Чи можна демократію принести на багнетах, або Згадуючи В’єтнамську війну

Чи можна демократію принести на багнетах, або Згадуючи В’єтнамську війну

Аналітика
Укрінформ
Катастрофа Афганістану викликала дежавю – колись це вже було, до того ж і не раз, зокрема у В’єтнамі. То що, спроби дати комусь «Вашингтона з праведним законом» апріорі приречені?

Топ-темою останніх тижнів залишається Афганістан – хаотичне виведення американських військ, захоплення Кабула талібами, падіння останньої нескореної провінції Панджшер... Апокаліптична евакуація з аеропорту Кабула 2021 до болю нагадувала евакуацію з Сайгона 29 квітня 1975 року. Тоді ще не було всесвітньої мережі, тому все, що залишилося від тих подій – аскетичні чорно-білі світлини голландського фотографа Губерта ван Еса для United Press на яких фігурки на даху будівлі підіймаються по драбині до американського гелікоптера. Ця фотографія стала своєрідним символом програної Америкою війни. Наступного дня війська В’єтконгу увійшли в Сайгон.

Звісно, порівнювати війну у В’єтнамі і воєнну кампанію США в Афганістані не цілком коректно. Але, попри відмінності, є в них і чимало спільного.

Чи може коник перекинути автівку

9 жовтня 1954 року французька армія з помпою – духовий оркестр, прапори, важка техніка і пафосні промови – залишила Ханой. Так закінчилося 75-річне володарювання французів, яке вони називали вельми елегантно: «прогресивне домінування» або «цивілізаторська місія».

У в’єтнамській землі залишилися лежати 93 000 французьких солдат, які загинули за останні 10 років, намагаючись утримати для Франції примарне колоніальне минуле. Через декілька днів у місто увійшли в’єтнамці. Їхня хода була схожа на шелестіння листя. Вони йшли мовчки, маленькі, худі, в легких парусинових капцях – це була «найтихіша армія у світі». А французи кинулися рятувати іншу колонію – ближню – Алжир. Однак там у них теж нічого не вийшло, хоча й міністр внутрішніх справ Франції, майбутній президент Франсуа Міттеран казав: «Алжир – це теж Франція».

В’єтнам був надзвичайно бідною країною. Приблизно такою самою, як нині Афганістан. Неписьменне населення – людина з початковою освітою вважалася «інтелектуалом», і гранична бідність, коли одні штани по черзі одягали чоловік і дружина.

Французи під час свого володарювання безжально витискали з країни все, що могли, насаджуючи натомість власну культуру, історію і релігію. В’єтнамські діти вчили французьку мову, їм подобалися французькі комікси, але вони все одно сприймали французів як загарбників. Наприклад, звичка французьких учителів давати ляпас учням сприймалася дуже болісно, адже фізичний удар для всіх азійців є найбільшою і найгіршою образою.

Французький офіцер служби безпеки у В’єтнамі казав арештованому в’єтнамцю: «Ваша боротьба ніщо. Чи може коник перекинути автівку?» Однак виявилося, що може. Свідченням цього став розгром французів під Дьєнб’єнфу навесні 1954 року.

Альянс американської демократії з французьким колоніалізмом

Страх перед «Червоною Азією» змушував США діяти на випередження і тому вони беззастережно підтримали Францію в її колоніальних претензіях на Індокитай. Піднятий над Пекіном червоний прапор, а також союз, укладений між Сталіним і Мао Цзедуном у 1950 році, війна в Кореї – всі ці події спонукали Америку до активних дій.

Американська зовнішньополітична матриця була сформована ще за президентства Гаррі Трумена у вигляді доктрини, проголошеної в конгресі 12 березня 1947 року: «Нині… кожна нація в світі мусить обирати між альтернативними способами життя… Я переконаний, що Сполучені Штати повинні підтримувати вільні народи, які чинять опір агресії озброєній меншості або ж зовнішньому тиску».

Наприкінці 1953 року республіканська адміністрація Ейзенгавера оплачувала 80% усіх воєнних витрат Франції у війні в Індокитаї – близько  $ 1 млрд на рік. Французи воювали проти в’єтнамців в американських касках, на американських джипах, літаках, і з американською зброєю в руках. Тож коли десятиліття по тому у В’єтнамі з’явилися американці, вони в очах народу нічим не відрізнялися від попередніх колонізаторів…

Загалом США витратили на війну в Індокитаї $ 2,5 млрд. – більше, аніж надали економічної допомоги Франції, починаючи з 1945 року.

