Наприкінці вересня одну з найвідоміших спортсменок Білорусі, баскетболістку, фіналістку жіночої НБА, кращу центрову Чемпіонату Світу-2010 Олену Левченко затримали в аеропорту Мінська перед вильотом на планове лікування та реабілітацію до Греції. За активну участь у білоруських протестах вона провела 15 діб у сумнозвісному Центрі ізоляції правопорушників у провулку Окрестіна. Під час ув'язнення Левченко та її співкамерниць навмисно утримували з серйозними порушеннями розпорядку в'язниці. Зараз вона на волі і перебуває в Афінах.

"Укрінформ" поговорив з нею про арешт, умови утримання в Окрестіна, про ситуацію в країні, у спортивному середовищі, а також про її особисте ставлення до подій.

ІНАКШЕ, НІЖ "КАМЕРОЮ ТОРТУР", ЦЕ НЕ НАЗВЕШ

- Розумію, що вас вже неодноразово запитували про це, проте, розкажіть про ваш арешт…

- Це сталося 30 вересня. Я тоді була в аеропорту, збиралася летіти до Афін. Мені треба було дещо підлікувати, пройти там реабілітацію, потренуватися з командою. Я запакувала свої сумки в плівку і вже рухалася на чек-ін, але тут до мене підійшли два міліціонери і сказали, що вимушені заарештувати за участь у несанкціонованих мітингах. Так все і почалося…

Після затримання мене спочатку привезли до Ленінського РУВС. Я просила зв'язатися зі своїм адвокатом, але мені весь час відмовляли. Після - відправили у двомісну камеру в Ізоляторі внутрішнього утримання (до суду, – ред.). Сама камера - двоярусні нари без матраців, зате з постільною білизною (наступні два тижні я буду згадувати цю камеру як «номер люкс»). Мені сказали, що я, ймовірно, просиджу у них одну ніч, мені випишуть штраф і відпустять. Але того ж дня наді мною пройшов суд, я отримала 15 діб, і наступного дня, 1 жовтня, мене перевели до ЦІП Окрестіна (ІВУ і ЦІП Окрестіна розташовані у сусідніх будівлях, – ред.).

- В яких умовах ви були в ЦІПі, скільки людей було в камері, як з вами поводилися, що запам'яталося?

- У чотиримісній камері нас було від трьох осіб до п'яти. Кількість і склад варіювалися. У першу ніч було все: і матраци, і вода, і працююча каналізація. Але наступного дня, 2 жовтня, «лафа» закінчилася. Прийшов один із співробітників ізолятора і на підвищених тонах сказав: "Швидко скрутили матраци і – на вихід!" Нас повели до якоїсь комірчини, наказали все туди вивантажити, і одразу ж відвели назад до камери. Спочатку ми думали, що матраци забрали на прожарювання, щоб вивести вошей і клопів. Але нам їх так і не повернули.

Зате підселили двох людей і нас стало п'ятеро. Я, як найвища, тої ночі спала на лавці, хтось на столі, хтось удвох - в камері було страшенно холодно, особливо під ранок,- батареї зовсім не гріли. Крім того, тоді ж зникла і гаряча вода, перестав змиватися туалет (а це ж розсадник бактерій і мікробів!).

Протягом наступних дванадцяти діб ми спали без матраців і постільної білизни, спали на холодних металевих балках…

У перші дні сильно боліли стегна, спина і шия (у мене, приміром, загострилися старі захворювання — хребетні грижі). Ми з дівчатками виходили з ситуації як могли: розстеляли газети і одяг, підкладали книжки, використовували навіть прокладки. Спитаєте, для чого ми це все робили? Ну, щоб хоч трохи було м'якше (по факту м'якше все одно не стало), ті самі прокладки клеїли на стегна, спину і шию, на металеві балки... Так і спали.

