Новий уряд Ізраїлю: спроба життя «без Бібі»
Беньямін Нетаніягу, з величезною долею вірогідності закінчує свою діяльність як голова уряду Ізраїлю. Його рекорд безперервного перебування на посаді, а це понад 11 років (як Маргарет Тетчер у Великій Британії), навряд чи буде подолано в наочній перспективі. По-перше, тому що світ та політика в ньому змінюються зараз у дуже непередбачуваному та швидкому стилі. По-друге – тому що таку перспективу зробив багато в чому неможливою сам Нетаніягу, своїм довгим правлінням виробивши у суспільстві навколо себе та свого політичного стилю стійку, але обмежену мережу прихильників «до нестями», але – паралельно й значну спільноту тих, хто не просто втомився від «вічного Бібі», а нарешті зміг поставити питання руба та створити відповідну напругу у суспільстві. І от – в Ізраїлі новий уряд на чолі із Нафталі Бенетом, строкатим складом та скажемо прямо – дещо туманними перспективами.
Відтак – чи може повернутися Нетаніягу? Хто тепер керує ядерною (неофіційно) країною на Близькому Сході? Та чим все це відгукнеться регіону, світові та Україні?
Коли втрапляєш у пастку сам
Не буде перебільшенням зробити висновок: до формування коаліції «тільки не Бібі» доклав найбільше зусиль сам пан Нетаніягу. За час його безперервного правління з 2009 року Ізраїль пройшов шлях від просто високорозвиненої країни демократичного світу до країни-лідера, де перемогло постіндустріальне суспільство в прямому сенсі цього слова. Якщо проаналізувати показники розвитку Ізраїлю, ми можемо спостерігати сталий та неперервний ріст та розвиток усіх сфер та галузей. Від інформаційних технологій до медицини, від дослідного землеробства до курортів, від системи протиповітряної оборони до розробок найсучаснішої зброї – в усьому цьому Ізраїль демонструє постійні досягнення та звершення. Рівень життя пересічних громадян також постійно зростає, рівень індексу людського розвитку дозволяє посідати місце у чільній двадцятці країн усього світу. Про стратегічне значення Ізраїлю у міжнародних відносинах усього останнього майже століття й говорити зайве: чимало зламано вже списів навколо самого існування цієї маленької держави в найгарячішому у всіх сенсах куточку світу, але – попри все вона не просто живе, а квітне, не дивлячись ні на які загрози ворогів навколо себе в прямому сенсі. Врешті-решт, останнє всесвітнє випробування – пандемія коронавірусу й та не змогла зламати ізраїльського механізму захисту населення – і країна чи не перша в світі фактично отримала колективний імунітет і вийшла з майже усіх обмежень.
Тому – суто за економічними та соціальними показниками «ера Нетаніягу» – це ера успіху та досягнень Ізраїлю. В підручниках історії його портрет вже абсолютно виправданий, і сторінки, що будуть присвячені цим одинадцяти рокам не можуть не мати позитивної оцінки та шанобливого ставлення до постаті лідера.
Але – чому ж Нетаніягу йде та чому саме він більш за все винен у цьому?
Відома істина: наркотик влади чи не найсильніший навіть для талановитих та успішних. Здається, саме це й спіткало Беньяміна Нетаніягу в певний момент його політичної кар’єри. Він не зумів та не схотів зупинитися самостійно ,наприклад, піти після десяти років перебування на посаді, передавши крісло глави уряду своєму ж наступникові по партії «Лікуд». І, майже стовідсотково, такий крок був би доказом саме сили та впевненості Нетаніягу. Але – ні, останні два роки (а якщо подивитися більш ретельно – то й більше) Бібі займався збереженням себе при посаді. Чого тут більше: саме того наркотику влади чи небажання брати участь у антикорупційних розслідуваннях як підозрюваний, сказати важко. Але саме Нетаніягу запровадив у ізраїльський політиці останніх років практику неприродних політичних союзів (наприклад, одночасно ліві та праві партії в уряді, арабські представники та релігійні іудейські ортодокси), їх розривання за надуманими чи штучними приводами, постійного балансування на межі політичної рівноваги та, як вихід, безкінечних дострокових виборів.