Двигун від «Форда» на в’єтнамському возі

За результатами Женевської конференції 1954 року за участю Франції, США, Китаю і СРСР, В’єтнам поділили на Північний, залишивши комуністам у якості своєрідного призу за гарний опір, і Південний. З останнього мали намір зробити «вітрину капіталізму», тому грошей не шкодували. Майже одразу в Сайгоні було встановлено новий уряд, але довго він не протримався. Часта зміна урядів, а також їхня кричуща некомпетентність, корумпованість і безпорадність була ознакою будь-якої влади у Сайгоні впродовж усього терміну перебування американців. Численні перевороти у В’єтнамі відбувалися під музику військових маршів, які лунали по радіо. В’єтнамці сміялися і називали це «переворотною музикою». На Півдні не було ані воєнної, ані політичної волі. Звісно, булив’єтнамці, які не хотіли комуністичного режиму і прагли для своєї країни демократичного шляху розвитку, але вони були безсилі щось змінити і на щось серйозно вплинути.

Загалом через В’єтнам пройшли понад 2 мільйони американців
Загалом через В’єтнам пройшли понад 2 мільйони американців

Посол США в Сайгоні в 1961-1963 роках Фредерік Нолтінг одного разу попередив міністра оборони Роберта Макнамару, що «важко, якщо взагалі можливо, встановити двигун від «Форда» на в’єтнамського воза з волами». В’єтнамці фактично не брали участі у вирішенні долі власної країни, тому американці почали поступово нарощувати військову присутність. Якщо до 1963 року там знаходилося 16 000 громадян США: військових радників, льотчиків, моряків, інженерів, техніків, фахівців з радіоперехоплення, сільського господарства, соціальних аналітиків, таємних агентів і просто шукачів пригод, то в 70-х у В’єтнамі перебував 500-тисячний військовий контингент. А загалом через В’єтнам пройшли понад 2 мільйони американців.

Важливі нюанси, або приховане від сторонніх очей

У В’єтнамській війні було чимало якихось неочевидних речей, які, втім, суттєво впливали на ухвалення тих чи інших рішень, або на хід подій. Наприклад, американці дуже довго й наполегливо вмовляли британців стати їхніми союзниками у В’єтнамі й направити туди нехай щонайменший контингент. Навіть пропонували за це гроші. Але британці, зі своїм величезним колоніальним досвідом, категорично відмовилися й неодноразово попереджували американців про марність їхньої авантюри. До речі, так само, як вони попереджували про це французів у 50-х роках, або радянське керівництво у 1979 році перед введенням військ в Афганістан.

Комуністичний Китай з його імперіалістичними нахилами не надто хотів бачити поряд із собою сильний комуністичний В’єтнам, який би міг втягнути в свою орбіту Лаос і Камбоджу… Тому, хоча й надавав суттєву воєнну допомогу, але поводився з «молодшим братом» дещо зверхньо. Індія спочатку підтримувала в’єтнамських комуністів у їхній боротьбі «з імперіалістами», а потім почала вбачати в них дестабілізуючий чинник для всього регіону.

Росіяни настільки боялися перемоги на виборах Річарда Ніксона, що запропонували таємну фінансову допомогу передвиборчій кампанії демократа Г’юберта Гамфрі. Ті, звісно, відмовилися.

Час від часу США робили недоладні спроби примиритися з Північним В’єтнамом. Наприклад, у квітні 1965 року президент Ліндон Джонсон, виступаючи в університеті ім. Джона Гопкінса, заявив, що якщо Північний В’єтнам відмовиться від претензій на Сайгон, США готові надати «старому Хо» $1млрд на будівництво греблі на Меконгу. Це був пристойний хабар, але В’єтконг гордо відмовився.  

