Марсі Шор – американка, професор Єльського університету, сьогодні викладає у Відні, письменниця. В юності, у віці 17 років була настільки вражена падінням Берлінської стіни, що відразу захопилася історією Східної Європи: режимами і дисидентськими рухами, мирними і не дуже змінами суспільств у цьому регіоні. Для кращого розуміння того, що відбувається, вивчала польську, чеську та російську. Інтерес не згас з роками, він став професією, а події останнього п'ятиріччя показали, що революційні процеси, трансформації аж ніяк не закінчилися. Події Майдану настільки вразили Шор, що вона написала книгу про Революцію Гідності «The Ukrainian Night. An Intimate history of Revolution" (назва книги в українському перекладі – «Українська ніч. Інтимна історія революції»). Книга була опублікована у січні в США, у лютому – в Британії, у вересні – в Україні, у жовтні – у Польщі. Перекладена японською.

Про те, що змусило її взятися за цю книгу, які почуття пробудила в ній Революція Гідності і яке відлуння події 2014-2015 року отримали у неї на батьківщині, у США, з Марсі Шор поговорила власний кореспондент Укрінформу.

МАЙДАН ПОВНІСТЮ ТРАНСФОРМУВАВ УКРАЇНЦІВ

- Марсі, що змусило сісти за написання цієї книги?

- Це книга, яку я не збиралася писати. Як історик, я намагаюся не писати про речі сучасні. Тим більше, що я не є експертом в українській політиці, я не говорю українською, хоча розумію багато. Тому я не думала, що маю писати про це, хоча була в Україні кілька разів.

Що змусило мене, так це те, що, перебуваючи у Відні, я відчула холодність реакції німецькомовних та англомовних ЗМІ. Я б не сказала ворожість, але виразну холодність. Майдан починався як Євромайдан, це було про Європу, а Німеччина – найголовніший, так би мовити, представник ЄС, тому холодна реакція з німецької сторони була особливо болючою для багатьох моїх українських друзів і колег – куди більшою, ніж відповідь в англомовних медіа. Для українців дуже важливою була любов Європи.

Я не можу коментувати політичні теми, я не знаю, наскільки важливо те, що так багато українських олігархів зберігають гроші в австрійських банках. Але в якийсь момент під впливом моїх українських друзів і колег, а також моїх польських друзів, які активно брали участь у подіях, я, американка у Відні, усвідомила, що не все є зрозумілим і, може, я могла б зіграти роль не як аналітик, але як свого роду культурний медіатор, посередник, перекладач, людина, яка може написати англійською, пояснюючи щось про український досвід для неукраїнців. Не сперечаючись, не кажучи іншим людям, що їм треба робити, не втручаючись, а просто надати Революції «людське обличчя».

Я розуміла, що це не просто політична трансформація, потенційно це екзистенціальна трансформація. Я бачила, як люди змінюються у мене на очах. Такого не було, як на мене, у 2004 році. Люди опинялися у місцях, в яких вони не могли собі навіть уявити, що опиняться. Ухвалювали рішення, які кілька місяців до того навряд чи могли собі уявити, що можуть ухвалити. Це змінювало душі людей у такий спосіб, і це не було оцінено належно у всіх цих дискусіях про австрійські банки і газопроводи. І я подумала, може, я зможу виступити у ролі перекладача.

Книга і є у свого роду активним перекладом: я перекладала лінгвістичними засобами англійською, але також робила «переклад» досвіду – досвіду людей. Я намагалася писати так, щоб це було зрозуміло і реально для неукраїнців, щоб читачі могли перенестися в те місце і час.

- Кого ви бачили своєю головною аудиторією, до кого хотіли звернутися насамперед – простих людей, експертів, істориків, журналістів?

- Насамперед, я, як американка, яка пише англійською, бачила своєю аудиторією американців, англомовну аудиторію. Я думала про освічених людей, а не експертів. Я прагнула достукатися до тих, кому цікаво щось за межами Америки (більшість американців такого інтересу не мають), які цікавляться європейською історією, культурою, ідеями, але які цілеспрямовано не займаються проблемами Східної Європи та України.

