Кавказький ляпас Кремлю: як Азербайджан руйнує вплив Росії

Між Росією та Азербайджаном спалахнуло безпрецедентне загострення відносин. Поточна криза виявилася значно глибшою та серйознішою за попередні інциденти, як-от торішнє збиття азербайджанського цивільного літака російськими військовими. Цього разу спусковим гачком стало масове затримання в Єкатеринбурзі понад 50 громадян Азербайджану, що супроводжувалося жорстоким поводженням і смертю двох із них.

Реакція Баку була миттєвою та рішучою. Це вже не були просто дипломатичні заяви. Азербайджан не лише відкрив кримінальне провадження щодо тортур і вбивства своїх громадян, але й завдав симетричного удару: в Баку затримали двох агентів ФСБ, які працювали під прикриттям у пропагандистському медіа "Sputnik Азербайджан", звинувативши їх у шпигунстві. На додачу були скасовані всі культурні заходи за участю РФ та закрито "Російський дім".

Епоха, коли Москва могла вважати Баку «меншим братом» на пострадянському просторі, стрімко минає. Прихована напруга переросла у відкритий конфлікт, де Азербайджан демонструє, що знущання з його громадян не залишаться без відповіді. Цей демарш — не просто локальний інцидент, а симптом глибинних процесів розпаду пострадянської недоімперії. Поки РФ зав’язла у війні проти України, її «ближнє закордоння» дедалі впевненіше віддаляється.

Тож чи стоїмо ми на порозі прямого протистояння між Москвою та Баку? І найголовніше — чи свідчить це про остаточне падіння російського впливу на Кавказі, яке, зокрема, стало можливим завдяки опору України, що довела: Росію можна і треба бити?

ВІД ПРАГМАТИЗМУ ДО ПРІРВИ: АНАТОМІЯ РОЗРИВУ

Щоб зрозуміти масштаби нинішньої кризи, важливо проаналізувати, на якому фундаменті будувалися азербайджансько-російські відносини до останніх подій і які тригери призвели до їхнього обвалу.

Баланс інтересів та приховані важелі

Протягом десятиліть Азербайджан вибудовував свою зовнішню політику на принципах прагматизму та дистанціювання від інтеграційних проєктів Кремля. Як зазначає політолог Володимир Фесенко, специфіка цих стосунків полягала в тому, що “Азербайджан принципово не входив до жодної з пострадянських інтеграційних структур, створених Росією — ні до Євразійського економічного союзу, ні до Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Від самого початку Азербайджан залишався осторонь”.

При цьому Баку підтримував активні економічні контакти та конструктивну політичну співпрацю з Москвою, дотримуючись лінії, подібної до турецької: економічна вигода та збереження дистанції. Однак, як підкреслює експерт з міжнародних енергетичних та безпекових відносин Михайло Гончар, економічні відносини з Росією не є визначальними для сучасного Азербайджану. “Не можна сказати, що між Азербайджаном і Росією існують великі торгівельні обороти. Сучасний Азербайджан — це вже зовсім інша країна порівняно з 1990-ми чи на початку 2000-х. Економічні відносини з Росією не є визначальними для Баку. У нафтовому секторі РФ представлена досить слабко: є дочірня компанія «Лукойлу», яка бере участь у видобувному проєкті, але її частка є незначною. Основними гравцями нафтогазового ринку залишаються західні компанії”, — пояснює експерт.

Водночас між країнами “лежали” різноманітні оборудки, наприклад, наміри продавати російський газ до Європи під виглядом азербайджанського. “Йшлося про надання «даху» для транзиту російського газу до Європи, який формально мав би йти як азербайджанський. Це питання обговорювалося на найвищому рівні — зокрема, під час візиту прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо до Баку у травні минулого року, (...) і, за наявною інформацією, сторони фактично досягли домовленостей”, - каже Гончар.

Окрему роль відігравала азербайджанська діаспора, яка глибоко інтегрована в російську економіку. Як пояснює Володимир Фесенко, Азербайджан вибудовує свою політику щодо інших держав значною мірою через діаспору та бізнесові мережі, а в Росії “азербайджанська громада є численною, організованою і має вагомий вплив у бізнес-середовищі”. Азербайджанці тримають більшість ринків в Росії — торгівля овочами/фруктами тощо. І саме по цьому важелю впливу, зазначають аналітики, зараз завдано удару в рамках переділу власності у РФ, де під себе усе гребе ФСБ та інші силові структури.

