Кубинські протести: Острів Свободи без варіантів йде до свободи
Протести в останньому «оплоті соціалізму зразка ХХ століття» в Карибському басейні ілюструють очевидне: не буває вічних диктаторських систем, при відході їх символів від влади, практично одразу, система починає руйнуватися. Інша справа – чи відбувається це за об’єктивних обставин, чи – потрібні ті самі «чорні лебеді», щоби почалося танення льодовика тоталітарного режиму? Відтак, ключове питання щодо ситуації в далекій карибській країні лежить на поверхні: чи проллється велика кров, чи потрібними будуть тривалі протести, щоби шістдесятилітній комуністичний режим був повалений?
Коронавірус у ролі кукарачі
Власне, що ми чули про Кубу останні роки? Що після відходу лідера революції 1959 року і «великого друга Радянського Союзу» Фіделя Кастро від державних, а потім і партійних справ (це було десять років тому) та після його фізичної смерті 2016-го, в країні під керівництвом його брата та наступника Рауля Кастро були проведені обмежені реформи. Стосувалося це як економічного так і громадського секторів, і було викликано просто кричущою необхідністю бодай якихось змін, подолання хронічних злиднів та виходу країни з глибокої економічної та політичної кризи. В 2018-му пішов з державної влади і Рауль, а у квітні цього року – і з керівництва Комуністичною партією. В червні молодший Кастро відсвяткував 90-річний ювілей. Тепер лідером країни є «ровесник революції» – 61-річний Мігель Діас-Канель, усі три роки правління якого є спробою поглибити та розвинути реформи.
Чого досягла Куба за цей час? На перший погляд, очевидних речей, які проходили ледве не всі крайни, яким доводилося підводитися на ноги після десятиліть безумної комуністичної диктатури. А саме: на Кубі дозволили підприємницьку діяльність в сфері обслуговування та туризму. Але це не все – ще кубинцям дозволили вільно користуватися інтернетом, в тому числі – політичними сайтами, навіть вести опозиційну діяльність. Як кажуть, для того, щоб оцінити масштаб всього цього, треба розуміти атмосферу до цього, а саме – коли це просто було заборонено та й все. Але наслідки – не забарилися: комунізм не витримує політичної свободи навіть у мінімальних кількостях.
Звичною для Куби ще кілька років тому була ситуація, коли заробляти прості люди в більшості могли або в сільському господарстві, або – на відомних здавна і більш-меш модернізованих курортах, або – проституцією та торгівлею наркотиками. Соціальні ліфти давно перестали працювати, суспільство поділилося на державно-поліцейський апарат та тих, хто має обслуговувати його потреби й забаганки іноземних туристів, що приїжджали подивитися на екзотику – як природну, так, власне, й соціалістичну. Тобто, режим відверто деградував, але не мав можливості запропонувати якусь зрозумілу альтернативу - не тому що керівники є такими вже безпорадними, а тому, що сама система вичерпала себе повністю. Тут слушною буде паралель із СРСР часів Михайла Горбачова – змінювати треба усе, але-от як?..
І от настало випробування, яке і зіграло роль «чорного лебедя» – той самий коронавірус. В умовах пандемії прогнозовано впав туризм, зрозуміло, що їхати ніхто і нікуди не міг за об’єктивними обставинами. Це спустошило і без того хронічно голодний бюджет. Далі – не пройшла краш-тесту відома в усьому світі, одна з візитівок кубінського режиму – система охорони здоров’я. Спочатку контролювати розповсюдження хвороби вдавалося, однак нова хвиля, що почалася весною, стала катастрофою. Все це вилилося в суто економічний ефект: враховуючи американські санкції, звернутися по допомогу кубинці могли хіба що до інших латиноамериканських країн. Але останнім було також не дуже до того, скрізь вирувала та ж коронакриза, а в таких умовах, як відомо, справа порятунку потопаючих – суто особиста.
От і довелося уряду Діаса-Канеля обмежити продаж продуктів харчування та медикаментів, причому ці обмеження вже пройшли декілька стадій, тобто – кубинці з весни в прямому сенсі стали менше їсти та не мають можливості отримати необхідні ліки не тільки від коронавірусу. До того ж уряд також на початку року вдався до самовбивчого популістського кроку – підвищив заробітну платню без адекватного економічного забезпечення, що призвело до інфляції та стрімкого росту цін в умовах дефіциту. А далі – мов за підручником: це спричинило величезні черги за продуктами, ну, а як наслідок , – наступний виток епідемії. А влада при тому продовжувала говорити тільки про посилення обмежень, не маючи інших засобів впливу на ситуацію. Зрозуміло, що все це рано чи пізно мало вибухнути.
