Росія–Захід: біг по колу

Ситуація у Москві протягом вихідних, що минули, дуже нагадувала розгін українського студентського Майдану в листопаді 2013-го року. Побиті демонстранти, кров крізь пов’язки, розпач в очах: «За що? Що ви робите? Ви люди?»…

ОМОН у мерзотному «камуфляжі», що ніколи не мав слугувати для захисту, адже створювався помітним – для залякування. Сильні чоловіки в обладунках, які кийками лупцюють людей, що вже лежать на землі, лупцюють без розбору – юнак перед ними, старий чи жінка.

Так не б’ють за обов’язком, адже жоден обов’язок не передбачає подібного скотського остервеніння ката перед вже безпорадною жертвою. При цьому жорстоко побиті росіяни всього лише намагалися скористатися власним, гарантованим конституцією країни, демократичним правом на висування своїх кандидатів до Московської міської думи.

Не будемо припускати – що саме думали керівники Ради Європи та її Парламентської асамблеї, коли дивилися на ці кадри, які облетіли всі світові ЗМІ. В заявах, що їх після цих подій поширили генсек РЄ Турбйорн Ягланд та президент ПАРЄ Ліліан Морі-Паск'є, озвучена чергова «глибока занепокоєність», що як завжди – зрозуміло, але геть беззмістовно.

Їх запізнілому усвідомленню того, що саме сталося, можна було б навіть співчувати. Якщо б не одне «але». Є стійка підозра, що саме вони краще за інших усвідомлювали – що відбувається. Ті, хто голосували за повернення Росії до Ради Європи, точно знали, що Росія буде продовжувати тупцювати чобітьми по правах людини і демократичних цінностях, – та руйнувати самі основи, на яких мала б триматися Рада Європи.

У цьому контексті офіційні слова чиновників РЄ про те, що Росія, як держава-член Ради Європи, повинна дотримуватися європейських стандартів у виборчому процесі, і взагалі – поважати свободу зібрань та медіа, звучали на межі лицемірства.

Виходячи з інтонації й виразу облич, публіка мала б повірити: для них, для керівників, і для європейських делегацій, що підтримали право голосу Росії в ПАРЄ ще місяць тому, така поведінка Росії була несподіваною. Вони ж, мовляв, очікували зовсім іншого. Ні, не сплати заборгованих «членських» мільйонів, зовсім навпаки – вони чекали на поновлення діалогу з Росією, яка, після повернення в європейську родину вже в рукопотисненому статусі мала б заспівати зовсім інших пісень та, нарешті, – повернутися зі свого жахливого мороку до цивілізованого життя-буття.

Цим інтонаціям не варто вірити. «Загадкова російська душа», яка раз по раз «дивує» Захід, для Заходу вже давно – не «загадкова». І всі ці її недолугі та страшні вибрики, – то війну розпочне із сусідами, то з якихось диких радощів пишається власними бомбардуваннями сирійських міст, то британців отруїть бойовими речовинами або нідерландців хакне, то у вибори втрутиться в черговій суверенній демократії, а то, «ракетну угоду» поховає, – всі ці дивацтва вже давно прораховані й навіть задокументовані у численних дослідженнях та концепціях.

МОСКВА ПЕРЕДБАЧУВАНА

Коли нещодавно Володимир Путін в інтерв’ю для британського таблоїда давав розлогі коментарі щодо «смерті західного лібералізму», це викликало стійке відчуття дежавю – все це вже десь було, десь звучало.

Напередодні, десь за два тижні до, зазвичай, «епохального» інтерв’ю російського лідера, у Брюсселі, на зустрічі експерт британського аналітичного центру Chatman House, директор Центру конфліктних досліджень (Conflict Studies Research Centre) Кір Джайлс (Kier Giles) представив авторську книгу «Moscow Rules» – «Правила Москви». Це – дослідження, яке цілком присвячене доведенню передбачуваності поведінки Росії. В основу цієї роботи покладено історичні аналогії та тренди, в контексті яких існування всіляких диктаторів і сатрапів є не більше ніж дрібними миттєвостями. Додамо – якщо ця дрібнота, зникаючи в темряві історії, не претендує на те, щоб перетворити на ядерний попіл та потягнути за собою у небуття весь світ.