З корупцією – все, як завжди

Корупція у Південному В’єтнамі була повсюдною (так само, як вона стала великою проблемою нині в Афганістані). Все можна було купити: посаду, дозвіл на ведення бізнесу, відкупитися від служби в армії тощо. В корупцію були втягнуті представники правлячого режиму, який північно-в’єтнамці називали не інакше, як «маріонеточним». Американська економічна допомога сягнула свого піку в 1966 році і складала $ 400 млн на рік. Більша частина цих коштів осідала в кишенях наближених до влади осіб. В’єтнамці зневажали власний уряд, який не втомлювався розповідати про демократію, натомість збагачувався на очах.

З «легкої руки» американців була порушена традиційна в’єтнамська ієрархія: якщо раніше на її вершині стояли освічені люди, на другому місці – селяни, на третьому – ремісники, а на останньому торговці, то тепер на вершині опинилися торговці та проститутки…

У мешканців Північного В’єтнаму життя було надзвичайно важке – режим був відверто репресивним, але, як зауважив один мешканець Ханоя: «Так, наші правителі теж були покидьками, але вони, принаймні, не хизувалися багатством і не їздили на мерседесах…»

15% ВВП Південного В’єтнаму витрачалося на армію, але солдати отримували жалюгідне утримання. Більшість із них після 5-6 тижнів бойової підготовки відправлялося в бойові частини «навчатися на місцях».

На тлі неймовірно корумпованої південно-в’єтнамської влади в’єтконговці виглядали майже бездоганно. ЦРУ, між іншим, вивчало досвід північних в’єтнамців: у січні 1965 року у Вашингтоні виступали з доповіддю «Мотивації та мораль В’єтконгу».

Допомога В’єтконгу: вона була, але не факт, що щира…

В’єтконговці співпрацювали і з Китаєм, і з СРСР, але росіянам не надто довіряли, і навіть дещо зневажали – через те, що ті  проявили певну слабкість під час Карибської кризи.

На початку 60-х майже весь північно-в’єтнамський рис і три чверті вугілля йшли в Китай, в обмін на якісь гроші. А ще з Китаю йшла зброя, винищувачі МіГ-17. Група в’єтнамців два роки навчалася в китайських льотних школах. Щоправда, в 1969 році, в розпал «культурної революції» Мао Цзедуна китайці вивели з Північного В’єтнаму майже всіх своїх людей. Варто зауважити, що взаємини з Китаєм у Ханоя були далеко не безхмарними. У 1979 році, після закінчення війни, дійшло навіть до збройного короткотривалого кривавого конфлікту на кордоні.

Завдяки Китаю і СРСР ефективність північно-в’єтнамських ПВО зростала на очах. У 1965 р. американці втратили над Північчю 171 літак; наступного року – 280; у 1967 – 326. Небо над Північним В’єтнамом ставало пекельним. СРСР поставив Демократичній Республіці В’єтнам (ДРВ) величезну кількість зенітних установок різних типів, винищувачі МіГ, а також наземні радіолокаційні станції виявлення. Після відсторонення Хрущова, вже в листопаді 1964 року Леонід Брежнєв санкціонував відправку ракет і пускових установок С-75 (SAM-2 за класифікацією НАТО); два роки по тому в ДРВ вже нараховувалося 200 ЗРК.

Завдяки Китаю і СРСР ефективність північно-в’єтнамських ПВО зростала на очах
Завдяки Китаю і СРСР ефективність північно-в’єтнамських ПВО зростала на очах

Однак, попри суттєву допомогу комуністичних гігантів, Північний В’єтнам виявився, за великим рахунком, розмінною монетою – під час візиту президента США Річарда Ніксона в 1972 році в Пекін і в Москву про маленьку країну згадували хіба що побіжно.

Протестні настрої, або те, що знищило американську армію

Несприйняття війни і перші протести проти неї почалися в США ще в 1964 році. Загалом у США було понад 50 000 ухильників. Дехто тікав у Мексику, але там було дуже важке життя. Дехто – в Канаду і Швецію. Там жили на соціальну допомогу – $ 15 на тиждень. Але невдовзі шведи, відомі своїм пацифізмом, навмисне збільшили субсидії. Це викликало неабияке роздратування Конгресу. Найголоснішою була справа знаменитого боксера Мухаммеда Алі, який у 1967 за відмову від служби в армії був засуджений до максимального терміну – 5 років тюрми, але не пробув там і дня.