Стратегічне значення для Росії мав і транспортний коридор «Північ-Південь», що мав з’єднати Санкт-Петербург із Перською затокою через територію Азербайджану, особливо після запровадження західних санкцій. Азербайджан, за словами Гончара, посідав у цьому проєкті “важливу — хоча й обережну — позицію, яку сам називав прагматичною”

Ще одним важливим — не економічним — інструментом впливу Кремля, як зазначає політолог Сергій Таран, був Нагірний Карабах: “Саме завдяки підтримці Москви Вірменія протягом десятиліть утримувала контроль над цією територією, що дозволяло Росії не лише зберігати вплив на Єреван, а й мати важелі тиску на Баку. Таким чином, Кремль забезпечував собі геополітичну присутність на Південному Кавказі”

Парадоксально, але під час Другої Карабаської війни, як нагадує Володимир Фесенко, Росія, всупереч своїм зобов'язанням перед Вірменією по ОДКБ, “фактично не підтримала свого формального союзника, а натомість опосередковано сприяла Азербайджану”, що стало можливим завдяки інтенсивним контактам між Алієвим та Путіним.

Точка неповернення: літак та імперська зверхність

Поворотним моментом, на думку всіх опитаних експертів, стало 24 грудня 2024 року — збиття російськими військовими азербайджанського цивільного літака.

Михайло Гончар називає цей інцидент  «чорним лебедем» у двосторонніх відносинах”. Він наголошує: “Хоча Москва досі не визнала провину, не принесла вибачень і не запропонувала жодних компенсацій, подія стала глибоким шоком для азербайджанського керівництва. Вона оголила те, що в Баку, можливо, давно відчували, але до певного моменту ігнорували: зневажливе, зверхнє ставлення Росії до колишніх союзних республік, яке має коріння ще в імперській та радянській політичній культурі”

Для Азербайджану, який після перемоги у Другій Карабаській війні та завдяки союзу з Туреччиною значно посилився, така зневага стала неприпустимою. Як пояснює Володимир Фесенко, “для Азербайджану питання національної гідності має надзвичайне значення. Тому ситуації, в яких країну демонстративно ігнорують або намагаються принизити, викликають гостру й принципову реакцію”. Політтехнолог Олексій Голобуцький додає, що “Росія може вибачатися перед сильними гравцями, наприклад, перед Америкою, але перед тими, кого вона вважає слабшими — ніколи”.

Подальші події лише поглибили прірву. Замість деескалації Москва посилила тиск.

“Активізувався репресивний апарат — ФСБ, податкова, інші силові структури — які почали тиснути на азербайджанський бізнес у РФ. Ідеться не лише про великий, а й про середній і дрібний бізнес”, — зазначає Михайло Гончар.

Він пов'язує це з двома факторами: “хронічним дефіцитом бюджету в Росії через війну та низькі ціни на нафту (...) коли влада буквально змушена «вичавлювати» ресурси з будь-яких доступних джерел” та “традиційною для російської влади ксенофобією, що проявляється у вибірковому тиску на представників народів Кавказу та Центральної Азії”.

Масові затримання та вбивства азербайджанців у Єкатеринбурзі стали останньою краплею. Володимир Фесенко вважає, що це було сприйнято “не як локальний інцидент, а як прояв приниження державної гідності Азербайджану”. На його думку, криза є наслідком “загальної, імперської, шовіністичної, ксенофобської логіки, якою керується сьогоднішня Росія”. Михайло Гончар підсумовує: “Чи це було «перестарались» на місцях, чи навпаки — свідомо організоване «покарання для науки іншим» — нині вже не має принципового значення. Важливо інше: у Баку сприйняли це як остаточне свідчення справжнього ставлення Росії. І це, видається, стало точкою неповернення”.

