Близький Схід: великої війни у 2020-му, скоріше, не буде

Близький Схід: великої війни у 2020-му, скоріше, не буде

Аналітика
Укрінформ
Трагедія українського Боїнга – пік нинішнього напруження. Сторонам нічого не залишається, крім повернення до старих методів

Екстраординарне напруження на Близькому Сході, з якого розпочався 2020 рік, схоже, пішло на спад. Третьої світової наразі не буде – це загальний тон публікацій в усьому світі.

Ліквідація американським дроном 3 січня поблизу міжнародного аеропорту Багдада однієї з ключових постатей у керівництві Ірану - генерала Касема Сулеймані – призвела до ланцюга вкрай небезпечних подій, але катастрофа українського лайнера одразу після зльоту з тегеранського летовища, схоже, була на піку цього процесу. Відомо, що однією з основних версій трагедії є помилка іранської ППО, яка очікувала американської відповіді на ракетну атаку Ірану по двох військово-повітряних базах на території Іраку, Якщо виявиться, що це насправді так, то доведеться визнати: 176 пасажирів та членів екіпажу українського Боїнга стали жертвами війни, яку ніхто не збирався розпочинати, принаймні, поки що. Як ще можна розцінити інформацію, щоправда, неофіційну, про те, що Іран попередив США про атаку, і це дозволило американцям уникнути жертв, а отже безальтернативної необхідності відповідати жорстко? І офіційне звернення Дональда Трампа з цього приводу, відповідно, не містило войовничої риторики, а звелося, практично, до обіцянки запровадження нових економічних санкції проти Ірану.

Тоді як кваліфікувати ліквідацію генерала Сулеймані? Це була, одночасно, відповідь США на численні теракти проти американських військових та захоплення американського посольства в Багдаді шиїтськими загонами, а також доказом того, що Штати залишаються найпотужнішою і найвпливовішою силою на Близькому Сході. Все, що сталося протягом наступних днів – до 8 січня включно – є підтвердженням цього факту. Але це не означає, що конфлікт вичахне сам собою. Варто готуватися до продовження проксі-війни між США та Іраном, до акцій відплати, до терактів, зокрема.

Іракський вузол ракетними атаками не розрубаєш…

Так, усю другу половину 20129 року американці мусили відповідати іранському керівництву: за порушення свободи мореплавства в Перській затоці, за ракетний напад на нафтові заводи Саудівської Аравії в Абкайку та Хурайсі, за атаки на військові бази, нарешті, за те ж захоплення посольства у Багдаді. І це все спричиняло лише подальшу ескалацію конфлікту, де основною мішенню залишаються американські дипломати та військові, не рахуючи цивільне населення сусідніх країн.

Іранські можновладці, схоже, не сподівалися на подібний розвиток подій, зважаючи на процес імпічменту Дональду Трампу. Здавалося, і в Тегерані, і в Вашингтоні мали б приділяти більше уваги протестам і процесам у себе вдома, ніж викликам ззовні. Виявилось, що це далеко від істини. Ставка зроблена на зовнішній, військовий успіх, на тлі якого можна буде вирішити внутрішні проблеми. Власне, заява Ірану про 80 американців (реальна цифра – 0), загиблих унаслідок ракетної атаки в ніч на 8 січня – це намагання скерувати розвиток своєї внутрішньополітичної ситуації саме в цей бік. Абсолютна більшість іранців звикли вірити своїм. А відтак «переможного» настрою їм не зіпсують ані 56 загиблих у тісняві під час похорону генерала Сулеймані, ані жертви українського Боїнгу.

А практику Сулеймані продовжить його наступник генерал Есмаїл Каяні, до того ж на елітний спецпідрозділ “Ель-Кудс” Корпусу Вартових Ісламської Революції виділено додаткових 223 млн. дол.(!) Так, в особі Касема Сулеймані Іран втратив не лише популярного серед народу військового, а й потенційного політика, адже його прогнозували, як реального претендента на пост президента країни, який міг би змінити ідеологічний клімат Ірану з радикально ісламістського в бік секулярного націоналізму.

Корпус вартових ісламської революції
Корпус вартових ісламської революції

За нових обставин постала проблема й суб’єктності Іраку, чиє керівництво на чолі з прем’єр-міністром Аділем Абдул-Махді демонструє прагнення якнайшвидше позбутися озброєних американців на своїй території. Наскільки це щиро – велике питання, але риторика, яку можна представити і як «маневри у східному дусі, – саме така. Політичне становище в Іраку більш ніж важке: з осені 2019 року не вщухають антиурядові протести. В основному вони відбуваються за участі шиїтської більшості та її загонів. Привід для них, який на поверхні, – корупція та безробіття, але, крім усього цього, є ще іранське бажання контролювати Ірак. Внаслідок протестів уже загинуло 400 осіб. А взагалі, за даними ООН, станом на кінець 2019 р. в Іраку знаходиться 1,8 млн. внутрішньо переміщених осіб, а 6,7 млн. осіб потребують гуманітарної допомоги.

