Чорногорські вибори-2020: чи очікується геополітичний розворот?

У маленькій балканській Чорногорії 30 серпня пройшли історичні за своїм значенням парламентські та місцеві вибори: більшість депутатських мандатів здобули три опозиційні коаліції, серед яких чільне місце посідають просербські та русофільські сили. Вперше за останні 30 років правляча Демократична партія соціалістів на чолі з досвідченим політичним еквілібристом Міло Джукановичем має поступитися місцем біля керма держави.

ПРО ЩО СВІДЧАТЬ ЦИФРИ

За підсумками підрахунку бюлетенів виявилося, що правляча Демократична партія соціалістів набрала 35,06% голосів (30 мандатів), а опозиційна коаліція «За майбутнє Чорногорії» – 32,55% (27 мандатів). Друга опозиційна коаліція «Мир – наша нація» набрала 12,54%, а ще одне опозиційне об’єднання «Чорне на біле» – 5,53%. Це позбавляє партію президента більшості в парламенті країни, який налічує 81 депутата, та можливості для формування нового уряду, оскільки інші традиційно союзні ДПС сили – соціал-демократи та партії албанської і бошняцької етнічних меншин – набрали мізерну кількість голосів (від 4 до 1%).

Просербська коаліція «За майбутнє Чорногорії» – головний опонент режиму Джукановича – ще в ніч після виборів стала гучно святкувати перемогу. Головним вітальним гаслом переможців стало «Щасливої нам свободи!», а також «Диктатор падає».

Характерною особливістю цих виборів стала рекордно висока явка громадян на дільниці – 76,68%. Це найвищий показник за весь період існування незалежної Чорногорії – із 2006 року. Він особливо контрастує з низькою явкою на цьогорічних «карантинних» виборах у сусідніх Хорватії та Сербії.

ЧОМУ ЦЕ БУЛО ОЧІКУВАНО

Загалом така кардинальна здача позицій багаторічною «партією влади» в Чорногорії не дивує. На це є зрозумілі причини.

Одна з головних – тривала церковна криза в Чорногорії, пов’язана з протистоянням за вплив між урядом (інакше кажучи – президентом Джукановичем) і Сербською православною церквою – найбільшою в країні конфесією. Усе почалося в кінці 2019 року, коли чорногорський парламент, незважаючи на шалений опір просербських сил, ухвалив закон про свободу віросповідання, який, зокрема, передбачав ревізію права власності СПЦ на численні культові споруди, збудовані до 1918 року. СПЦ, її прихожани та прихильники рішуче виступили проти закону й постійно збирали масові антиурядові акції (доки карантин не завадив). На тлі церковних протестів актуалізувалися й інші старі кривди громадян.

Це й серйозні економічні проблеми, посилені провалом туристичного сезону у зв’язку з пандемією, авторитарні, як багато хто вважає, нахили Джукановича, а також міцна й давня корупція у владній верхівці. Особливо «ображеними» почувалися саме представники чорногорських сербів. Дійшло до того, що функціонери владної партії стали виступати проти Джукановича та закону про віросповідання: лояльність до своєї церкви перевищила політичні інтереси. Сама ж Чорногорсько-Приморська митрополія взяла активну участь у мобілізації громадян перед виборами проти влади ДПС: висока явка пояснюється зокрема й цим.

Міло Джуканович безперервно перебуває на вищих державних посадах у Чорногорії вже 30 років, зумівши кілька разів суттєво змінити свою політичну орієнтацію: від сербського націоналіста, соратника Мілошевича, який підтримував війну проти Хорватії в 1990-і роки й постачав пальне армії боснійських сербів, до друга Москви, а потім до поборника окремої чорногорської ідентичності, секуляризму та прозахідного курсу, який увінчався вступом держави в НАТО у 2017 році. Тож не дивує, що від «батька чорногорської нації» значна частина чорногорського суспільства втомилася.

Водночас партія Джукановича останнім часом стала практично монополізувати чорногорське державництво, суверенізм, ідентичність та європейськість (на противагу «сербству» та проросійському курсові). У ході передвиборчої кампанії ДПС постійно наголошувала, що лише вона збереже незалежність Чорногорії.