Знаходилися й ті, хто за гроші допомагав дітям багатих батьків уникнути служби. Яскравий приклад – майбутній президент США Дональд Трамп. У кого не було грошей щоб відкупитися і не було бажання захищати примару демократії в джунглях В’єтнаму, могли зімітувати виразку шлунку: відкачати з вени десь пів літри власної крові і випити її перед здачею аналізів.

Особливої сили протестний рух набрав обертів після 1967 року. Неабияку роль у цьому зіграло захоплення лівими ідеями і лівими лідерами: Кастро, Че Геварою, Мао Цзедуном. У жовтні 1967 у Вашингтоні зібрався 50 000-ий мітинг проти війни. Для захисту Пентагону тоді задіяли 10 000 військовослужбовців.

Американське суспільство обурив той факт, що рішення про ескалацію у В’єтнамі було ухвалено владою тишком-нишком, без винесення питання на обговорення в Конгрес. Влада скомпрометувала себе не так втратами (у порівнянні з тією ж Корейською війною вони були меншими), як тим, що від самого початку казала неправду. Як зауважив один відомий журналіст, «Фатальна помилка… керівництва і військового командування США не в тому, що вони брехали світові, а в тому, що вони брехали самі собі».

Однак були й ті, хто стверджували, що «американський народ готовий змиритися з будь-чим, крім поразки. Але громадяни найбільшої демократії в світі протестували проти війни у В’єтнамі не стільки через те, що вона здавалася їм неправильною і несправедливою з моральної точки зору, стільки тому, що було очевидно, що цей конфлікт затягується і приречений на поразку».

Деградація американської армії: це не слова, це повальна наркоманія і вбивства офіцерів

Як зауважив один із американських генералів, «Якщо в Корею ми увійшли з нікудишньою армією, а вийшли з першокласною, то у В’єтнам ми прийшли з великою армією, а пішли з жалюгідною подобою». Наприкінці 60-х і початку 70-х років армія США почала розвалюватися на очах. Цьому сприяли наркотики, расова ворожнеча і корупція.

Деякі американці відправлялися служити у В’єтнам на другий і третій строк саме через наркотики. У 1969 році воєнна комісія здійснила 11 000 пов’язаних з наркотиками арештів, але доля курців травички зростала серед рядових продовжувала рости, досягнувши майже 60 % у 1971 р. Пачка самокруток «травичка Будди» коштувала $1. У 1969 лише 2% особового складу у В’єтнамі пробували героїн, але впродовж двох років цей показник зріс до 22% – вражаюча статистика.

Наркотики були поширені серед рядових-строковиків; офіцери і молодший командний склад зловживали алкоголем. Дисципліна була жахлива. Протестний дух проник в армію. Солдати запитували: «А що ми тут, чорт забирай, робимо?» Величезного поширення набуло таке явище як «фраггінг» (походить від назви осколкової гранати – fragmentation grenade, або просто frag): таким чином розправлялися з непопулярними офіцерами. А непопулярним міг стати будь-хто, хто намагався дотримуватися порядку. Убивство за допомогою осколкових гранат стало справжнісінькою пошестю в американському контингенті у В’єтнамі. За період між 1969 і 1971 роком у Корпусі морської піхоти було зареєстровано понад сотня подібних інцидентів, тоді як в армії – понад 600, в результаті яких 82 людини загинули і 651 отримали поранення.

Не вистачало кадрових офіцерів. Величезною проблемою стало і расове питання. Чимало взводів і рот походили на вуличні банди, а зовсім не на військові підрозділи. Рівень дезертирства сягнув свого апогею і став вдвічі вищим, ніж був у Корейській війні, та майже в чотири рази вищим, ніж у Другій світовій. У 1969 році у В’єтнамі переховувалося 2500 дезертирів, більшість з яких займалися злочинною діяльністю. Військово-юридична служба була завалена справами і не справлялася з роботою.

Евакуація: дуже схоже на Кабул…

Евакуація з Сайгона розпочалася 21 квітня 1975 року. Всього було евакуйовано 43 000 американців і в’єтнамців – утекти змогла лише третина тих, хто тісно співпрацював з американцями.

Евакуація з Сайгона 1975-го дуже схожа на Кабул 2021-го
Евакуація з Сайгона 1975-го дуже схожа на Кабул 2021-го

Тільки в останній день евакуації, 29 квітня, гелікоптери ВМС США здійснили 682 вильоти і доставили на воєнні кораблі Сьомого флоту 1373 американців і 5595 громадян інших країн, здебільшого в’єтнамців. Евакуюватися можна було за великі хабарі… На всіх каналах радіозв’язку лунали моління про порятунок, про евакуацію. На них ніхто не відповідав.