Ні їжі, ні ліків, ні свободи...
Саме так охарактеризував ситуацію 11 липня один із протестувальників в місті Сан-Антоніо в коментарі ВВС. І продовжив: «Вони не дають нам жити. Ми втомилися». І, здається, це краща характеристика суті подій останніх тижнів та днів на Острові Свободи.
Справа в тому, що назвати режим у Кубі цілковито тоталітарним було б перебільшенням. Звісно, в роки Фіделя було куди більше обмежень, заборон та відкритих репресій. Зараз все ж таки – кубинський режим це щось на кшталт теж «соціалістичного» у недалекому минулому В’єтнаму. Тобто комуністи при владі, але ж все ж таки країна більш-менш ввідкрита світові та діє основний набір громадських свобод. Але – в випадку Куби немає ані грошей, ані – перспектив розвитку. Чому? А тому що санкції США, що були послаблені при Бараку Обамі та знов посилені при Дональді Трампі, можуть бути відмінені тільки за умови демонтажу комуністичної системи. А це значить, що уряду Діаса-Канеля треба думати не про те, як би пережити чергову кризу, а як відійти від влади. А до цього вони просто не готові, та й природньо, як будь-які комуністи, не мають такого бажання.
Жорстка поліцейська реакція в останні дні на вуличні протести – доводить це. Розділене на привілейовані верстви та обслуговуючий їх клас суспільство зустрілилося на вулицях – і перші чітко, шляхом застосування дубинок, електрошокерів, поливальних машин та сльозогінного газу від поліцейських – показали другим, що господарі ситуації в країні саме вони і ніякого «голосу народу» вони чути не бажають. Звісно, Діасу-Канелю та його оточенню нічого не залишається, як скидати усе на інтриги та втручання США, тим більше, що координація протестів відбувається саме через соцмережі, а вони мають відповідне американське походження. Проте, практика відключення інтернету та блокування мобільного з’язку в місцях протестів великого ефекту не дали, люди все одно виходять та рішуче протестують. Саме тому, що вони чітко відчувають – світ навколо живе краще, не тому що там немає санкцій США, а тому що інші країни побудовані на інших засадах. Що демократія та вільні вибори - це не вигадка «імперіалістів», а найбільш ефективний спосіб управління державою, який і «ліфти» забезпечує, і тиск в суспільстві дозволяє вчасно понижувати. Кубинці це знають, бо все-таки мають можливість виїжджати з країни, тому контрасти життя, наприклад, у недалекій Мексиці чи навіть Домінікані, очевидні та зрозумілі. І вони не на користь Куби.
Кубинські владці порушили всі комуністичні табу: гайки не можна послабляти, їх можна лише закручувати, а кордони мають бути на замку – передусім, зсередини. Тож цей протест – свідомий. Час відмови від «казарменого соціалізму» на Кубі прийшов, і незважаючи на певні поступки уряду (до кінця року зняті митні обмеження на ввіз продуктів та медикаментів з-за кордону), процес демонтажу комуністичної владної системи запущений. Коронавірус зіграв роль могильника не в медичному, а в політичному сенсі. Після відходу братів Кастро від влади, ця система одразу засвідчила очевидні ознаки кризи та розпаду. Як кажуть у старом анекдоті – якщо доктор сказав, що у морг, значить – треба у морг.
Єдине, що не зрозуміло, це те, як буде використана криза на Кубі в загальносвітовому контексті. Чи стане зараз хтось із світових гравців намагатися впливати на ситуацію на «Острові свободи»? Чи готова адміністрація США затягнути пасок санкцій ще сильніше, щоб вибух відвертого невдоволення став некерованим остаточно? Чи має резони Китай у нинішній ситуації вступатися за кубинську владу та терміново надавати матеріальну допомогу? Чи спаде на думку Росії та її керівництву так само рятувати Діаса-Канеля в суто прагматичному, геополітичному сенсі, зі зрозумілою метою – підвищити ставки в протистоянні зі Штатами та спробувати знову, як в 60-ті використати Кубу як плацдарм проти них?
Якщо ні – то треба просто спостерігати за тим, наскільки запекло влада та суспільство всередини Куби будуть поборювати одна одну, та хто виявиться наразі сильнішим. (Наразі – це тому, що в перспективі історія не залишає латиноамериканському соціалізму зразка Кастро, Че Гевари і Чавеса жодних шансів). Якщо так – то є очевидний прецедент, коли коронавірус як спусковий механізм свтових процесів може отримати суто політичне значення.
Втім, і перше, і друге лише підтвердять давно сказане: світ після пандемії вже не буде таким, як раніше.
Віктор Чопа, Київ
