Таліби перемогли, але натякають на здатність бути іншими
Зміна влади в центральноазійській країні – це не просто нагадування про небажаність приходу із своїм статутом до чужого монастиря. Це – свідчення того, що штучна зміна ходу та логіки історії завжди буде подолана. Те, що спосіб цього подолання здається комусь страхітливим чи дикунським – насправді, його проблеми. Тому питання: що отримав регіон та світ від повернення руху «Талібан» до влади в Афганістані? І які висновки вже час зробити усім?
Серпневий бліцкриг, що нікого не здивував
Якщо проаналізувати наступ «Талібану», то очевидним стане висновок – все не могло закінчитися інакше, як закінчилося – швидким взяттям Кабулу ввечері 15 серпня та реставрацією влади «Талібану» в Афганістані майже через два десятиріччя. З 3 серпня з новинних лент на увесь світ знову залунали призабуті в Україні назви – Шибарган, Зарандж, Кундуз, Талукан, Кандагар, Мазарі-Шаріф, Джелалабад... Цей перелік фіксував послідовність заняття талібами однієї за одною провинцій країни та констатував повну безпорадність легітимної (а тепер вже колишньої) влади перед натиском впевненого у собі, крім усього іншого, ідеологічно озброєного супротивника.
15 серпня прийшов час Кабулу, що був зайнятий без бою. Здається, сюжет про останні дні в аеропорту Кабула має стати дуже виграшним для сценарію голлівудського чи то бойовика, чи то – історії кохання, чи – просто документального кіно.
Але це була безпорадність не лише легітимної влади, а й усієї світової спільноти, яка фактично погодилася із фактом – військова сила, що спирається на байдужість народу і відсутність мотивації «офіційної» армії може взяти владу. Причини сьогоднішнього тріумфу «Талібану» – цілком зрозумілі: це повернення до кіплінговської істини про те, що Захід і Схід ніколи не можуть зійтися разом, що протилежним є не просто світогляд, а сам хід історичного процесу. Про це ми вже писали, але важливо зараз розставити деякі акценти для повного розуміння ситуації.
І все ж таки, чому армія Афганістану, незважаючи на зацікавлену і послідовну допомогу цивілізованого світу і трильйон доларів – розсипалися, мов була зроблена з піску. Армії не було за що воювати, і коли це так – не допомагає й найсучасніша зброя. Чому так трапилося? Це і є тема нашої розмови.
Так, є відомий «історичний» штамп: Афганістан нікому не вдавалося підкорити – ще від перського царя Дарія і от – аж до останніх американських президентів. Але сталося так не з причини якоїсь вельми особливої волелюбності афганського народу чи його запеклої спроможності чинити опір загарбникам. Це напряму випливає з простої логіки світогляду «свій-чужий»: якщо хтось приносить іншу віру, порядки, а може – й намагається змінити сам спосіб життя (англійці, росіяни, радянські та американці в цьому сенсі мало чим відрізнялися) – то природнім буде бажання його або прогнати, або – вбити. Або... вигідно домовитися, і прикладів, коли афганська еліта ставала колаборантською – купа: і при англійцях знайшлися «підходящі» племінні вожді та сформувалася ціла правляча династія, і при товарищах з Політбюро ЦК КПРС вистачало своїх «товаришів» – Бабраків Кармалів та Наджибул, і при американцях з натівцями. А як можна ще оцінити адміністрації обох колишніх уже президентів сучасного Афганістану Хаміда Карзая та Ашрафа Гані? А якщо додати, що від всіх цих домовленностей пересічним людям мало що діставалося в суто прагматичному сенсі, життя їх не змінювалося фактично, а перспективу демократичного розвиту вони, як і дуже багато інших народів світу, виявилися неспроможні осягнути – ну, чого тоді маємо дивуватися успіху «Талібану»?
Враховуючи ж, що усе оце «варіння в казані» між племенами, продажними елітами, наркокартелями та військовими триває в Афгані вже століттями – ну, на який менталітет пересічного афганця можна розраховувати? Його буде цікавити дуже проста формула: мені потрібна безпека для моїх плантацій (зрозуміло чого) та посівів, щоб прогодуватися, та стабільний канал збуту своєї різноманітної сировини – що сільскогосподарської, що наркотичного призначення. От хто гарантує цьому конкретному селянину стабільність цих його доходів – той і буде на коні в Афганістані.
Так було з англійцями, дуже короткий час – при радянських (це потім вони тупо почали насідати на ідеологію – а для людей в глухих гірських масивах це все – абсолютно «мимо каси»). Спочатку – воно працювало й при американцях. Але, що треба визнати – всі ці природні цінності для суспільства західного були незрозумілими. І тут мова не про свободу чи незалежність – навряд чи пуштуни в умовах класичного феодалізму аж до кінця 70-х років минулого століття взагалі оперували такими поняттями. Мета усієї цієї нескінченої афганської оборони – проста: дайте нам жити, як ми звикли, нам багато не треба, ми усе розуміємо про власні еліти, але не хочемо (та й не бажаємо) жити, як живуть інші. Просто – облиште нас.
Тут не те щоб провина світового співтовариства перед Афганістаном – це просто вирок тим, хто впевнені – усіх можна поставити у загальні рамки та отримати універсальні результати. Якщо у ХХІ столітті тріумфує «Талібан» – це не його заслуга, це – свідчення, що усіма визнаний прогрес не спрацьовує там, де традиція сильніша.
Здається, сьогодні треба це просто прийняти як факт і далі з цим жити.