Френк Снепп, співробітник ЦРУ, один із тих, хто останнім залишив посольство США в Сайгоні, виступаючи в серпні 1975 року в Інституті дипломатичної служби сказав: «Ми залишили в посольському комплексі і за його стінами 400-500 співробітників Спеціальної служби поліції, яких ми навчили… близько 1200 співробітників центральної розвідувальної служби… і 30 000 агентів нашої контртерористичної програми «Фенікс»». Більшість важливих документів, де фігурували десятки тисяч імен людей, які співпрацювали з американцями і сайгонським режимом, не були спалені...» Аудиторія – представники американського політичного істеблішменту, були шоковані; зала зустріла одкровення Снеппа могильною тишею. Впродовж років ЦРУ забороняло книжку Снеппа "Пристойна пауза", опубліковану в 1977 році без попереднього схвалення Ради з огляду публікацій ЦРУ. Доходи від її продажу було конфісковано, а на самого Снеппа було поставлене тавро зрадника.

Про евакуацію з Сайгону можна прочитати зокрема і в романі американського письменника в’єтнамського походження В’єт Тан Нґуєна «Симпатик», присвяченого долі в’єтнамця в США і не тільки цьому.

Місія, яку неможливо виконати

Війна за В’єтнам обійшлася США в $ 150 млрд – трохи дешевше, ніж війна в Іраку і набагато менше ніж двадцятирічна війна в Афганістані. А ще вона коштувала життя 58 000 американців.

У США одні оцінювали її як непотрібну, а інші – як «благу справу», називаючи  «лише однією програною кампанією в успішній світовій війні… яку Сполученим Штатам довелося вести задля підтримки свого воєнного і дипломатичного авторитету». Між іншим, знаменитий прем’єр-міністр-реформатор Сінгапуру Лі Куан Ю колись зауважив, що якби не В’єтнамська війна, «нас зараз просто не було б».

Нині в США про В’єтнамську війну відомо практично все – чого лишень варті 7000 сторінок секретних «Документів Пентагона», опублікованих Даніелем Еллсбергом влітку 1971 в провідних американських виданнях. У 2015 році було опубліковано тексти й аналіз магнітофонних записів Білого дому, які дають можливість зрозуміти не з чиїхось мемуарів, а напряму, як об’єктивно оцінювали ситуацію Ніксон і Кіссинджер у дуже непростий для США час, коли готувалося підписання в січні 1973 року Паризької мирної угоди.

А потім – було таке… Дипломатичні відносини між В’єтнамом і США були відновлені аж в 1995 році. Барака Обаму у 2015 році зустрічали у В’єтнамі набагато гостинніше, ніж Сі Цзіньпіня рік по тому. В’єтнам до світу демократії не приєднався досі, але тамтешній режим потроху стабілізувавася і тоталітарними звірствами не шокує. Натомість – у країні розвивається одна з найуспішніших економік регіону.

Дискусія про те, чи можна за допомогою зброї здійснити інсталяцію демократичних інститутів в країнах «третього» світу тривають, але шальки терезів схиляються радше на бік тих, хто каже «ні». Військова присутність – це військова присутність. Люди бачать спочатку іноземного солдата з автоматом у руках, і навряд чи думають про переваги демократії.

Прагматична Кондоліза Райс писала в журналі Foreign Affairs (січень-лютий 2000), тому самому, де Джордж Кеннан у 1947 році під псевдонімом «Х» надрукував статтю, в якій вперше було сказано про «стримування» Радянської Росії: «Президенту варто пам’ятати про те, що збройні сили – це особливий інструмент. Він смертоносний, і саме таким і задуманий. Це не громадянський рух за мир. І абсолютно точно вони не задумані для будівництва громадянського суспільства».

Війна – це завжди злочин і величезна трагедія. Але будь-яка війна, навіть найдовша, рано чи пізно видихується. Окупанти – гарні чи погані, колись втомлюються і йдуть геть. Шкода тільки, що комусь завжди бракуватиме місця на останній рейс до свободи.

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-