Канадська  організація Mriya Aid виникла невдовзі після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Заснована канадськими військовими, зокрема учасниками тренувальної місії UNIFIER та професіоналами з менеджменту й сектору безпеки, організація відправляла до України контейнери різноманітної допомоги: дрони, прилади нічного бачення, турнікети та аптечки. Згодом волонтери вирішили зосередити свої зусилля на іншій вкрай важливій справі – підтримці зусиль із розмінування України.

Укрінформ поговорив із керівниками Mriya Aid, подружжям Лесею Ґрейнджер та Любомиром Хабурським, які керують організацією з Оттави, як канадське подружжя волонтерів навчає українських саперів, допомагає з інноваціями та змінює культуру безпеки.

ПІД ЧАС ОПЕРАТИВНОГО РОЗМІНУВАННЯ БРАКУЄ ЧАСУ НА ОЦІНЮВАННЯ РИЗИКІВ

- Україна – одна з найбільш замінованих країн світу. Як ваша організація допомагає долати цю кризу?

Леся: - Зараз Mriya Aid зосереджена на тренуванні українських саперів. Ми відправляємо на навчання як саперів, які залучені до операційного розмінування (тобто працюють на полі бою або близько до нього), так і саперів гуманітарного напрямку. Тоді як великi донори передають Україні машини для розмінування, роботів та інше обладнання, ми посилюємо людський фактор. Бо люди – головне, а навчання підвищує їх безпеку. Ми допомагаємо тим, хто безпосередньо на полі бою очищує території від мін, розтяжок, боєприпасів, що не розірвалися, і саморобних вибухових пристроїв.

Любомир: - Ми також передаємо спеціальне обладнання, але зосереджуємося саме на навчанні. Україна критично потребує підготовлених фахівців, тому допомагаємо системно нарощувати цей потенціал.

- У чому особливість оперативного розмінування порівняно з гуманітарним?

Любомир: - Під час оперативного розмінування бракує часу на проведення повного оцінювання ризиків. Тут усе динамічно, небезпека – всюди, і будь-який крок може бути останнім. Особливо з урахуванням того, що росіяни використовують нові типи мін, зокрема надруковані на 3D-принтерах, металошукачі їх не виявляють. Також поширення набувають чутливі до сейсмічної активності міни, що реагують на кроки чи навіть звук.

Леся: - Один із наших партнерів, Кріс Гаррет, загинув нещодавно під час виконання бойового завдання. Цей сумний випадок підтверджує, що ця робота вкрай ризикована. Тому кожна навичка, кожна одиниця якісного обладнання, кожне тренування мають значення.

УКРАЇНСЬКІ САПЕРИ НАВЧАЮТЬСЯ ЗА МІЖНАРОДНИМИ СТАНДАРТАМИ

- Як саме ви допомагаєте готувати саперів до роботи у таких умовах?

Любомир: - Ми працюємо з «МАТ Косово» – приватним навчальним центром, який має репутацію одного з найкращих у світі. Там українські сапери проходять навчання за міжнародними стандартами IMAS (International Mine Action Standards). Навчальний курс триває п’ять тижнів, включає як теорію, так і обов’язкові польові заняття, зокрема так звані «дні підривів», під час яких учасники самостійно знешкоджують боєприпаси.

Леся: - Ми наполягаємо на проходженні нашими підопічними повного навчального циклу, щоб у них виробилася мʼязова памʼять. Під час наближення до вибухівки мозок може злякатися, тому діяти повинне тіло. Такі навички та рефлекси рятують життя.

- Чому ви співпрацюєте саме із «МАТ Косово»?

Леся: - Бо цей центр, заснований ветеранами розмінування на Балканах, забезпечує найвищий міжнародний стандарт навчання. Він має відмінну репутацію у питанні безпеки: за всю історію існування на території комплексу не відбулося жодного інциденту. Керівники «МАТ Косово» також принципово не погоджуються знижувати стандарти навіть заради великих контрактів. Вони дуже вимогливі до своїх студентів, бо якісне навчання зберігає життя не тільки саперу, а і його чи її команді, а в подальшому – громаді, де відбувається розмінування. Крім того, вони дуже підтримують Україну, слідкують за тим, що відбувається на фронті, і завжди дають нам вигідні ціни, розуміючи, що ми як волонтери намагаємося витиснути з кожного долара максимум користі для України.