«Між Росією і Заходом є фундаментальні розбіжності в інтерпретації понять, які сприймаються як само-собою зрозумілі в європейському контексті. Ми робимо припущення, що ліберальна демократія є основою устрою, що права людини та їхні інтереси є важливими для наших держав, що країни мають співпрацювати одна з одною і чинити спротив спробам розв’язувати міжнародні суперечності з позицій сили. Жоден із цих напрямів не є добрим для Росії. І лише для тих, хто не приділяє уваги цим відмінностям, поведінка Росії постійно приносить «сюрпризи» та дивує», – зазначив тоді дослідник в ході дискусії. 

За його висновком, Росія вже зараз вважає, що перебуває в конфлікті із «ворожим» Заходом, – при тому, що сам Захід часто навіть не підозрює, наскільки «ворожими» сприймаються в Росії його наївні спроби запропонувати їй такі зрозумілі ліберальні цінності та добрі наміри. Саме тому російське бачення світу, міжнародних стосунків та навіть відносин між окремими країнами – це категорії, докорінно відмінні від того бачення, яке існує в Європі.

У згаданій книзі автор наводить слова американського журналіста Девіда Саттера (David Satter), який тривалий час працював у Москві. «Зрозуміти Росію, насправді, дуже просто – треба повірити в те, у що повірити неможливо. Люди на Заході помиляються у відносинах із Росією, тому що вони ставляться до Росії, спираючись на західні понятійні рамки, не усвідомлюючи, що Росія – це окремий всесвіт із абсолютно відмінним переліком цінностей».

Росія, у притаманній їй манері, «запозичила» у Заходу певні слова для опису власної системи, такі як – «президент», «парламент», «вибори», навіть «ліберально-демократична партія», – але жоден із цих та інших термінів і близько не означає того, що за ними розуміють у західному контексті. У цьому – фундаментальна причина того, що Захід, раз по раз намагаючись «пом’якшити» риторику з Росією, незмінно наштовхується на зростаючі підозри та відверто ворожі дії з її боку.

«Всі ці терміни точно перекладаються російською мовою, але всі вони, у вимірі значення, є дуже відмінними від того, як їх розуміють на Заході. Саме тому це – постійне джерело помилок, коли Захід вважає, що досяг спільної мови, але не розуміє, що самі терміни містять абсолютно різний зміст та концепцію. Водночас, основою для успішних відносин має бути розуміння, врахування цих відмінностей. Треба навчитися жити з ними, замість того, щоб претендувати, що їх взагалі не існує», – зауважив дослідник під час дискусії.

Саме тому Кір Джайлс робить висновок: шляхом для побудови сталих відносин між Заходом і Росією має стати відмова від поширених посилань на містичну «російську душу». Натомість, має прийти раціональне усвідомлення: між двома світами існують відмінності – й вони фундаментальні. Агресивна риторика Росії – не лише продукт мозкової діяльності нинішніх кремлівських можновладців, це відображення відмінностей у соціальних та політичних історичних обставинах, за яких формувалися суспільства на Заході й у Росії.

 Тож Заходу не варто претендувати на те, щоб запропонувати Росії та росіянам ліберальну систему координат. Такі спроби є безперспективними – хоч би хто перебував при владі у Кремлі. Натомість, єдиним шляхом є розбудова прагматичних взаємин із претензією на мирне співіснування – визнавати відмінності, підтримувати діалог, там де це можливо, – і рішуче впроваджувати політику стримування до чергових сплесків російської агресивності щодо Заходу.