За весь цей час нас жодного разу не зводили в душ. Уся ця антисанітарія призвела до того, що у мене з'явилися воші. І мало того, що воші на голові, ще й воші одежні. Все тіло нестерпно свербіло. Також нас рідко водили гуляти. Бувало й таке, що ми п'ять днів могли сидіти в катівнях. А питна тепла вода - її нам також дуже рідко давали. Треба було ще потрапити під настрій рознощиці їжі. І якщо вона була у поганому гуморі — про теплу воду можеш забути. Тому ми часто пили крижану з-під крана.

- Скотство якесь! Вибачте, просто немає слів…

- Що ж, якщо вже я почала дещо відверто все розповідати... У мене і деяких дівчат тоді почалися місячні. Назріло питання: як помитися – як підмитися холодною водою? Це ж запросто можна і цистит підхопити! Як я вже казала, в душ нас не водили. І в якийсь момент я просто не витримала, бо треба було якось викручуватися, і от що придумала: заходилася набирати в пляшки холодну воду з-під крана, роздягалася, ставала на туалет і просто обливалася. Розумію, що звучить жахливо, ну, але по-іншому ніяк. До речі, тоді одна з дівчат захворіла. Ми не знали, що у неї – застуда, грип чи коронавірус. Ми стукали в двері, просили привести лікаря, щоб оглянув її, щоб поміряв температуру. Наші прохання (практично всі прохання) ігнорували. У підсумку єдине, що дали – це парацетамол. Інакше, ніж "камерою тортур", це не назвеш.

ДО ЗВІЛЬНЕННЯ З В'ЯЗНИЦІ МАМА БАГАТО МЕНІ НАГОТУВАЛА

- Олено, ви ще казали, що води не стало лише у вас в камері…

- Все вірно. Одного дня мені в голову прийшла ідея... В дверях камери є віконце. Коли тобі приносять сніданок, обід і вечерю, це віконце відчиняють і зачиняють. Іноді його зачиняють до кінця, а іноді трошки прикривають. Навпроти була камера, і там жили хлопці. Ми їх чули, іноді могли помахати один одному. Так ось, я розумію, що у мене з'явилася можливість: там такий був невеликий отвір у цьому віконці. Я взяла книжку і написала великими літерами: "Чи є у вас гаряча вода?" Просунула це, але хлопці спочатку не могли нічого розібрати, що там написано. Тому я спробувала ще раз, просунула книгу глибше і, врешті-решт, вони таки прочитали і кивнули, що гаряча вода у них є. І тоді ми з дівчатами почали підозрювати, що гаряча вода пропала не випадково, що це не відключення по всьому ізолятору, а що усе це було зроблено навмисно, що такі «особливі привілеї» отримали лише ми. Пізніше я запитала у начальника ЦІП - чи в курсі він, які умови в нашій камері. На що він відповів: «Тут за умови вашого утримання відповідаю я. це робиться для того, щоб вам не хотілося сюди повернутися». Так наші підозри про "особливе ставлення" підтвердилися.

- Ці 15 діб на вас сильно вплинули?

- У ЦІП на Окрестіна працюють жорстокі люди. Принизити, порушити базові права людини – це їхня специфіка. У перші дні після виборів там жорстко били і катували людей, наразі ж над ув'язненими знущаються не стільки фізично, скільки психологічно. Я не буду казати, що я, мовляв, така вся сильна і так далі, але одного дня я просто зловила себе на тому, що якщо увійду в той стан, який не можу контролювати – мене повністю купирує страх і ненависть.

А думок у мене було багато. Просто починаєш думати про батьків, про беззаконня, яке відбувається в країні, про те, що можеш ніколи звідси не вийти. Останнє, мабуть, найстрашніше. І не тому, що ти щось порушив, а тому, що сьогодні закони існують виключно для держави, не для людей.

Чи зламала мене Окрестіна? Я не зломлена і ще раз переконалася, що ми на правильному шляху. Хоча у перші дні, правда, було нелегко, але зараз я намагаюся шукати навколо себе позитив – той же розголос, який отримала моя ситуація. Ще більше видань, ЗМІ, людей звернули увагу на те, що відбувається в нашій країні. Для мене це головне - намагатися сконцентруватися на позитивних речах, а не залишатися в негативі.