В міжнародному аспекті Ірак є перехрестям багатьох регіональних конфліктів, зокрема між Саудівською Аравією та Іраном, Катаром та Саудівською Аравією. Ці протиріччя відображаються на іракському політикумі, де основну роль відіграють мусульмани-шиїти, а суніти залишаються на маргінесі. Саме така нестабільна країна як Ірак є “ідеальним місцем” для протистояння двох держав – ядерних США та «майже» ядерного Ірану. І за цих обставин іракські лідери прагнуть уникнути подібної долі, але як кажуть “маємо те, що маємо”.

Від нафти програє Іран разом з Індією та Китаєм

Економічний бік американо-іранського протистояння є подеколи більш визначальним, ніж військовий чи політичний. Справа в режимі санкцій, під якими Іран існує останні 40 років. «Нові» санкції, накладені президентом США Дональдом Трампом у 2018-2019 роках, були спрямовані на обмеження торгівлі основними предметами іранського експорту: автомобілі, нафта та нафтопродукти, а також фінансовий сектор. Результат не забарився – якщо на початку 2018 року Іран видобував 3,8 млн. барелів нафти в день, то в грудні 2019 року ця цифра вже знизилася до 2,1 млн. (дані ОПЕК).

Їжа та ліки не є об’єктом американських санкцій, хоча в цьому випадку назріває конфлікт Вашингтону не так з Тегераном, як з Брюсселем. Адже саме з боку ЄС йде основна гуманітарна допомога до Ірану.

Варто наголосити, що в сенсі антиіранських санкцій ще є куди «рости» Принаймні відключення від Інтернет-сервісів може спровокувати відновлення протестів в Ірані.

Чи здатен Трамп на подальші жорсткі дії в питанні санкцій? Від цього буде залежати не лише ситуація на світовому ринку енергоносіїв, а й відносини Штатів з “друзями” Ірану – Індією, Китаєм та Росією. З одного боку ці країни не прагнуть “погіршення” відносин з Вашингтоном, а з іншого продовжуватимуть використовувати американо-іранську напругу в своїх інтересах. Китай зацікавлений в переговорах щодо торгівлі зі Штатами, а Росія прагне зняття санкцій, накладених за агресію проти України. Індія, залишаючись основним імпортером іранської нафти та ключовим гравцем у регіоні Південної Азії прагне реалізувати геополітичні амбіції в боротьбі з Китаєм та Пакистаном.

Ірану в цьому випадку нічого не залишається, як шукати альтернатив, за допомогою яких можна буде обійти американські санкції. Тут варто звернути увагу на недавню заяву президента Ірану Хасана Роухані про створення власної криптовалюти, в пику “доларовій гегемонії”. Втім, знаючи про попередній досвід Венесуели та Росії, куди реалістичніше виглядає використання Іраном китайського петроюаня.

Через Ормузьку протоку щодня транспортується 18 млн. барелів нафти
Через Ормузьку протоку щодня транспортується 18 млн. барелів нафти

США за останні 10 років істотно наростили свій нафтовий потенціал, і нині виробляють до 13 млн. барелів нафти на день. Штати стали найбільшим виробником нафти в світі. І тому збільшення цін на нафту нашкодить не так Штатам, як Індії з Китаєм. В Ірану ще залишається опція перекрити повністю Ормузьку протоку, через яку щодня транспортується 18 млн. барелів близькосхідної нафти. Ну, це вже буде війна…

(А)симетричної відповіді варто чекати будь-де…

Тож іранська відповідь носитиме радше тактичний, ніж стратегічний характер. А стратегічна мета Тегерану – витиснення сил коаліції на чолі з американцями з Іраку та з Близького Сходу взагалі. Наскільки це реально? Чисто військова перемога тут неможлива: надто різні потенціали. Але тиск на уряди в Європі та Північні Америці – це реально. Для цього існують терористичні акти. Або напади на бази (як от у ніч на 8 січня). Мабуть, «традиційно» не відкидається варіант й терактів щодо третіх сторін: зокрема напад на Ізраїль з боку Лівану силами Хезболли.

Штати, на відміну від Ірану вирішують стратегічні завдання – зберегти свій вплив на Близькому Сході, враховуючи при цьому інтереси стратегічних союзників у регіоні (Ізраїль, Саудівська Аравія) та мінімізувавши власні втрати. П’яти тисяч американських військовослужбовців, які зараз дислоковані в Іраку навряд чи буде достатньо для відбиття повномасштабної атаки іранських парамілітарних груп. От над цим, схоже, і доведеться зараз думати Дональду Трампу.

Але одне стало зрозуміло в ці дні: Вашингтон та Тегеран нині не зацікавлені в прямому протистоянні. Американське суспільство, як і вся західна цивілізація, навряд чи готове до повномасштабної війни, а Іран суто економічно не потягне колосальні витрати. Тобто, все і залишиться в рамках проксі-війни, де ключову роль відіграватиме кібербезпека, економічний тиск та поодинокі теракти. До того ж цього року пройдуть вибори в США, Ізраїлі та Ірані – ключових гравцях на Близькому Сході. От після них і подивимось.

Єгор Брайлян, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-