Так тягнулося починаючи з 2019 року й до цієї весни, коли після четвертих (!) виборів поспіль, в Кнесеті склалася ситуація цугцвангу. Тобто: утворити коаліцію з «Лікудом» для критичної кількості політичних сил було неприйнятним. І причина – саме в поведінці Нетаніягу, яка стала традицією, він просто втратив довіру саме серед політичного класу, а відтак – і в переважній частині суспільстві. От і вийшло: нібито за ним формальна перемога та найбільша фракція у кнесеті, проте – більшості він скласти не може ніяк. Більше того, саме його колишні політичні учні – Нафталі Бенет, Гедеон Саар, Аелет Шакед, Зеєв Елькін повністю виключали можливість нової політичної співпраці із колишнім «татусем». Не допомогла Нетаніягу втриматися навіть військова загроза з боку терористів ХАМАСу у травні, використати імідж «непоборного захисника» завадило те, що міністерство оборони було під контролем одного з лідерів опозиції Бені Ганца, а останній просто переграв Нетаніягу у бойовій риториці та й все ж таки саме він віддавав безпосередні накази щодо успішного враження баз терористів. І суспільство на це зважило. Отже не склалося цього разу з усіх боків. Така вона доля непересічного політичного лідера, який вчасно не зрозумів, що треба таки піти непереможеним.
Хто розподіляє «апельсин»?
Якщо раніше в кризових політичних ситуаціях ізраїльські державники створювали «уряди національної єдності», то тепер новий склад Кабінету міністрів має бренд «уряду змін» – зміни поколінь, зміни політичних підходів, зміни політичної культури. За Нетаніягу склалася достатньо стала, але вкрай обмежена група довірених осіб, які могли тасуватися в міністерських та парламентських кріслах безкінечно. Багаторічні міністр закордонних чи внутрішніх справ Ісраель Кац та Ар’є Дері, чи спікер кнесету, а останнім часом – міністр охорони здоров’я Йоель Едельштейн є реально міцними та послідовними політиками (хоча б у питаннях протидії палестинськими терористам чи стриманні зовнішньої загрози будь-якого ґатунку – чи то іранського нападу, чи – коронавірусу). Проте й від них дуже втомилися, відбулося перенасичення суспільства нібито й ефективною, але далеко не завжди прозорою політикою, коли міністри та лідери правлячої коаліції просто кажуть – треба довіритися нам і все буде добре.
Тепер же ніхто не довіряє нікому. Саме тому процес перемовин про коаліцію йшов так довго – з третьої декади березня, коли відбулися чергові позачергові вибори. І треба сказати – ці перемовини все ж таки дали плоди.
Отже, головна особливість цього уряду – в ньому немає представників «Лікуду», а це – відхід цілого покоління, що панувало в ізраїльській політиці з 90-х років минулого століття. Нетаніягу виховав багато нових лідерів, але жодному з них не довірив свого спадку, от тепер і доведеться в опозиції знайти собі заміну та спробувати побудувати нову праву політичну силу – суголосну з часом та обставинами.
