Румунська революція фінішує лише нині, або Злочин та кара Іона Ілієску

Румунська революція фінішує лише нині, або Злочин та кара Іона Ілієску

Аналітика
Укрінформ
Лише через 30 років після антикомуністичної революції, Румунія остаточно прощається з комунізмом. Важливий для України досвід…

До 30-річного ювілею повалення комуністичного режиму Румунія підходить із суперечливими підсумками. З одного боку – десять днів тому відбувся другий тур президентських виборів, де впевнену перемогу із майже 63% голосів отримав діючий президент Клаус Йоханніс, з другого – не вщухає довгострокова політична криза, викликана перебуванням Соціал-демократичної партії при владі, з якою у діючого президента є конфлікт, та корупційними скандалами всередині влади. А ще, з третього боку, – у фінальну фазу перейшло розслідування подій грудня 1989-го та всього 1990 року, коли спочатку був повалений комуністичний режим, а потім – через протистояння в румунському суспільстві теж пролилося багато крові. З квітня 2019 року почався судовий процес, головним фігурантом якого є… лідер грудневих подій 1989-го – колишній президент країни, 89-річний Іон Ілієску. В останні дні – процес перейшов до розгляду за суттю.

Розберемося у термінах

По-перше, всім відомо, що груднева революція 1989 року у Румунії не була «оксамитовою»: почалася вона з масових протестів у шахтарському місті Тімішоара, які були жорстоко придушені, далі хвиля пішла вже по всій країні. Режим Ніколає Чаушеску не мав іншого знаряддя проти повсталих аніж кулі спецпідрозділів «Секурітате». Протистояння набуло рис громадянської війни у тиждень з 18 по 25 грудня, який почався ще візитом Чаушеску в Іран, що був перерваний на тлі критичної ситуації, а закінчився розстрілом подружжя Чаушеску за рішенням спеціально сформованого військового трибуналу за – відверто скажемо – «скороченою сталінською процедурою». Але: окрім цих, відомих на увесь світ фактів, не можна не згадати про те, що внаслідок зіткнень повсталих із поліцейськими силами та армією загинуло понад 860 людей, а тисячі отримали поранення. Причому жертви, передусім, були у Бухаресті і вже після того, як Чаушеску втратив контроль над ситуацією, а до влади прийшло нове, тимчасове революційне керівництво.

Спроби закінчити розслідування швидко – перший процес проти комуністичних діячів пройшов ще у січні 1990 року – дав дивні результати: деякі його учасники отримали довічне ув’язнення, але по факту відбули за гратами хто два, а хто три-чотири роки та були випущені на волю, здебільшого – за станом здоров’я. Чаушеску – у могилі, з нього не спитаєш, але свідчення учасників подій стали складатися у таку от картину: достеменно невідомо хто віддавав накази стріляти у Бухаресті після того, як Чаушеску втік із міста 21 грудня 1989 року, але – більшість жертв загинули після цього. З’ясувалося також, що поліцейські та армійці вважали, що їм протистоять не просто громадяни, а перевдягнені агенти спецслужби «Секурітате», а – повсталі також вважали, що з іншого боку – агенти «Секурітате». Відтак, вогонь не припинявся, що і стало причиною великої кількості жертв серед мирних громадян.

Достеменно невідомо хто віддавав накази стріляти у Бухаресті
Достеменно невідомо хто віддавав накази стріляти у Бухаресті

Але в цій румунській історії є і ще деякі подробиці. Наприклад, нова влада під проводом Іона Ілієску для приборкання опозиційних виступів широко використовувала спеціальні загони шахтарів, які організовано прибували до Бухареста, та «наводили лад», не гребуючи просто силовим розгоном протестів. Ці акції отримали назву «мінеріад» (від румунського «мінер» – «шахтар»). Тоді також були загиблі та постраждалі, і тепер це також розглядається у суді. Стало очевидним, що ключові питання мають бути поставлені саме Ілієску.

Ху із містер Ілієску?

Біографія пана Ілієску – це достатньо цікавий сюжет. В ньому відобразилася уся природа комуністичного режиму, і його впливу на долю конкретної людини. Отже, Ілієску – спочатку був підпільником та борцем проти диктатури, з приходом до влади комуністів після Другої Світової війни – почав робити кар’єру у молодіжному крилі партії, дійшовши до посади очільника румунського комсомолу та міністра у справах молоді, став секретарем ЦК партії із пропаганди. Користувався прихильністю багаторічного вождя соціалістичної Румунії Ніколає Чаушеску, який сприймав його як молодого товариша. Тут можна сказати, навіть, про дійсно дружні стосунки. Але – в 70-х роках Чаушеску, в якого вже паморочилось в голові від необмеженої влади, побачив, що молодий, непогано освічений та популярний у народі Ілієску може стати йому конкурентом. За традицією комуністичних режимів «оргвисновки» не забарилися. Спочатку Чаушеску прибрав його з партійної роботи та перевів на керівництво водним господарством країни (а це – найбільша ріка Європи Дунай та його дельта), але там професійний інженер Ілієску прямим текстом вказав на необґрунтованість ідеї побудови каналу «Дунай – Чорне море» за планом, автором якого був особисто Чаушеску. Це коштувало йому посади – Ілієску перевели працювати директором видавництва науково-технічної літератури, вигнавши з ЦК і з партії. Мабуть, Чаушеску відчував все ж таки дружні сантименти до Ілієску – його не переслідували відкрито. Отак і зустріли вони грудень 1989 року, коли Ілієску узяв на себе керівництво повстанням, а потім – тимчасову владу.