ХВИЛЬОВА ТЕОРІЯ

Ще одне важливе спостереження дослідника: відносини між Заходом і Росією є циклічними. На певній критичній межі Захід раз по раз пропонує Москві «перезавантаження» – і хоче бачити в російському суспільстві ознаки «нормальності». Щоправда, в самій Росії прояви «відлиги» сприймаються як тимчасові та вимушені поступки під тиском глобального лібералізму, які передують «рішучому та незворотному» консервативному реваншу, що незмінно є кінцевим етапом усіляких «перезавантажень». Такій собі «біг по колу».

Тож знову – у відносинах між Заходом і Росією не трапляється нічого несподіваного, це вже певна історична закономірність, яка виходить не від нинішньої Росії та навіть не з часів СРСР. Подібні «хвильові» тренди супроводжували стосунки між Заходом і Сходом доволі давно, принаймні, з часів заснування Московського царства та пізніше – Російської імперії.

Укрінформ не міг не поставити досліднику прямого запитання – що саме відбувається зараз, після того, як відносини між Росією і Заходом де-факто стали навіть більш напруженими, ніж це було за часів «холодної війни»?

«Якщо історичні тенденції є вірними, ми зараз перебуваємо на етапі, коли відразу кілька західних держав починають дивитися – як перезавантажити відносини з Росією – і повернутися до «справи, як завжди». Прикро говорити, але навіть у Великій Британії, де Росія лише торік застосувала зброю масового знищення просто на вулицях міста, спостерігаються такі тенденції – наприклад, у формі пом’якшення санкцій Форін Офісу проти російських дипломатів. Це дуже тривожний розвиток.

Не існує жодних причин підозрювати, що це «перезавантаження» буде більш успішним, ніж всі попередні. Вони лише давали Росії підстави вважати, що вона може безкарно здійснювати кроки проти Заходу, який все пробачить – раніше чи пізніше», – зауважив Кір Джайлс.

За його словами, на Заході ніхто не ставить під сумнів необхідність діалогу з Росією. Але, як свідчать історичні прецеденти, будь-які спроби Заходу «примирити» Росію, або задобрити поступками, або робити вигляд, що російські ворожі дії, наприклад, по відношенню до сусідів, є прийнятним дискурсом для західної політики, – все це провокує Росію лише до ще більшого наступу.

«Те, що ми пропонуємо, – це основа, щоб мати більш стабільні та менш конфронтаційні відносини з Росією. Вони можливі, якщо ми визнаємо, що між нами є фундаментальні відмінності у підходах та у геостратегічних пріоритетах, – замість того, щоб претендувати, що Захід і Росія поділяють спільні цінності та підходи до європейської безпеки.

Якщо ви повністю зрозумієте – чого саме Росія прагне досягти у вимірі європейської політики безпеки, ви можете зрозуміти глибину розділення між їхнім бажанням і тим, що будь-яка із західних держав може вважати прийнятним. При цьому розуміння Росії не має трансформуватися у погодження з діями Росії або з ціною, яку вона пропонує», – сказав тоді Кір Джайлс.

УКРАЇНСЬКИЙ ВИКЛИК

Теза науковця про те, що взаємини між Заходом і Росією наразі входять у стадію чергового потепління, знаходять формальні підтвердження.

Про горезвісну резолюцію ПАРЄ у цьому контексті вже згадували. Очевидною є зміна тональності у відносинах Росії з лідерами європейських «локомотивів» – Францією й Німеччиною, і навіть зі США, хоча «ракетний договір» між двома країнами остаточно помре не пізніше 2-го серпня поточного року.

Якщо додати до цього таких російських «симпатиків», як Австрія та Італія, тенденція вимальовується доволі очевидна і зовсім не радісна для України. Прямий економічний зиск від відносин із Росією (ми не говоримо про корупційні зусилля Росії – це інша тема) виявляється для частини європейських держав не менш вагомим фактором, ніж дотримання Росією норм міжнародного права, наприклад, у відносинах із сусідами.