Любомир: - Косово також має ще одну перевагу: там немає повітряних тривог, які постійно переривають навчальний процес в Україні. Це дає змогу ефективно використовувати час і ресурси.

- Хто обирає, кого відправити на таке навчання?

Леся: - Хто їде на навчання, вирішують самі українські служби, адже вони найкраще знають своїх людей. Наш основний партнер у цьому – Головне управління протимінної діяльності, екологічної безпеки та цивільного захисту Міністерства оборони України, яке саме й здійснює функцію координації навчання.

Ми як проєктні менеджери забезпечуємо ресурс – грошовий, організаційний, логістичний. Ми також заохочуємо поширення знань у підрозділі, бо кожен випускник – це примножувач. Один пройшов навчальний курс – передав знання ще пʼяти побратимам і посестрам.  Ми працюємо над тим, щоб формувати цілісні ланцюги передачі знань і стандартів IMAS вглиб «системи».

- Чи вдалося вже побачити конкретні результати такої підтримки?

Любомир: - Минулого року ми отримали від канадського міноборони $2,5 млн на те, аби навчити 130 українських саперів і забезпечити їх обладнанням. Ми вклалися в менший бюджет, залучили ще дві когорти і навчили 176 осіб. Дехто з них досяг рівня 3+, тобто може не лише працювати, а й навчати інших. Це якраз той ефект примножування, якого ми прагнемо.

Леся: - Важливо, що й канадський уряд це визнав, адже навесні запросив нас подати нові заявки на фінансування. Ми це вже зробили й тепер чекаємо на рішення по пʼяти нових проєктах.

- Про які напрями йдеться? Що це за проєкти?

Леся: - Перші два стосуються тренінгів для ЗСУ й Державної спеціальної служби транспорту, з додатковими інвестиціями в інфраструктуру навчальних центрів. Третій – створення підземних навчальних баз, щоб тренування могли продовжуватися навіть під час повітряних тривог. Четвертий – це програма інтеграції жінок у силові структури. Нарешті п’ятий – розроблення комплексу для масштабування інновацій у сфері розмінування.

ВСЕ БІЛЬШЕ ЖІНОК ОБИРАЮТЬ САПЕРНУ СПРАВУ

- Зупинімося на гендерній темі. Якою є роль жінок у розмінуванні?

Леся: - Жінки дедалі активніше долучаються до саперної справи. Вони проходять ті самі навчальні курси, виконують ті самі завдання, що й чоловіки. Жінки, які ще у 2022-му навчалися у Косово, сьогодні вже працюють керівниками груп або викладають в українських тренувальних центрах. Хоча жінки становлять лише 11% від загальної кількості наших студентів, ми бачимо, що в кожній когорті вони – серед найкращих. Жінки, які навчаються саперної справи, дуже мотивовані. Багато хто з них походить зі Сходу або із замінованих окупованих територій, тож ця робота для них має особливе значення. Ми працюємо над гендерними питаннями з українською організацією Інформаційно-консультативний жіночий центр, зокрема з її засновницею Оленою Сусловою, відомою правозахисницею, номінованою на Нобелівську премію. Вона підказує нам, як створювати такі умови та запити, щоб військова система бачила потенціал цих жінок і давала їм змогу зростати.

- Ви також згадали про масштабування інновацій. Що саме маєте на увазі?

Любомир: - В Україні створюють багато цікавих винаходів: нові металошукачі, дрони, датчики, але вони часто застосовуються лише у межах конкретних підрозділів. Ми хочемо допомогти Міністерству оборони розвинути комплекс, що дасть змогу такі інновації випробовувати у бойових умовах, удосконалювати, сертифікувати й поширювати на всю армію.

- Чому цю роботу не виконує безпосередньо уряд або інші державні партнери?

Любомир: - Бо державні органи не достатньо гнучкі. Вони зобовʼязані виконувати замовлення за допомогою тендерів, що зазвичай є надміру довгими і забюрократизованими. Ми ж можемо діяти швидко й враховувати нагальні потреби саперів «на землі». Коли нам кажуть: «Цей міношукач нас не влаштовує», – ми негайно шукаємо причини і розглядаємо всі найновіші можливі варіанти. Ми їздимо на навчальні бази, говоримо зі саперами, аналізуємо й адаптуємо проєкт під реальні потреби.