КІНЕЦЬ РОСІЙСЬКОГО КАВКАЗУ? НАСЛІДКИ, РИЗИКИ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ІНТЕРЕС

Різкий демарш Азербайджану поставив руба ключові питання: чим може відповісти ослаблена Росія, чи не є це початком її остаточного витіснення з Південного Кавказу, і яку роль у цьому процесі відіграє український спротив?

Чи буде війна? Сценарії та гібридні загрози

Попри войовничу істерику російських пропагандистів, які вимагають “жорсткої відповіді” Баку аж до військової, опитані експерти одностайні: повномасштабної військової конфронтації не буде. Причини цього лежать на поверхні.

По-перше, Росія просто не має для цього ресурсів. Як пояснює політолог Сергій Таран, “увага і ресурси Росії сьогодні повністю сконцентровані на українському фронті. Кремль навіть теоретичної можливості не має відкрити ще один гарячий напрямок”. Політтехнолог Олексій Голобуцький іронічно зауважує, що “було б нерозумно з боку Путіна після війни в Україні починати новий конфлікт з Азербайджаном — у нього й так майже не залишилося сил для України”.

По-друге, і це ключовий фактор, будь-який силовий крок проти Азербайджану автоматично означатиме конфлікт із Туреччиною — членом НАТО і стратегічним союзником Баку. Туреччина має другу за потужністю армію в Альянсі й вже продемонструвала готовність підтримати Азербайджан, зокрема, постачанням сучасного озброєння та допомогою у 2020 році. “Це протистояння вже давно вийшло за межі особистих відносин Алієва і Путіна — це ще й змагання між Ердоганом і Путіним. І наразі, виглядає, саме Ердоган виявляється переможцем”, — вважає Сергій Таран.

Однак це не означає, що Москва не вдасться до інших методів. Михайло Гончар прогнозує перехід до інструментів гібридного тиску: “Оскільки зараз немає реальних можливостей використати сепаратистську карту в Азербайджані чи вдатися до показових військових ударів, як-от ракетний обстріл об’єктів безпеки, Кремль може перейти до диверсій. Потенційно йдеться про атаки на нафтові чи газові платформи у Каспійському морі, провокативні кібератаки (які вже почалися) або організацію резонансних вбивств під прикриттям кримінальних «розбірок». Арсенал засобів впливу в Росії достатній”.

Водночас Баку посилює свої позиції. Гончар звертає увагу на запланований цими днями саміт Азербайджану, Туреччини та Пакистану. “Це три стратегічні партнери, пов’язані не лише декларативними угодами про співпрацю, а й документами про взаємну підтримку та безпекові зобов’язання. Цілком імовірно, що за результатами саміту може бути ухвалено важливий тристоронній документ — наприклад, оборонного характеру. Тим паче Пакистан — це ядерна держава, а Туреччина — ключовий військовий партнер Азербайджану”.

Розпад імперії та "український слід"

Нинішнє загострення — це не просто двостороння криза. Це яскравий маркер системного процесу: розпаду російської недоімперії, який значно прискорила повномасштабна війна проти України.

“Я б розглядав останні події як продовження глобального процесу деколонізації та деімперіалізації. Фактично, нинішнє загострення є наслідком давніх образ, які накопичилися між Росією й Азербайджаном”, — зазначає політолог Ігор Рейтерович.

Саме український спротив, на думку експертів, став тим "українським слідом", який змінив правила гри на всьому пострадянському просторі.

“Наш опір, наша боротьба продемонстрували іншим країнам регіону: Росії можна протистояти. Її "велич" — це міф. І чим далі, тим більше держав це усвідомлюють”, — каже Ігор Рейтерович. Він порівнює нинішні процеси зі шляхом, який Україна розпочала ще з першого Майдану 2004 року: “Відтоді ми послідовно виходили з орбіти впливу Російської Федерації. А зараз інші країни колишнього СРСР фактично йдуть цим шляхом. Це не лише Азербайджан. Це й Вірменія, яка поступово переорієнтовується на Захід... У цьому переліку вже давно — три країни Балтії... Грузія, на жаль, зійшла з цієї траєкторії”.