І я була дуже здивована, коли видавець вирішив зробити переклад книги українською. Це була єдина аудиторія, про яку я не думала. Ви всі це і так знаєте краще за мене. Було дуже дивно. Я подумала: хто я така, щоб розповідати українцям про їх власний досвід? Але виявилося, що їм цікаво, як все виглядає з боку. Це стало ніби подвійним перекладом.

- Як довго тривала робота над книгою?

- Я почала думати про це і робити записи під час Майдану. Збіглося так, що якраз тоді була перекладена німецькою моя книга «Смак попелу». І мій німецький видавець організовував всі ці інтерв'ю у німецькій та австрійській пресі. Я знала, що журналісти будуть питати про те, що відбувається зараз в Україні. Я почала робити нотатки.

У січні я почала думати про те, щоб написати щось, портрет людини. Потім на початку березня я домовилися, що я приїду до Львова і поговорю з Юрком Прохаськом (перший герой книги, з якого починалося написання есе – ред.). У квітні я поїхала, потім був Київ. І я написала есе «Феноменологія української революції». Воно вийшло восени німецькою мовою. І якраз приблизно тоді я почала шукати видавця, щоб випустити це англійською. Але ніхто не хотів видавати есе, а потім мене переконали переробити його в книгу.

Редактору я відправила текст у січні 2017 року.

ІСТОРІЇ МЕНЕ ПОВНІСТЮ ЗАХОПИЛИ

- Книга заснована на спогадах українців. Чи з багатьма вам довелося спілкуватися під час роботи над книгою?

- Спочатку я взагалі планувала написати есе, портрет однієї людини. Я вирішила «намалювати» портрет інтелектуала, вибором якого стала революція. Не тому, що я вважаю інтелектуалів більш важливими людьми, просто зазвичай такі люди самі можуть описати не тільки те, що відбувається з ними цієї миті, а у часовому просторі.

- І скільки у книзі героїв виявилося загалом?

- Я не знаю, я не рахувала. Це мої друзі і колеги, їхні друзі і колеги. Але не тільки.

Я зробила, абсолютно випадково, інтерв'ю через моїх знайомих з двома бійцями «Правого сектора» Русланом і Женею, які воювали у Донецького аеропорту. Це був абсолютно інший тип розмови, ніж ті, які я веду з людьми «мого кола», які самі оцінюють і рефлексують. А ці двоє були для мене дивні, тому що вони дійсно з «іншого світу». Схоже було, що вони буквально думали в реальному часі, ніби їм не приходило до цього в голову питати самих себе, що питала у них я: чому вони вибрали «Правий сектор», чому воюють за добровольчі батальйони, що означає бути українцем, чи важко вистрілити в когось вперше. Здавалося, що їм ніколи не спадало на думку питати самих себе про це.

Я американка, яка виросла у передмісті у Пенсільванії, але коли я розмовляю з моїми українськими друзями – істориками, письменниками, викладачами, я відчуваю, що це люди мого кола. Руслан і Женя були «чужинцями», це був реально «культурний розрив». Але я була захоплена, бачачи, як вони намагаються висловитися. І я включила це у книжку, хоча воно у певному сенсі вибивається із загальної канви.

- Чи не стала книга такою, в якій представлена лише одна точка зору?

- Вона справді більше представляє лише одну точку зору. Я розмовляла з людьми, до яких мала доступ. Мені здавалося, що я можу писати тільки про когось, кого я розумію досить добре, щоб вміти описати автентично. Я мала розуміти сенс того, про що мені розповідають. У мене не було таких контактів із людьми з «іншого боку».

Тим не менш, після довгих роздумів, я вирішила включити довгий лист, який написала мені подруга з Росії. І це було єдине ім'я, яке я змінила. Це жахливо, але такі люди, як вона, повинні йти на якісь «жертви, щоб врятувати бідних російськомовних на сході України, яких йдуть вбивати спонсоровані ЦРУ українські фашисти». Вона дуже гарна людина, вона не дурна, освічена, – і вона у це вірить, вірить у те, що Майдан спонсорували американці. Вона написала мені хворобливого листа, пояснюючи, чому вона так відчуває, чому вона стає на бік Путіна. Я включила його, тому що воно таке красномовне. Я думаю, що це може відображати думку тих людей, з якими я не мала змоги поспілкуватися.