Щодалі від Росії на захід, то більш поблажливими європейці є до російських вибриків, за винятком, напевно, Великої Британії, яка завжди чітко розуміла імперську психологію і не втрачає пильності й зараз.

І все у цій тенденції було б вже геть сумно, якщо б не ще одне «але».

Повертаючись до початку нашої розмови, нагадаємо – Великий Захід абсолютно точно знає природу суперечностей між собою та Росією, як і про їх циклічність. Це означає, що західні лідери, посміхаючись зараз в обличчя російського диктатора, точно знають про його потайні думки і наміри. Вони знають, що за «розрядкою» неминуче прийде нова холодна хвиля, які б реверанси перед оскаженілою російською звірюкою не робив зараз «цивілізований Захід».

Якщо відволіктися від дрібних деталей, глобальна мета путінської Росії – це повне знищення Заходу, як системи ліберальних цінностей, що прямо суперечать екзистенційним інтересам російської імперської ідеї.

І в цьому контексті прагнення Кремля поновити повний контроль над Україною за будь-яку ціну, військовим чи політичним шляхом, – це лише частина загальної глобальної стратегії, метою якої є, наприклад, ерозія європейських цінностей, послаблення Європейського Союзу за рахунок щеплення національного егоїзму – прямого антигену європейської солідарності. У цьому ж контексті – підрив трансатлантичної солідарності, наступ на єдність НАТО, спроби ерозії цієї організації, інколи під абсолютно благозвучними тезами, наприклад, щодо «стратегічної автономії» або «створення європейської армії».

До речі, це доволі вдалий збіг обставин, що в Росії такі дефініції також сприймають зовсім не у тому контексті, що присутній на Заході (зворотний бік медалі), і зазначені тези у розумінні Заходу мають значення, докорінно відмінне від російського розуміння.

Про це Укрінформ також говорив із дослідником. Українське питання було сформульоване дуже просто: якою є ціна, що її Захід готовий заплатити за таку стабілізацію відносин із Росією? Наприклад, чи це можливо за рахунок «здачі» європейських та євроатлантичних прагнень України?

У боксерський термінології є термін «вдарити в кістку». Зазвичай, це означає нанести точний та разючий удар. Відповідь британського дослідника була саме з цього логічного ряду.

«На Заході існує потужне лобі, яке вважає, що можна умиротворити Росію шляхом здачі їй деяких із прифронтових держав, які знаходяться між Росією і Заходом. Це особливо потужне твердження групи західних академіків, які описують себе як реалісти. Але цей вітер спрямований не лише в обличчя західній моралі та принципам, за якими ці прифронтові держави мають самі приймати рішення щодо власного майбутнього. Це також суперечить здоровому глузду та історичним прецедентам. Ніколи такого не було, щоб Росія задовольнялася будь-якими поступками і припиняла вимагати більшого», – зауважив Кір Джайлс.

КЛЮЧІ ДО РОЗУМІННЯ

У цій тезі, про здоровий глузд, і є ключ до розуміння – де наразі знаходиться Україна, і якою є її роль у цьому глобальному протистоянні між ліберальним Заходом і конаючою Російською імперією.

Зрозуміло, що для Заходу, будь-то ЄС, НАТО чи США, ситуація в Україні не є головним пунктом порядку денного. Українські ентузіасти у розмовах із західними дипломатами на своє щире «ми ж у протистоянні з Росією є форпостом, відстоюємо ваші, європейські цінності» майже завжди зустрічали ввічливе мовчання. Друзі, справжні, говорили більш відверто: «Нагадайте, а хто вас просив»?.. Така тенденція зберігалася завжди, навіть після 2014 року, коли анексія Криму та війна, що була розв’язана Росією проти України на Донбасі, мала б стати переконливим сигналом до пробудження для Європи.

Тоді, у 2014 році, відбулися доленосні рішення саміту НАТО в Уельсі, які визначили стратегічні напрями розвитку спроможностей Альянсу в стримуванні російської агресії, великою мірою – завдяки стратегічному мисленню американських союзників.

