якими я колись товаришував, зараз уже не спілкуюся. Особливо з тими, кому знову й знову треба пояснювати, чому я тут. Я більше не хочу це пояснювати. Або люди це розуміють, або ні.

Хто досі не зрозумів, що ми тут робимо і навіщо, той уже не зрозуміє, хоч скільки з ним говори. Хто й сьогодні ще вірить, що в росіян є хоч якість виправдані причини для того, що вони роблять, – просто дурень. Хто думає, що з росіянами можна домовитися, – нічого не зрозумів. А хто вважає, що в Європі все залишиться, як було, якщо Україна програє цю війну, – не бачить реальності.

Я більше не хочу дискутувати з тими, хто цього не розуміє. У мене більше немає на це сил. Я не раз намагався. Не хочу більше.

Це також одна з причин, чому я знаю: після війни я не зможу жити в Австрії. Мені доведеться все життя знову й знову пояснювати, чому я взагалі був тут. В Україні мені не треба нічого пояснювати. Тут я – один із мільйонів. Тут кожен розуміє, чому я тут.

- Коли ви востаннє були в Австрії?

- Я був в Австрії востаннє наприкінці квітня, за сімейними обставинами. До того – на Різдво, а до того майже дев’ять місяців не був. Я приїжджаю до Австрії десь двічі-тричі на рік, але це не відпустка, це короткий візит до родини та наших донорів. Вони щедро нас підтримують, і я хочу зустрітися з ними особисто: по-перше, тому що вони приємні люди, які розуміють, що тут відбувається, а по-друге, – тому що вони мають право отримати пряму інформацію. Без їхніх пожертв ми не могли би продовжувати нашу роботу.

Кожен із нас, іноземних волонтерів, уже продав усе, що мав. Я ще 2022 року продав свою машину, а згодом і будинок. Це не був великий дім, але вистачило, щоб продовжити. В Австрії у мене тепер нічого немає, крім кількох важливих для мене людей, яких я відвідуватиму все життя.

БУТИ НЕЙТРАЛЬНИМ ОЗНАЧАЄ ДОПОМАГАТИ СИЛЬНІШОМУ

- Що думаєте про позицію Австрії щодо війни, особливо в контексті нейтралітету? Чи достатньо, на вашу думку, підтримується Україна?

- Уряд чітко висловлюється – і це мене тішить. Він однозначно на нашому боці, без жодного "так, але". Це я дуже ціную. Але бракує видимої підтримки.

Щодо теми нейтралітету – я дуже не люблю про це говорити. Але все ж говорю, бо це допомагає краще зрозуміти суть речей.

У дитинстві та юності я був доброзичливим і спокійним. Я не хотів конфліктів. Але вони чекали на мене по дорозі до школи – не тому, що я їх шукав, а тому, що там були ті, хто їх створював, – старші, сильніші учні. Я не міг цього уникнути, іншого шляху до школи не було. То я зазнавав насильства. І навколо були дорослі, які могли б це зупинити в будь-який момент, але не робили цього.

Тоді я зрозумів, що означає нейтралітет: нейтралітет – це стояти осторонь і чекати, що станеться. І щоразу стається одне й те саме – агресор перемагає. Бути нейтральним – це усвідомлювати також, що таким чином стаєш на бік агресора. Це і є справжній нейтралітет. Бути нейтральним – це означає також і допомагати сильнішому. Я – не нейтральний.

РОСІЙСЬКЕ УЯВЛЕННЯ ПРО МИР – ЦЕ ГОЛОД І ДЕПОРТАЦІЇ

- А як ви дивитеся на нинішні міжнародні зусилля з пошуку мирного врегулювання? Чи вбачаєте реалістичні шанси на справедливий мир?

- Які зусилля? Хто взагалі серйозно намагається?

Росію цікавить "мир" лише в одному випадку – якщо Україна скаже: "Гаразд, ми знову ваші. Можете приходити, брати що хочете, депортувати людей, викрадати дітей, і якщо буде голод – байдуже, ви ж Росія, ви берете, що хочете". Це – російське уявлення про мир.

