Індія-Пакистан: як легко «дістати із шафи» загрозу ядерної війни
Глобальний мир уже три тижні – в зоні реальної небезпеки. А світ, виходить, до цього уже звик? Ще 14 лютого в регіоні Джамму і Кашмір, в тій його частині, що контролюється індійським урядом, стався терористичний акт – смертник підірвав себе під час проходження колони військової техніки. Внаслідок вибуху загинуло сорок п’ять осіб, як військових, так й мирних людей, ще десятки – отримали поранення. Так було відкрито нову сторінку в давньому конфлікті, що в разі розвитку може зачепити одразу три ядерні держави сучасного світу – Індію, Пакистан та Китай. Як кажуть – відчуйте гостроту моменту.
Скільки себе пам’ятають – стільки й воюють…
Про такі речі варто періодично нагадувати, а конфлікт цей – так, старий. І веде свою історію від 1947 року, коли Велика Британія, після десятиліть запеклої боротьби, надала остаточну незалежність «перлині у короні імперії» – Індії. Втім, територія колонії складалася з індуїстської частини, що й відома зараз як Індія, так мусульманська – з якої британська адміністрація, що “з’їжджала”, зробила нову державу – Пакистан. Власне, назва Пакистану – це абревіатура з перших літер провінцій, що увійшли до його складу, спочатку – зі східною виокремленою частиною, що 1971 року стала незалежною країною.
Ця війна стала неминучою ще в 1947 році через протистояння в штаті – Джамму і Кашмір, населення якого було переважно мусульманським, але влада – належала індусам. Місцевий махараджа вирішив приєднатися до Індії, так як розумів, що незалежній маленькій країні не встояти між двома новоутвореними державами. У підсумку: Пакистан спробував зайняти територію, Індія відповіла війною – та за два роки змогла встановити контроль над 60% території Джамму і Кашміру, за Пакистаном залишилося 40%.
Але – відносини між країнами були зіпсовані назавжди. І Делі, і Ісламабад активно шукали союзників. У 1963 року Пакистан передав частину своїх прикордонних територій Китаю в ознаменування підтримки позиції Піднебесної щодо ще однієї частини Джамму і Кашміру, яка була зайнята Китаєм де-факто і була теж суперечною з Індією територією. Як кажуть – ворог мого ворога – мій друг. З «великих гравців» США та Британія більше схилялися до Пакистану, СРСР більш охоче підтримував Індію, здається, з логіки тодішнього протистояння з Китаєм та, ясна річ, щоб зайняти позицію проти Штатів. Хоча при цьому СРСР без тіні сумніву поставляв танки і до Пакистану. Втім – і західний світ не залишав Індію без уваги. Так що – «шахівниця» була повна фігур та інтересів.
Сплески військового протистояння в Джамму і Кашмірі не вщухали ані в 60-ті, ані в 70-ті, ані в 80-ті. Міжнародній спільності вдавалося «розводити» протилежні сторони, але сама ситуація в регіоні сприяла «вибухам». Чи то релігійний чинник фундаменталістів спрацьовував, чи то – «афганський фактор», чи то – відродження міжнародного тероризму як нової форми політичної боротьби та тиску. В 90-ті та «нульові» все це й перейшло в серію терактів та масових релігійних зіткнень на території обох країн.
Нового сенсу ця історія набула 1998 року, коли в травні спочатку Індія провела випробування власної ядерної зброї, а через два тижні – це зробив і Пакистан. Причому: насправді, Індія свій перший ядерний вибух здійснила ще 1974 року, але ядерною країною себе не оголосила. А от публічні дії у 1998-му змусили Пакистан не тільки відповісти, а фактично підтвердити, що й там ці роботи йшли давно (Індії «допоміг» свого часу СРСР, а Пакистану проводити випробування Бомби могли як Пекін так й Вашингтон). І от це – взаємне володіння ядерною зброєю – стало “охолоджувачем” для обох сторін. Світовому співтовариству тільки й залишалося констатувати появу одразу двох нових членів «ядерного клубу», що перебувають на межі перманентного конфлікту.
В останнє десятиріччя, особливо – після відходу від влади військових в Пакистані 2008 року, ситуація «заморозилася», а відносини між Делі та Ісламабадом значно покращилися. Були відновлені торговельні зв’язки, а керманичі обох країн стали відвідувати один одного та приїжджати на інавгурації при змінах влади. Здавалося, відносини налагоджуються. Але ні...