- Якими словами зустріла мама, чим нагодувала після ув'язнення?

- Мама швидко підбігла до мене, міцно обійняла і заплакала, повторюючи, що ніколи більше не відпустить. І відразу ж відвела додому. Знаєте, коли я переступила поріг, то перша думка була не поїсти, а в душ - швидше б в душ сходити! Що приготувала? Ну, мама добре знає про моє правильне спортивне харчування, проте стільки всього наготувала: і суп, і пюре, і м'ясний салат, навіть піцу спекла. Але з'їла я дуже мало. Напевно, з незвички.

КОЛИ ПРОПАВ НЮХ, ЗРОЗУМІЛА, ЩО Я ХВОРА НА "КОРОНУ"

- Зараз ви в Афінах. Кілька днів тому у вас підтвердився COVID-19. Ми дуже хвилюємося за ваше здоров'я, тому просто не можемо не запитати: як почуваєтеся, як з одужанням у Греції?

- Коли я вилітала з Білорусі, тест у мене був негативний. Одразу після прильоту до Греції - теж. Але за п'ять-шість днів пропав нюх, піднялася температура і... Тоді я зрозуміла, що у мене «корона». Тьху-тьху-тьху, почуваюся нормально, хвороба протікає у легкій формі. Але емоційно... У Греції ввели локдаун, який триватиме до кінця місяця. Що ж, схоже, усі мої плани, реабілітація і тренування накрилася «мідним»..., але, знаєте, я не сильно хвилююся через це, сьогодні мене більше хвилює те, що відбувається в моїй рідній Білорусі.

- Про баскетбол все ж маю запитати. Розкажіть, як ви прийшли в спорт?

- Мабуть, так доля розпорядилася. У дитинстві я була високою. Учитель фізкультури постійно вмовляв мене зайнятися баскетболом. Але я не хотіла, мені було не цікаво. Тоді мене це не приваблювало, бо у тому віці, мабуть, ще сама не розуміла, чого мені хочеться. Тато мене підбадьорив (у молодості він трошки займався волейболом, непрофесійно) і сказав: "Давай пробувати!". Що ж, я таки прийшла, спробувала - не моє. Але вчитель продовжував наполягати, весь час шукав мене: «Олено, ти ж висока. Спробуй ще разок!» І я спробувала, і одного чудового дня зрозуміла, що баскетбол мені дуже подобається, що це моє. Як я вже сказала, в школі я була дуже високою і великою дівчинкою, яку видно здалеку. У Радянському Союзі це було неординарно. Наді мною сміялися, діти постійно показували пальцем, жорстко приколювалися. У мене було мало друзів, я боялася виходити на вулицю. Думаю, і зараз високі дівчата проходять через це. І тоді мене врятував баскетбол. Я зрозуміла, що усі мої зовнішні «недоліки» саме на баскетбольному майданчику ставали достоїнствами. Це допомагало грі, сприяло розкриттю внутрішніх якостей, надавало мені впевненості. Завдяки баскетболу я зрозуміла: така, якою я є, - це дуже класно! Тому, дівчата, ніколи не соромтеся свого тіла - пишайтеся ним.

- А як Левченко опинилася в США, зокрема в жіночій НБА?