А ззовні? Трамп ненадійний, або він просто не розуміє, що тут відбувається. Можливо, йому це просто не цікаво. Попередня адміністрація США теж не допомогла, хоча могла. Європа продовжує спати – як і Австрія. Красиві слова, але де дії? Усе, що робиться – робиться із запізненням. Ми могли би бути на зовсім іншому етапі цієї війни вже давно.

Візьмімо Авдіївку. Я був там у лютому 2024-го – незадовго до її падіння. Місто впало не через нестачу людей, а через брак боєприпасів. Наші не могли навіть відповідати вогнем – деякі гармати мали один-два снаряди на день.

Якби армія отримала достатньо артилерійських боєприпасів, Авдіївка не впала б. Тоді росіяни не дійшли б до Покровська. Якби США не "вийшли з гри" взимку 2023/24 або якби Європа вчасно втрутилася – ми сьогодні не мали би проблем у Покровську. І Краматорськ, Костянтинівка та Добропілля не були би під загрозою.

Коли допомога не надходить, наші люди гинуть. Мої друзі гинуть. Цивільні гинуть – знову і знову.

Чи є якийсь реалістичний мирний план? Я не бачу жодного. Я бачу лише можливість, що Росія колись буде змушена припинити війну з економічних причин. Але навіть тоді – з ким укладати мир? З народом, про який ми знаємо: він повернеться, щойно зможе?

Який мир? Нам потрібна стіна. Величезна стіна й глибокі рови – з усіма отруйними істотами світу всередині, щоби жоден із них більше ніколи не прийшов сюди. Лише так це може тривати поколіннями, поки росіяни нарешті не стануть людьми.

МОЇ ТАТУ "СЛАВА УКРАЇНІ!" І "ГЕРОЯМ СЛАВА!" ПОВ’ЯЗАНІ З ІСТОРІЄЮ, ЩО ДЛЯ МЕНЕ БАГАТО ЗНАЧИТЬ

- Очевидно, що ця війна для вас не чужа. Чому ви так це сприймаєте?

- Я сприймаю це особисто з кількох причин.

По-перше, через досвід дитинства: я зрозумів, що агресивні й сильні використовують свою перевагу. Ти можеш бути доброзичливим, можеш намагатися, що завгодно, – ти не втечеш.

Кажуть: "Щоби битися, потрібно двоє". Це неправда. Для миру потрібні всі. Щоб почалася бійка – достатньо одного. І якщо другий не б’ється – він мертвий.

І тут так само.

Для мене було абсолютно очевидно: в України не було можливості уникнути цього бою. Вона або бореться – або буде страждати поколіннями, як це вже було раніше.

- Чи плануєте залишитися в Україні після війни? Які у вас плани на майбутнє?

- Я залишуся. Це точно.

Планів у нас немає. Зараз ні в кого тут немає планів. Наш план – якомога краще пройти через цю війну і вижити. А далі побачимо.

Ми плануємо тільки на один день уперед. Більше – неможливо. Ми не знаємо, як розвиватиметься ситуація.

Здається, я вже казав це два роки тому, коли мені поставили таке саме питання: кожен день однаковий. Кожен день – це день у війні.

- Наостанок: у вас є татуювання з українським тризубом. Що вас надихнуло зробити це татуювання і яке воно має для вас значення?

- Із цим пов’язана історія, яка для мене дуже, дуже багато значить.

 У 2022 році я привозив інсулін до Запоріжжя – для цивільних, які мали доставити його далі на окуповані території, щоби допомогти людям з діабетом. Деяких із них убили.

Їх зупинили російські солдати, усіх змусили вийти з машини і роздягнутися. У кого було багато чи великі татуювання – того розстрілювали. Росіяни казали: "Азов, нацист" – через тату. Але це були просто цивільні, які хотіли доставити інсулін.

Саме тоді я сказав собі: якщо росіяни мене коли-небудь схоплять, то нехай у них бодай буде причина мене вбити.

Тому в мене тепер є тату "Слава Україні!". І "Героям слава!".

Василь Короткий, Відень