- Ви згадали про Державну спеціальну службу транспорту. Що це за служба і чому з нею працює Mriya Aid?

Леся: - Державна спеціальна служба транспорту входить до складу Міноборони. У мирний час вона займалася інфраструктурою – мостами, дорогами тощо. А під час війни перетворилася на бойову структуру, що здійснює розмінування, супроводжуючи зведення військової інфраструктури. Вони, як і ЗСУ, беруть участь у бойовому розмінуванні, зокрема, щоб дати можливість інженерним військам безпечно будувати фортифікації. Але у них так само бракує інженерів, техніки, навчальних можливостей. Саме з цим ми й допомагаємо.

Любомир: - Національна гвардія України перебуває у подібній ситуації, адже завдання її саперів теж безпосередньо повʼязані з бойовими діями. Mriya Aid також тісно співпрацює з НГУ зі самого початку повномасштабного вторгнення.

- А як щодо національних стандартів розмінування в Україні? Ви працюєте за ними?

Леся: - Так, і підтримуємо ідею гармонізації національних стандартів із міжнародними. Стандарти IMAS чітко орієнтовані на безпеку кожного сапера. Вони кажуть: не ризикуй своїм життям даремно, дій за протоколом. Сапери, які повертаються з навчання за стандартами IMAS, мислять інакше, змінюючи культуру розмінування загалом. У Mriya Aid є проєкти, спрямовані на імплементацію найкращих практик, накопичених в Україні і світі. Ми не намагаємося нав’язати чужі моделі, ми прагнемо дати українським саперам інструменти, які реально рятують життя.

Любомир: - Україна є лідером у новітніх методах та технологіях розмінування. Зважаючи на те, що розмінування в Україні відбувається під час гарячої фази повномасштабної війни, тут дуже активно впроваджуються інновації як в методах, так і в засобах.

ВОЛОНТЕРСТВО ЯК СТИЛЬ ЖИТТЯ

- Я був здивований дізнатися, що у вас також є проєкти, пов’язані з підводним розмінуванням.

Любомир: - Ми дійсно подали окрему заявку для підтримки підводного розмінування. В Україні ДССТ та інші відомства створюють спеціалізовані бази для саперів-водолазів. Ми хочемо допомогти їм із цим: інфраструктурою, обладнанням, тренінгами. Це складна і дуже важлива галузь. Росія часто мінує гідроспоруди – мости, дамби, тому їх конче треба розміновувати.

- А як щодо людей, які реалізовують ці проєкти? Хто входить до команди Mriya Aid?

Леся: - У Канаді нас близько десяти. У кожного своя роль в управлінні та розвитку організації й проєктів. Наприклад, один із членів правління Mriya Aid Марк Пейн – колишній військовий, який минулого року пройшов навчання в МАТ Косово до третього рівня IMAS. Цей особистий досвід навчання та спілкування з українськими саперами дає йому можливість наочно пояснювати донорам, як це тренування покращує роботу на фронті.

Якщо казати про команду в Україні, то у нас є волонтери та координатори проєктів. Зараз ми працюємо над створенням офіційної філії Mriya Aid Україна, аби мати можливість ще оперативніше реагувати на потреби саперів та наших місцевих партнерів. Без спільних зусиль масштабування не можливе.

- Ви безоплатно виконуєте величезний обсяг роботи. Що вас мотивує?

Любомир: - Для нас це продовження родинної історії. Ми маємо змогу допомогти, тож в умовах війни зобовʼязані це зробити. Моя історія волонтерства почалася у 1980-х, коли я працював над дослідженням Голодомору. Предки Лесі ще в позаминулому сторіччі організовували народні школи і бібліотеки в Західній Україні. Ми обоє працювали з багатьма організаціями, підтримували українських студентів, організовували навчальні візити тощо. Коли ж розпочалася повномасштабна війна, то не змогли стояти осторонь. Для нас волонтерство – це спадщина поколінь, яку ми несемо далі.

Леся: - У нас є знання, зв’язки, час, ресурс, тож ми мусимо вкладати їх туди, де є найбільша потреба. Коли сапери, які пройшли наші курси, підходять і кажуть: «Дякую, ви врятували нам життя», – це дає запал на роботу ще протягом року.

Максим Наливайко, Оттава

Фото надані Лесею Ґрейнджер і Любомиром Хабурським