- У Штати я полетіла в 17 років, до речі, рейс був з Києва (досі не знаю, звідки у батьків тоді з'явилися такі чималі гроші на квиток, оскільки сім'я у нас не була багатою: мама-бухгалтер – працювала у двох місцях, а траплялося, що і в трьох, а тато-кранівник – дуже часто виїжджав до Росії на заробітки). Я дуже вдячна своїм батькам, тому що, в принципі, могли і не відпустити (знання англійської було взагалі «зеро»). Втім, вони довіряли мені, і, що найголовніше, повірили в мою мрію — потрапити в жіночу НБА. Я багато читала, я знала, що існує така ліга, хоча і не бачила жодної гри (ну, за винятком ігор Майкла Джордана у чоловічій НБА), але те, що саме там хочу бути, там хочу грати – постійно тільки цим і марила. Так от, я прилетіла у Штати, просто вірячи у свою мрію. Англійської не знала, тож до університету вступити не змогла. Тому відправили мене в junior college (щось на зразок технікуму), де я підтягувала мову (читала дитячі книжки, дивилася місцеве телебачення, слухала музику, не розуміючи, про що там співають, але повторюючи) і готувалася до універу. Було важко. Перший рік я не могла грати, лише тренувалася, і вирішила повернутися назад до Європи, де зможу потрапити в клуб, заробляти... Так і зробила: квиток - літак - "гудбай, Америка". Але через деякий час знову повернулася. Одного разу ми з мамою були на дачі, сиділи на ганку, про щось розмовляли. І раптом я чую, як летить літак – піднімаю голову, і моє серце здригнулося, і тут я кажу: «Мам, це ж мій літак». Після цього я зрозуміла, що обов'язково маю повернутися.

ДОБРЕ, ЩО БАЙДЕНА ХВИЛЮЄ СИТУАЦІЯ В БІЛОРУСІ

- Так у вас почалося друге знайомство з Америкою…

- Так! Один рік я відіграла за один коледж, потім – за інший. І потім я поїхала до університету Західної Вірджинії. Коли я потрапила туди, і мені залишилося відучитися два роки – одна за одною почалися травми. Я пережила чотири операції на колінах. Багато хто, в тому числі і тренер, поставили на мені хрест. Але всередині мене все ще тліла віра тієї маленької дівчинки, яка хотіла грати в жіночій лізі НБА. І цю віру я просто не могла відпустити, бо усі ті люди, які постійно намагалися переконати, що нічого не вийде, що я більше не вийду на майданчик, розумієте, вони б перемогли. Через деякий час мені зателефонував знайомий агент і запропонував пограти... в Європі. Я не відмовилася, але попросила його знайти місце тут, в США. Я сказала: "Мені не потрібні контракти, не треба ніяких гарантій, мені просто потрібен шанс, хоча б малесенький". Зрештою він домовляється з командою «Шарлотт» (це Північна Кароліна). Я приїжджаю туди, починаю тренуватися - і починаю грати так, що всі втрачають дар мови. І потім перша передсезонна гра - проти "Г'юстон Кометс". Я набрала 22 очки і зробила 6 підбирань. Мені після гри телефонує агент і каже: "Ти розумієш, що ти зробила?! У мене телефон розривається! Усі питають, хто ти і звідки взагалі взялася!" Так я потрапила до команди і пішла з Університету перед випускними іспитами. А пізніше грала з "Атлантою" у фіналі жіночої НБА.

- Від чого ви кайфуєте у баскетболі? Що для вас є найголовнішим: слава, гроші чи перемоги?

- Найголовніше для мене, не тільки як для спортсмена, але і як для людини, – це відчувати, що ти на правильному місці, знаходишся там, де треба. І це відчуття, ця задоволеність, цей кайф мені постійно давав баскетбол. Що стосується ігор... За яку б команду я не виступала (а пограти я вже встигла за 21 клуб) - швидко адаптуюся, завжди намагаюся допомагати людям об'єднатися, щоб ми разом йшли до спільної мети, до перемоги.

- Тобто, ви лідер?

- Ймовірно, так.

- Чи залишилося у вас особливе ставлення до Америки? За виборами стежили? За кого уболівали?

- Звичайно, залишилося, я ж провела там дуже важливу частину свого життя. 17 років - це той час, коли ти формується як особистість, як людина. Але, я не хочу говорити про Америку, як про щось вчорашнє, я планую туди ще повернутися, коли все більш-менш налагодиться.