Сергій Таран виділяє три ключові аспекти впливу війни в Україні: по-перше, ресурси РФ сконцентровані на українському фронті; по-друге, “політичний статус Росії у світі суттєво ослаб. І це дало чіткий сигнал іншим гравцям. Не лише Китаю, а й Туреччині та Азербайджану. Вони побачили, що Росія більше не є безумовним центром сили в регіоні, і що її можна витісняти — без надмірного ризику”; по-третє, “ми спостерігаємо завершальний етап процесу витіснення Росії з окупованих та контрольованих територій колишнього СРСР”.

Риторика Путіна про “червоні лінії”, за словами Тарана, виявилася “самореалізуючим пророцтвом”: саме інші гравці почали витісняти Росію з її традиційних сфер впливу. В історичній перспективі, зауважує він, картина промовиста: “ще 50 років тому Москва контролювала Берлін, 20 років тому — мала серйозний вплив в Україні та Білорусі, а сьогодні вже не впливає ні на Україну, ні на Азербайджан. Відступ триває”.

Український інтерес: солідарність проти спільного ворога

Для України конфлікт між Баку та Москвою — це, безперечно, позитивний сигнал та вигідна ситуація. Як зазначає Володимир Фесенко, “Україна зіткнулася з російським імперським шовінізмом у його найжорсткішій формі — у формі повномасштабної війни. Ми дуже добре розуміємо, що стоїть за цією політикою — зверхність, агресія, прагнення домінувати. Тому наша підтримка Азербайджану — це не лише дипломатичний жест, а глибоко емоційна, співпереживальна позиція”.

Оперативна реакція Києва та розмова президента Зеленського з Ільхамом Алієвим підкреслили солідарність двох країн. Хоча проблеми України та Азербайджану з Росією різні за масштабом, їх об'єднує “спільне джерело — агресивна, імперська політика Кремля”. Ігор Рейтерович бачить у цьому конфлікті три ключові вигоди для України: “По-перше, це стратегічна втрата Росії на її традиційному фланзі. По-друге, це привід для нервової реакції в Москві, яка тепер змушена витрачати додаткові ресурси — інформаційні, політичні, дипломатичні — на новий фронт протистояння. І, по-третє, це шанс посилити українські позиції в регіоні”.

Водночас не варто плекати ілюзій щодо прямої військової допомоги. Володимир Фесенко вважає, що Баку дотримуватиметься гнучкої політики, подібної до турецької.

“Навіть попри нинішнє охолодження між Баку і Москвою, яке, вочевидь, матиме довготривалий характер, не варто очікувати, що Азербайджан стане відкритим союзником України у війні проти РФ, тим більше — у військовому вимірі”, - каже політолог. Проте він переконаний, що зв’язки між країнами посилюватимуться в економіці, енергетиці та логістиці, адже “стратегічне зближення — це вже об’єктивна реальність”.

Своєчасна підтримка Азербайджану з боку України, на думку Ігоря Рейтеровича, є чимось більшим, ніж просто дипломатія. “Дуже правильно, що президент Зеленський оперативно зв’язався з Алієвим, висловив підтримку — і отримав її у відповідь. Це важливо не лише з дипломатичного погляду. Це — демонстрація солідарності, демонстрація регіонального лідерства, готовності координувати зусилля з країнами, які не хочуть більше бути в колоніальній залежності від Кремля”, - підкреслив експерт.

ВИСНОВОК

Конфлікт між Азербайджаном та Росією — це не тимчасове непорозуміння, а тектонічний зсув на геополітичній мапі Південного Кавказу. Спровокований імперською зверхністю Москви та каталізований її стратегічною слабкістю через війну проти України, він знаменує стрімку втрату Росією контролю над регіоном, який вона століттями вважала своєю вотчиною.

Азербайджан, спираючись на міцний союз із Туреччиною та власну економічну й військову силу, кинув відкритий виклик Кремлю, відстоюючи національну гідність. І хоча прямої війни, швидше за все, не буде, повернення до колишніх відносин, де Москва диктувала правила, вже неможливе.

Для України це однозначно позитивна тенденція. Кожен удар по імперських амбіціях Кремля, кожен провал його зовнішньої політики ослаблює спільного ворога і наближає нашу перемогу. Віддалення Азербайджану від Росії — це ще одна тріщина у фундаменті імперії, що валиться, і доказ того, що запущений Україною процес деколонізації пострадянського простору вже не зупинити.