Але «стара Європа» тривалий час перебувала у летаргічному сні, хоча «прифронтові» балтійські держави й Польща, як могли, в критичних умовах допомагали Україні вистояти під російським наступом.

У 2016 році, після Варшавського саміту, вже ці держави отримали ґрунтовну підтримку союзників у вигляді розміщення багатонаціональних бригад. Цей жест був символічним, але опосередковано він свідчив – важка євроатлантична (а разом з нею – і європейська) конструкція, нарешті, розвернулася для відповіді на, як кажуть на Заході, «напористу» поведінку Росії.

Після спроби перевороту в Чорногорії, шпигунських скандалів за участю російських спецслужб у Солсбері та в Гаазі, після російських бомбардувань у Сирії, після зухвалого втручання у Венесуелі, після всіх цих хвиль дезінформації та кібернетичних нападів, – після усього цього Захід, нарешті, зрозумів – хто є метою і ціллю для Кремля.

Україна, із цієї точки зору, з віддаленого та охопленого війною регіону (чимало таких по світу?), в очах Заходу перетворилася на передовий рубіж, який, об’єктивно, стримує агресора – одну з найпотужніших армій світу, від подальшої експансії. Моральна готовність українців воювати за свою свободу та їхня стійкість, нарешті, були оцінені західними партнерами як самодостатній актив, вартий допомоги й підтримки.

Хоч як це звучало б цинічно, збереження твердої позиції ЄС щодо санкцій проти Росії є відображенням саме такого прагматичного піклування про збереження цього активу. Оскільки наступний за Україною іспит довелося б тримати вже самим європейцям.

Зрозуміло, що цей актив є цікавим для Заходу, допоки Україна зберігає стійкість.

У поточних умовах Захід зацікавлений, щоб Україна зберігала таку стійкість, адже віртуальне повернення України під вплив Кремля означало б значне посилення його агресивності. Тож, не беручи на себе жорстких зобов’язань щодо прямої військової допомоги на випадок повномасштабної кризи, західні партнери будуть продовжувати економічно й політично підтримувати Україну, зберігатимуть санкції проти Росії.

Вони, західні союзники, робитимуть це, допоки Україна стоїть. Це і є головний пріоритет України в сучасних умовах. Вистояти. Іншого виходу в України немає. 

Варто також розуміти: ніхто не буде захищати Україну, крім українського народу та його армії, якою б миролюбною не була поточна політична риторика в самій країні та серед її політичних сил. Після поразки у війні жодні соціальні досягнення не мають жодного значення.

Членство в ЄС і НАТО – воно не забариться, але буде можливим і матиме значення, лише якщо Україна витримає шалений російський тиск. Інші сценарії не розглядаються.

ПИТАННЯ НАОСТАНОК

Останні екземпляри книги «Moscow Rules» розійшлися «як гарячі пиріжки». Коли всі екземпляри були підписані й автографи роздані, Укрінформ поставив її автору Кіру Джайлсу питання «під завісу». Запитання просте. Російська імперія, схоже, доживає останні миті, то як у цих умовах не загинути під уламками, коли вона вибухне?

«Не певний, що ми бачимо кінець російської імперії просто зараз, це може потривати кілька років довше. Але, дійсно, – це буде виклик, коли колапс, нарешті, прийде. Уникнути захоплення його виром – це ключовий виклик, до якого західні політичні діячі мають бути готові. Коли колапс наприкінці станеться, він прийде несподівано, буде неочікуваним, навіть для людей у Росії. Це буде хаотична подія, вона буде брудною і принесе дуже багато руйнувань. Тож – так, ми всі маємо бути готові», – зауважив британський аналітик. 

Розмова відбулася задовго до масштабних московських заворушень, що пройшли наприкінці липня 2019 року.

Дмитро Шкурко, Брюссель

Фото автора

Перше фото: Breaknotizie