Що стосується виборів - так, стежила, але, правду кажучи, не настільки пильно, як за ситуацією в Білорусі. Я вболівала за Байдена. Тому що бачила, як важко дався США той період, коли біля керма стояв Трамп. Думаю, що в якийсь момент він розділив націю. І там – в країні, яку ми всі знаємо як світового лідера, яку часто сприймали за еталон, більше не було тієї демократії, тієї об'єднаності. Також мене радувало, що Байден, на відміну від Трампа, сказав, що його хвилює ситуація в Білорусі і він підтримує Тихановську, підтримує білоруський народ, який бореться за свої права, за свободу і незалежність. Усе це, звичайно, дає надію, що буде якесь сприяння, якась підтримка з боку Америки.

ХОКЕЇСТІВ І ФУТБОЛІСТІВ У ПРОТЕСТІ МАЙЖЕ НЕМАЄ

- Давайте повернемося до поточних білоруських реалій... В одному з недавніх інтерв'ю ви сказали, що до 2020 року були аполітичною, і тільки цього року проголосували вперше у житті. Що ж змінилося, чому раніше не ходили на вибори?

- До Білорусі я приїхала у березні. Коронавірус затримав мене в країні, тому вдалося поспостерігати за всім, що відбувається, за цим горрор-реаліті. Одразу захотілося піти і проголосувати. Так, у своєму віці я зробила це вперше. Незвичайне відчуття. Особливо, коли проголосував, але твій голос забрали, не зарахувавши. В душу плюнули, якщо можна так сказати.

- Під відкритим листом із закликом "провести нові вибори в країні, звільнити всіх затриманих і політв'язнів..." підписалося вже понад 1000 осіб. Напевно, серед підписантів могло б бути більше спортсменів, які мають звання, статус народних улюбленців, проте... Скажіть, чи є серед підписантів більш наближені до "Його Величності"?

- Більшість спортсменів сьогодні не мовчать, вони мають власну думку, своє бачення, вони стають лідерами, ведуть за собою народ. Звичайно, є й такі, яким взагалі байдуже. Думаю, все це залежить від виховання, від совісті, від якихось моральних якостей, від того, як ти сприймаєш цей світ. Я, приміром, не змогла стояти осторонь, і мене притягнуло, як магнітом, до таких самих. І ми об'єдналися, ми хочемо змінити нашу країну разом і одночасно. Це дуже важливо. А що стосується наближених... Скажу так, хокеїстів і футболістів поруч з нами практично немає. Чи засуджую цих людей? Ну, а хто я, щоб засуджувати когось? Це їхній вибір, треба рухатися далі.

- Безумовно, говорити про те, що Лукашенко втихомирив країну, не доводиться, але... Якщо раніше на піку маршів виходило 100-200 тисяч осіб, то в останні дві неділі – кілька десятків тисяч. З чим, на вашу думку, це пов'язано? Що чекає Білорусь далі, протести встануть на зимову паузу, візьмуть тайм-аут?

- Дивіться, нас поливають з водометів, за просто так невідомі у балаклавах, міліція і омонівці хапають, по-звірячому б'ють, кидають в автозаки, а ще - вирубають Інтернет, перекривають дороги, зупиняють особистий транспорт, метро, бронетехнікою заїжджають до Мінська і так далі. Але навіть за всієї цієї жерсті ми не ховаємося по кутах, а щоразу шукаємо нові можливості, ми – продовжуємо виходити. Посадили медиків - на їхнє місце вийшли пенсіонери, інваліди, студенти... І нехай останні два тижні на маршах було менше людей, не сто-двісті тисяч, але це все одно говорить багато про що. Розумієте, якби нам дали можливість вільно висловлювати свої погляди і переконання, то, повірте, ми з вами говорили б зараз про зовсім інші цифри і масштаби – як мінімум про пів мільйона на вулицях щонеділі, причому лише у Мінську.

- Чи плануєте найближчим часом повернутися до країни?

- Поки не знаю коли, але повернутися, звичайно, збираюся. Адже я там живу, я маю на це право, я громадянка Республіки Білорусь, Це – моя країна.

Мирослав Ліскович

Фото: Олени Левченко (з особистого архіву)