Ну, а тепер – Росія…
Постає очевидне питання – що ж далі? Ми писали про те, що рішення адміністрації США під проводом Джозефа Байдена піти з Афгану – болюче, але природнє у цій ситуації. В принципі, американці давно (ще за Обами) дали зрозуміти, що підуть рано чи пізно. Вони зробили це несподівано та метушливо? Якщо розібратися, то це не так. Афганська влада та еліта про плани Байдена знали ще до виборів у США, більше того – угоду про вихід уклав ще Дональд Трамп. Тому – це просто інформаційний шум (до речі, здебільшого з Москви) про поразку американців. Вони за майже двадцять (!) років вгатили в Афганістан трильйон доларів грошей, технологій та й людських життів своїх солдат та офіцерів – більше двох тисяч. І вони зрозуміли: іх зусилля марні. І, до речі, треба сказати велике спасибі американцям: якби не вони, хто б стримував усе це середньовіччя на початку ІІІ-го тисячоліття? Як не згадати, що Радянському Союзу (а саме з ним зараз дуже люблять порівнювати усе в Росії) в Афгані вистачило, хоч і дев’яти років, але 15 тисяч 200-тих, щоб переконатися – треба тікати.
Схоже, Джо Байден та його оточення вірно визначилися із геополітичними реаліями. Хто там претендує на роль регіонального лідера? Кому треба оберігати себе і зону свого впливу від ісламського фундаменталізму? Росія? ОДКБ? ШОС? Ну от, хлопці, ви кажете, що нам не вдалося, то давайте тепер самі покажіть, на що здатні. Подивіться на мапу: США, як і майже усі країни НАТО, крім Туреччини, – якось далеченько від Афганістану. Так, Анкара стурбована гуртуванням тюркського світу навколо себе, тому їй важливо підтримати своїх – а це Туркменістан, Казахстан, Киргизстан. Для Росії та Китаю – це проблема номер один, тому що експорт фундаменталізму – це для них зараз найгірший сценарій. Китаю хоч є що запропонувати талібам – передусім, в економічному плані. А от Росії, яка має захистити слабкі Узбекістан та Таджикистан, що робити? Чому саме Росія має? А тому, що зараз відсторонитися, то це означає запросити ісламський фундаменталізм безпосередньо до себе – це стане питанням найближчого часу. Тож вибору у Кремля просто немає. І мова тут про сили, які таліби теж не сильно контролюватимуть, але які знайдуть прихисток під «парасолькою» їхнього режиму у важкодоступних ущелинах Афгану.
«Талібан» змінюється?
Власне, те саме було у 2001 році, адже введення військ США і НАТО в Афганістан було помстою за теракт 11.11.2001 у Нью-Йорку, який готувався саме «під талібами». А нині вони добре розуміють, і це видно з їх офіційних заяв, що воювати далі – в них не має ні сил, ні зброї, ні людей. Ні прямої потреби. І це – відповідь на запитання, чи програв Захід війну зі світовим тероризмом, яку розпочав у 2001-му. Ні, не програв, хоча й не виграв повністю. Ті ж таліби тепер повернулися до Кабулу іншими. Чому маємо право так говорити?
По-перше, очевидно, була досягнена домовленість, що влада перейде до талібів мирно. Вже екс-президент Ашраф Гані подав у відставку та, щоб уникнути кровопролиття, полишив територію країни, виїхавши до Таджикистану. В Узбекістан відправився маршал Абдул Рашид Дустум, лідер узбецької меншини.
Ідея перехідної адміністрації, лідером якої має стати один з керівників «Талібану» Абдул Гані Барадар, а главою уряду – екс-міністр внутрішніх справ та знайомий у світових столицях дипломат Алі Ахмад Джалалі – це найбільш тверезий та легітимний шлях зараз. У порівнянні з кривавими подіями та масовими стратами 1996 року, коли таліби захопили владу вперше, світові є з ким говорити.
По-друге, в останні роки «Талібан» змінив свою тактику. Відкрито офіційний політичний офіс в столиці Катару Досі. Саме туди мали приїхати представники як колишньої влади, так й перехідної адміністрації вже 16 серпня для обговорення подальших дій. Нібито мова піде про загальні вибори, які і сформують нове обличчя та струтуру афганської влади.
По-третє, таліби на словах гарантують неповернення до крайніх форм шаріату та спростовують встановлення особливих правил для жінок, як то носіння паранджі чи пересування по місту лише у супроводі чоловіків. Вони також заявляють про відсутність планів щодо зменшення доступу до освіти та навіть готові терпіти критику незалежних ЗМІ. Поки це – тільки заяви.
Але: не можна не засвідчити перше враження: «Талібан» змінився. Скоріш за все, задля того, щоб світова спільнота сіла за стіл перемовин з ним, а в разі проведення нормальних виборів – і визнала нову владу офіційно.
Наскільки це поганий підсумок війни в Афганістані? Він просто – прагматичний та багато в чому очікуваний. Коли інші, чужі для більшості, намагалися перетворити країну за десь успішними, але тут неприродніми рецептами – це не призвело ні до чого, окрім вічної війни. Тепер світові настав час подивитися тверезо в очі реальності. От з цим тепер Афганістану та усьому світові і доведеться жити.
Для України з цієї історії поки що суто факультативний, але від цього не менш суттєвий висновок: поважати та розмовляти будуть тільки з сильним. Оце треба пам’ятати нам завжди. Що ж до відволікання військових сил та політичної уваги Росії від України – на регіон Центральної Азії, то про це сказано нині дуже багато, але наразі, то все припущення. Давайте зачекаємо, подивимось...
Віктор Чопа, Київ
