Квітневі «нежарти»: Росія намагається далі лобіювати власні інтереси на Південному Кавказі

Квітневі «нежарти»: Росія намагається далі лобіювати власні інтереси на Південному Кавказі

Блоги
Укрінформ
Кремль не хоче визнавати свої поразки і провали, як і фактичну неспроможність впливати на світові процеси

Початок квітня збігся з початком активної фази особливого інтересу Кремля до справ із врегулювання конфлікту у Нагірному Карабасі та просування власних інтересів на Південному Кавказі загалом. Мета цих далекоглядних планів – подальше поглинання в орбіту впливу Москви Вірменії та збільшення рівня лояльності Азербайджану. І тут Нагірний Карабах варто розглядати ще й як ідеальний фактор відволікання уваги від багатьох інших помислів і діянь Кремля. 

Тож у перший день квітня президент Росії Володимир Путін провів телефонну розмову з азербайджанським колегою Ільхамом Алієвим – про це повідомили у Кремлі. У повідомленні зокрема йдеться про те, що лідери обговорили співпрацю двох країн, а також ситуацію в Нагірному Карабасі. Окрім того у поле зору глав держав мали потрапити і питання налагодження економічних зв’язків і транспортних комунікацій на Південному Кавказі. 

Водночас того ж дня зустрічалися і міністри закордонних справ Росії та Азербайджану Сергій Лавров та Джейхун Байрамов. Зустріч відбулася на полях Ради міністрів закордонних справ СНД у Москві та торкалася питань розблокування економічних зв’язків і транспортних комунікацій у Нагірному Карабасі. Ще одну зустріч Лавров мав і з главою МЗС Вірменії Айвазяном. За повідомленням російського МЗС, говорили про виконання домовленостей щодо Нагірного Карабаху.

Вирішив не відставати від своїх російських «колег» і начальник генштабу Збройних сил РФ Валерій Герасимов, який і собі влаштував телефонні перемовини зі своїм вірменським колегою Артаком Давтяняном. Йшлося знову ж таки про ситуацію в Нагірному Карабасі, регіональну безпеку та перспективи військового та військово-технічного співробітництва.

Ось такий комплексний підхід до лобіювання власних інтересів на Південному Кавказі застосував Кремль у міжнародний день сміху, хоча тут, зрозуміло, не до сміху зовсім. Адже Нагірний Карабах – перший військовий конфлікт на пострадянському просторі, який фактично став сумним прикладом та дав початок іншим подібним конфліктам. Росія довго й активно використовувала протистояння Вірменії та Азербайджану, щоб просувати свої інтереси на Південному Кавказі. Як відомо, бойові дії в Нагірному Карабасі завершилися 10 листопада 2020 року після підписання відповідної угоди. Підписання тристоронньої заяви про повне припинення вогню та всіх військових дій у зоні Нагірно-Карабахського конфлікту стало фактичною капітуляцією не лише Вірменії, а й Росії. Офіційна Москва втратила свій буфер і, відповідно, можливість повноправного контролю в регіоні.

А ось російський журналіст Володимир Познер того ж таки 1 квітня вирішив відсвяткувати свій день народження у Тбілісі, куди прибув напередодні. Святкування мало бути гучним, бо ж разом із журналістом, за повідомленнями грузинських ЗМІ, на чартерному рейсі прилетіли ще зо 5 десятків гостей. Але щось таки пішло не так і плани довелося змінити, як і місце святкування. Познер змушений був залишити Грузію через масові протести під готелем, причиною яких стала його антигрузинська позиція з питання АбхазіїЯк відомо, свого часу відомий російський журналіст Познер дозволяв собі відкрито говорити у своїх інтерв’ю про те, що відносини між грузинами та абхазцями завжди були "жахливими". Таку ж позицію він висловлював і в ефірі власної авторської програми на російському ТБ, наголошуючи на тому, що грузини ставилися до абхазців, «як до людей другого сорту». Усі ці неоднозначні заяви Познера багато грузин пам’ятають і досі, як і те, що російський журналіст не визнає територіальну цілісність Грузії.

Тож для Познера святкування власного дня народження трохи затьмарилося, а ось для російських пропагандистів з’явився чудовий привід вкотре заявити про те, що треба знову братися до «захисту» росіян та російськомовних – їхній улюблений і фактично безпрограшний прийом. Виявляється, росіянам просто небезпечно перебувати у Грузії. Тому й понеслася пропаганда про те, що Грузія у «глибокій кризі» та про «погіршення» відносин між РФ і Грузією. Представник президента РФ Пєсков уже прокоментував ситуацію та підкреслив, що Кремль засуджує «агресивні дії націоналістів до російських громадян» у Тбілісі й їздити туди росіянам просто небезпечно. Здається, Москва втрачає надію «приборкати» та додати до свого кавказького «кола» ще й таку бажану Грузію. Поступово рухаючись до зближення зі сторонами карабаського конфлікту, Росія, схоже, все більше віддалятиметься від Грузії.

Показовим тут є й цьогорічне рішення Європейського суду з прав людини, який визнав, що Росія відповідальна за злочини, скоєні на території Грузії внаслідок російської війни проти Грузії восени 2008 року. Йдеться зокрема про катування грузинських полонених, порушення права цивільного населення на свободу й безпеку, вигнання етнічного грузинського населення, відмови розслідувати вбивства тощо. Росія ж заявляє, що її військові виконали виключно миротворчу роль у Південній Осетії та Абхазії. За традицією, Москва ніби формально визнає Європейський суд з прав людини, але аж ніяк не тоді, коли йдеться про звинувачення самої Росії. Тому зараз Москві на грузинському напрямку залишається робити ось такі провокативні заяви про «загрозу та небезпеку» для росіян, накручувати ситуацію, адже , як відомо, найкращий захист – напад. 

Від самого початку конфлікту в Нагірному Карабасі Кремль був налаштований на його довготривалість, можливо, і впродовж століть. Сильна Росія, яка отримала у спадок після розвалу СРСР практично весь його ресурс – постійне членство в РБ ООН, потужний ядерний потенціал, дипломатів радянського гарту, – на той час легко протистояла Туреччині, Азербайджану, Вірменії, Ірану, диктуючи свої умови. Та час ішов, конфлікт тривав, а ось розклад сил у регіоні поступово змінювався. Зміцніли Туреччина й Азербайджан, які обрали власний шлях розвитку, а не залишилися під ковпаком Кремля, як Вірменія. Тому росіяни змушені були укласти непривабливу угоду та ще й допустити до цього найбільш небажаного посередника – Туреччину. Варто згадати, що на початку конфлікту росіянам вдалося вивести турків із процесу врегулювання й не допустити до роботи. Тепер же РФ змушена була фактично визнати свою неспроможність впливати на світові процеси. Але Кремль не хоче визнавати свої поразки і провали, як і того, що Росія не має права втручатися у суверенні рішення демократичних країн.

Тарас Попович

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-