І от далі було найцікавіше і типове для багатьох країн «соціалістичного табору», а також колишніх республік СРСР: повстання грудня 1989-го було антикомуністичним, але при владі залишилися здебільшого колишні комуністи та частина колишніх дисидентів, що пішла із ними на компроміс. Протести почалися майже одразу, уже навесні 1990-го. Тоді перед першими президентськими виборами у Бухаресті відбулася так звана «голаніада» – протести студентів та викладачів місцевого університету на чолі із ректором вишу Емілем Константінеску, з вимогою повної декомунізації влади та заборони колишнім членам компартії брати участь у виборах. Ілієску вибори тоді виграв із приголомшливим результатом у 85%, «голаніаду» розігнала «мінеріада» шахтарів, а Константінеску став затятим суперником Ілієску. До речі, протистояння їх наступників – вже інших поколінь – продовжується у Румунії й досі, зараз, здається, верх беруть послідовники Константінеску.

Загони шахтарів організовано прибували до Бухареста
Загони шахтарів організовано прибували до Бухареста

Що ж за систему побудував Іон Ілієску? Якщо коротко, – то це щось середнє між Росією Бориса Єльцина та Україною Леоніда Кучми. Не можна сказати, що він став диктатором: 1992-го, після прийняття нової конституції, він пішов на нові вибори та виграв їх у другому турі у Константінеску, а 1996-го – уже програв їх тому самому Константінеску. Жила країна небагато, знайомі українцям "прихватизація" та збагачення обмеженої групи наближених за рахунок колишньої державної власності пройшли і в Румунії, зрозуміло що й «олігархи» були близькими до влади. Ілієску мав свою політичну опору – Соціал-демократичну партію, яка як вигравала, так і програвала вибори. Консервативність румунського суспільства далася взнаки після президентства реформатора Константінеску: швидкі реформи провалилися, і 2000-го Іон Ілієску на виборах тріумфально повернувся до влади. А от 2004-го, коли він намагався проштовхнути у наступники главу уряду Адріана Нестасе (із повною аналогією з Віктором Януковичем того ж року в Україні) це спричинило невеликий «Майдан» у Бухаресті, завдяки якому президентом став правий політик та прибічник Великої Румунії Траян Бесеску.

Але – вплив на владу Ілієску не хотів втрачати і не втрачав ніколи. Його Соціал-демократична партія залишалася «на плаву» увесь цей час – чи при владі, чи в опозиції, а разом з нею – Іон Ілієску, як активний гравець румунської політики. На такому тлі Румунію трусонуло кількома корупційними скандалами. Той самий колишній голова уряду Нестасе сів до в’язниці, а лідер партії Лівіу Драгня – ще й донині відбуває покарання. Але Ілієску вдавалося уникати відповідальності, передусім, за події 1989–1990 років. Як бачимо, у підсумку – не вдалося.

Розправа чи бажання справедливості?

Моральна проблема постає і зараз, коли суд над екс-президентом Ілієску розпочато. Адже окрім нього вже й судити нема кого: усі ключові особи подій 1989 року померли. Наприклад, генерал Віктор Стенкулеску. Як встановило слідство, це він віддавав накази – спочатку криваво придушувати виступи проти Чаушеску в Тімішоарі, за що отримав від диктатора посаду, але вже через декілька днів – організував той самий трибунал «для розстрілу» Чаушеску і його дружини. Стенкулеску керував і придушенням заворушень в Бухаресті. Посаду міністра оборони генерал зберіг і при Ілієску – до 1991 року. Стенкулеску був засуджений ще 1999-го до 15-річного покарання, але відбувати його став після усіх оскаржень тільки 2009-го, а в 2014-му – був умовно-достроково звільнений та помер 2016 року. Чи варто говорити, хто саме був при владі на час його звільнення? Правильно – політичні спадкоємці Ілієску з Соціал-демократичної партії.

Іон Ілієску
Іон Ілієску

На тлі судового процесу над 89-річним Ілієску в румунському суспільстві проявилася тенденція – типова для сучасного світу. Це така собі ностальгія за роками… Чаушеску. Втім, її скоріше треба віднести до відомих радянським людям спогадів про часи, коли вони були молоді та здорові, а зараз – старі та хворі та нікому не потрібні в новому суспільстві. Якби режим Чаушеску не довів країну до краху наприкінці 80-х, то не було б такої сили вибуху проти нього, антикомуністична революція була б куди більш м’якою, а спротив спецслужб та старої партократії не був би таким затятим. Врешті-решт такого культу особистості та таких жорстких репресій як при Чаушеску не було в жодній країні соціалістичного табору, навіть в СРСР при Леоніді Брежнєві. Один тільки титул «карпатського генія» чого вартий? Навіть якщо й визнати величезні проблеми при інтеграції Румунії до Європи, рівень життя в країні зараз та при пізньому Чаушеску порівняти не можна ні за якими показниками.

А тому суд на Іоном Ілієску – це спроба румунського суспільства дати відповіді самому собі, визначити провину кожного згідно закону, не керуючись політичною доцільністю. Такі приклади – історія вже знає, і тому здійснення саме правосуддя, а не розправи – от що потрібно як престарілому Ілієску, так і усій Румунії. Мабуть, це й буде остаточне прощання країни – члена ЄС та НАТО – з комунізмом аж через 30 років після грудня 1989-го.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України, м. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-