Друга важлива риса: уряд та коаліцію сформували виключно світські сили. Вперше за понад двадцять років в уряді Ізраїлю не буде представників релігійних ортодоксальних партій – традиційних союзників Нетаніягу з «ШАС» та «Єврейства Тори», так й радикалів із «Релігійного сіонізму» (до речі, вони доклали чимало зусиль для ескалації протистояння, що призвело до військового зіткнення з ХАМАСом у травні). Серед учасників уряду зараз: крайньоправа консервативна партія «Яміна» («Правиця») на чолі із новим прем’єром Нафталі Бенетом, ліберали з «Еш Атід» («Є майбутнє»), яких очолює новий міністр закордонних справ Яїр Лапід та «Тіква Хадаша» («Нова надія»), чий лідер Гедеон Саар посів крісло міністра юстиції, лівоцентристи з партії «Кахоль-Лаван» («Біло-блакитні»), очільник яких Бені Ганц зберігає позицію міністра оборони, популісти з «Ісраель бейтену» («Наш дім – Ізраїль»), незмінний керманич яких Аівгдор Ліберман тепер стає міністром фінансів, соціал-демократи з партії «Авода», лідерка яких Мерав Міхаелі стає мінстром транспорту, та ліворадикали з «МЕРЕЦ», фронтмен яких Ніцан Горовіц керуватиме міністерством охорони здоров’я. Інші імена з посадами навряд чи щось скажуть широкому загалу – це відомі переважно всередині Ізраїлю політики, і стати відомими у світі їм довгий час заважала саме монополія Нетаніягу на владу. Хіба що треба відзначити появу Аелет Шакед («Яміна») на чолі міністерства внутрішніх справ та етнічного араба Ісауї Фрейджа («МЕРЕЦ») на позиції міністра регіональної співпраці.
Щодо особи нового лідера – це шанс для 49-річного Нафталі Бенета, який довгий час перебував у ролі молодшого партнера Нетаніягу, нарешті показати себе. Дуже довго старому досвідченому політикові вдавалося або залучати більш молодих та менш досвідчених Бенета, Лапіда, Саара та інших до ситуативної співпраці, а потім – рвати із ними. Тепер – «карт бланш» саме в їх руках, а тому чекати від нового уряду Ізраїлю можна дуже й дуже несподіваних кроків.
Наприклад, цілком ймовірною є зміна вектору зовнішньої політики. Нетаніягу тривалий час балансував між різними інтересами на Близькому Сході: налаштованість адміністрації ще Барака Обами до компромісу з Іраном та арабським світом загалом змусила Бібі йти на достатньо близький контакт із РФ та особисто Путіним. Це вилилося у відсутність санкцій до РФ (хоча б персональних) з 2014 року та й загалом достатньо суголосну з Росією позицію в багатьох питаннях минулого та оцінки подій ХХ століття. Це, до речі, призводило до напруженості у відносинах з Україною та різного сприйняття складних і трагічних моментів спільної історії українського та єврейського народів.
Враховуючи жорстку загальну антиарабську позицію Бенета, можна вважати, що Ізраїль займе більш прозахідну загалом позицію і з принципових питань міжнародного порядку денного – тобто, недвозначно висловиться на рахунок ролі і РФ, і терористичних угруповань, і сирійського протистояння, ролі та місця Башара Асада та Ірану в ньому. Це як мінімум доведе, що новий «уряд змін» дійсно до них готовий. Всередині ж країни, і склад уряду це доводить, нова коаліція готова до більш гнучкого діалогу, поява міністра арабського походження при підтримці уряду загалом з боку арабських партій у кнесеті – це добрий початок для пошуку порозуміння із притомною частиною палестинського суспільства, не налаштованою на терор.
Втім, для обох цих двох стратегічних трансформацій новому уряду Ізраїлю треба просто… встояти на ногах та не стати ареною з’ясування стосунків. Адже партії, які його підтримали, дуже різні за програмами, домовлятися доведеться часто й довго. Навіть на час повноважень – тобто на чотири роки, місце прем’єра буде «ротаційним»: два роки – Бенет, два – Лапід. Чи вистачить здорового глузду та витримки, щоби не посваритися раніше? Та чи не стане це приводом для реінкарнації Нетаніягу? Позитивної відповіді на перше питання дуже хотілося б, бо така сама відповідь на друге – буде означати, що й учні Нетаніягу нічим від нього відрізнятися не будуть…
Віктор Чопа, Київ