ХТО ПЕРЕМОЖЦІ

Чи вважати такий результат виборів “кінцем незалежної Чорногорії», початком прокремлівського зовнішньополітичного крену Чорногорії та відродження «Великої Сербії», як поспішив спрогнозувати дехто з аналітиків? Такі ризики в Чорногорії справді існують, і зумовлені вони політичною платформою провідної чорногорської сербської/просербської сили – коаліції «За майбутнє Чорногорії» (лідер – доти далекий від політики професор Здравко Кривокапич), основу якого складає «Демократичний фронт» (ДФ). Цей «фронт» на чолі з сербськими націоналістами Міланом Кнежевичем та Андрієм Мандичем послідовно виступав проти членства країни в НАТО, проти визнання незалежності Косова і за зближення з РФ. Обидва політики були визнані чорногорським судом винними у спробі державного перевороту в країні восени 2016 року (Мандич та Кнежевич, зі свого боку, відкидають це, вважаючи переворот «вигаданим сценарієм»). А в цілому ДФ позиціонує себе як партія за демократичні зміни, проти корупції, «авторитаризму ДПС» і за «рівний статус сербів у Чорногорії», за «традиційне сербське чорногорство». Втім, виступаючи за братерство із Сербією, ДФ не відкидає саму ідею чорногорської незалежності. Саме ДФ стояв з кінця грудня 2019 року в авангарді протестного руху, що піднявся по Чорногорії на захист СПЦ у зв’язку з ухваленням згадуваного закону про свободу віросповідання.

Хто ще входить до опозиції, окрім згаданих просербських сил? Це, по-перше, поміркована й ліберальна коаліція «Мир – наша нація» на чолі з молодим лідером партії «Демократична Чорногорія» Алексою Бечичем. Ця коаліція не позиціонує себе як суто просербська. Партія Бечича послідовно виступає за міжнаціональний та міжрелігійний мир у країні, за демонтаж «корумпованого режиму Джукановича», який «ділить суспільство», за проєвропейський курс (і дружбу з Сербією на цьому шляху), права людини й демократичні цінності. Бечич теж підтримував СПЦ у протестах проти закону про свободу віросповідання.

Друга (і найцікавіша) сила – коаліція «Чорне на біле», яку очолює також молодий албанець із Ульциня Дрітан Абазович. Він прославився своїми антикорупційними розслідуваннями. Багато хто здивований, що така постать стала в одну шеренгу з сербами. Та сам Абазович каже, що його політична сила не національна, а «громадянська». Дрітан виступає за повну рівність усіх громадян Чорногорії, апелює до європейських цінностей ХХІ століття та до необхідності «порвати з привидами й поділами 1990-х». Абазович відкинув будь-яку можливість співпраці з ДПС (Джукановича він назвав «європейським Лукашенком»). І наголосив, що знайшов спільну мову з лідерами інших опозиційних сил на основі прийнятної для всіх платформи. Таким чином, коаліція Абазовича позиціонує себе як ліберально-демократична та прозахідна, що не заважає їй співпрацювати з просербськими й русофільськими силами проти Джукановича.

ПЛАНИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Переможці одразу узгодили ключові принципи подальшої політичної співпраці для «демонтажу режиму Джукановича».

Ця спільна платформа передбачає: збереження прозахідного зовнішньополітичного курсу та всіх узятих раніше країною міжнародних зобов’язань (продовження євроінтеграції, збереження членства в НАТО та навіть збереження визнання Косова), відсутність змін у державній символіці, формування суто експертного уряду для нагального вирішення економічних питань, національне примирення та взаємоповагу серед усіх громадян країни без огляду на національність, відмову від реваншизму і готовність співпрацювати з партіями меншин і навіть колишніми «чесними» ДПС-івцями. Усе це має на меті «капітальне оновлення й демократизацію» Чорногорії.

Навіть серби-русофіли з ДФ погодилися, що «членство Чорногорії в НАТО – це геополітична реальність, яку треба поважати» (як заявив Мілан Кнежевич).

Втім, без ексцесів не обійшлося. Напруги в післявиборчій Чорногорії додали інциденти на національно-релігійному ґрунті: так, у місті Плєвля на півночі країни зафіксовано напад на майно місцевої мусульманської громади. Опозиція й СПЦ засудили ці інциденти й назвали їх «провокаціями з боку Джукановича”, у ДПС же обвинувачують «четників» та сербських націоналістів. Пройшли й дві патріотичні акції «на захист Чорногорії» за участю тих, хто з підозрою ставиться до СПЦ та просербських партій (одна – в Цетинє, інша – в Подгориці).

Таким чином, формування більшості та нового уряду колишньою опозицією є цілком імовірним, якщо ДПС не вдасться кого-небудь «переманити» на свій бік, що доволі складно зараз уявити.

Проєвропейський курс, очевидно, зберігатиметься, хоч і при явному покращенні відносин Чорногорії з сусідньою Сербією та РФ. Не на користь Україні може зіграти рішення про послаблення чи зняття санкцій Чорногорії з Росії (яке не виключає Здравко Кривокапич). Але, скоріш за все, це не означає автоматичного переходу країни у «ворожий табір» щодо України – для Чорногорії важливі українські туристи та економічна співпраця з Києвом.

Маленькій Чорногорії у будь-якому разі доведеться скласти серйозний іспит на демократію, з огляду на те, що тут уперше в історії передача влади відбувається мирно і прозоро.

 Анатолій Демещук. Київ