Як важко грати «чужими руками»
Що ж відомо про теракт 14 лютого? Відповідальність за нього взяло на себе екстремістське угруповання «Джаіш-е-Мухаммад», яке базується на території Пакистану. Індійська влада вимагає від Ісламабаду покарання очільників терористів, відкликає свого посла та на 200% підвищує мита на товари від сусідів. Пакистан заперечує будь яку причетність як країни, так й її громадян до атаки та закликає до детального розслідування. Але – жодних кроків для зниження напруги по факту не робиться.
І от 24 лютого індійська військова поліція проводить антитерористичну операцію в Джамму і Кашмірі, де вилучає зброю та затримує більше ніж 70 злочинців, але це – відбувається на підконтрольній Індії території. А вже вночі 26 лютого літаки-винищувачі індійських ВПС перетнули лінію розмежування із пакистанською частини Джамму і Кашміру та повністю знищили військовий табір «Джаіш-е-Мухаммад». Спочатку військові обох країн не визнавали факту атаки. Індуси просто мовчали, а пакистанці повідомили, що факт перетину лінії розмежування був, але пакистанські ВПС змусили індійців повернути назад. Ісламабад в цій ситуації спочатку виглядав програшно. Адже терористи діяли з його території, а брати відповідальність та придушувати хоч й терористів, але мусульман пакистанському керівництву політично не вигідно. Саме тому офіційно Пакистан звинуватив Індію в перетині лінії розмежування та бомбардуванні з політичною метою – нібито, це робилося спеціально перед виборами, що відбудуться в Індії в квітні-травні.
Вранці 27 лютого пакистанські військові повідомили про збиття двох індійських літаків, а протилежна сторона – про один пакистанський. У підсумку підтвердити вдалося тільки втрату індійського «МіГу», пілот якого катапультувався і був взятий у полон, але згідно із заявою глави уряду Пакистану Імрана Хана був переданий Індії в порядку акту доброї волі та демонстрації небажання ескалації конфлікту.
Представники міжнародної спільноти навипередки проголошували заяви, де закликали Індію та Пакистан до стриманості та виваженості. Вашингтон, Пекін, Брюссель, Анкару та Москву зрозуміти не складно. Адже трикутник протистояння навколо Джамму і Кашміру за визначенням є вибухонебезпечним. Усі три країни, які контролюють частини регіону є ядерними та цілком спроможні перейти до конкретних дій. А це більш ніж небезпечно з огляду на ситуацію у світі.
Звісно, мова не йде про однозначну загрозу використання одразу ядерної зброї. Але масштабний конфлікт є цілком реальним. Та ще й обидві сторони мали стимули підвищити ставки. В Індії – вибори і голові уряду Нарендрі Моді, що представляє націоналістичну «Бхарата джаната парті», як ніколи була б вигідною «маленька переможна війна». Але такий сценарій не вписується в плани Пакистану: на відміну від багатьох зіткнень в минулому (останні були, до речі, в 2016-му) зараз Ісламабад виявився готовим до протидії Делі. Він зумів перехопити ініціативу та першим засвідчити прагнення до деескалації конфлікту. Чим, звісно, значно додав собі балів на дипломатичній арені. На сьогодні посередниками зголосилися бути знов-таки і Вашингтон, і Москва, і Пекін, але поки що Індія та Пакистан заявляють, що спробують самі домовитися між собою.
Що треба зазначити принципово? Сплеск напруги у вибухонебезпечному регіоні – може бути як збігом конкретних обставин, так й певною закономірністю. Якщо відкинути перше, то стане очевидним: світ все менше відчуває абсолютну самоцінність миру, політики проявляють небезпечну нестриманість, як в заявах, так і в діях. Уявити собі ж наслідки, коли у реальну війну можуть бути втягнуті три ядерні країни – просто нереально. Більше того, коли ця війна може охопити три різні за расою, походженням, кольором шкіри та вірою цивілізації. «Розхльобувати» такий конфлікт – це взагалі можливо?! Як ніколи знову постає питання про збереження миру, основної соціально-політичної цінності. Адже, як виявляється, позбутися її чим далі, тим “легше”.
Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук, Національний університет біоресурсів і природокористування України (Київ).