ІСТОРІЇ МОЛОДИХ УКРАЇНЦІВ ВРАЖАЮТЬ

- Яка з історій зворушила, вразила найбільше?

- Було кілька моментів.

Я починала з розмов з людьми приблизно мого покоління. Через них у певний момент – з їхніми студентами або дітьми, племінниками. Може тому, що я так поглинена власним материнством, я відчула особливе емоційне залучення з історіями людей, які могли б бути моїми дітьми.

Так, на початку книги з'являється молода людина на ім'я Міша: він жив у Києві з матір'ю, бабусею та маленькою сестричкою; в сім'ї не було грошей, він – єдиний чоловік, від якого залежать всі три жінки. Дуже академічний, книжковий, тендітний, напівголодний студент, він вирішує залишатися на Майдані, коли там почалася бійня, хоча розуміє, що його можуть вбити. Йому телефонують рідні, благають повернутися, але він відмовляється. Почуття безпорадності. Я розумію і його самого, і його мати. Я була дуже вражена цією історією.

Наприкінці книги є ще один юнак, студент мого друга Ярослава Грицака. Він під час Майдану перебував у Луганську, його схопили сепаратисти на самому початку війни разом з двома друзями. Їх розділили, били, тримали у темному підвалі. Для того, щоб не збожеволіти, він читав сам собі вголос вірші вдень і вночі. Першим – Бродського. Коли я працювала над цією главою, я слухала і переслуховувала «Пілігрими» Бродського, це заворожує. Я розповіла цю історію своїй польській подрузі, яка була учасницею «Солідарності» і яку кинули до в'язниці у 1968 році. Вона добре знала Бродського і одразу ж сказала, що чудово розуміє, що, звичайно, в цій ситуації потрібен саме цей вірш. Так от, цей студент читав Бродського, Ахматову, Сергія Жадана, і коли він розповідав мені, він теж читав вірші, які були у нього в голові. Це молода людина, повна ідей для своєї дисертації, він задається такими питаннями, як мої студенти в Америці, нормальний звичайний студент. Хоробрий молодий історик.

Це було дуже важко. Навіть успішні історії, які добре закінчилися.

Я ДУЖЕ ВДЯЧНА МАЙДАНУ

- Що таке Майдан для вас, міжнародного визнаного професора, американки? І чи бачите ви все сьогодні, через 5 років, так само, як тієї зими 2014-2015, коли писали книгу?

- Якоюсь мірою, я чіпляюся за це навіть більш відчайдушно сьогодні через те, що сталося з США.

Коли це сталося, я відчула у певному сенсі величезну вдячність, тому що це нагадало мені все, що привело мене до Східної Європі, коли мені було 17 років. У мене не було особливих причин мати справу зі Східною Європою: ніхто з моєї родини не має там коренів, у мене не було особистих зв'язків там. Це була метафізика, мене захопила філософія дисидентства після падіння Берлінської стіни. Потім я багато років провела в архівах.

Я настільки вдячна Майдану за те, що він нагадав мені, що я все ще можу захоплюватися, зачаровуватися. Навіть у середньому віці я можу пережити ті самі почуття і бути повністю емоційно та інтелектуально захоплена тим, що відбувається, як це було у 17 років.

Я не була ідеалістом, не думала, що після Майдану не буде правового націоналізму, антисемітизму, гомофобії, що всі заживуть довго і щасливо, як мовиться на завершення казок. Я – історик, я знаю, що ніхто ніколи не живе насправді «довго і щасливо». В 17 я мріяла про це.

Про що я ніколи не думала, так це про те, що багато з того, що відбувається в Росії, Україні, і що я зрозуміла, стане настільки реальним у США. Такого я не очікувала. І не тому, що я ідеалізувала США.

Листопадової ночі 2016 я стежила за результатами виборів, і була паралізована. Єдиний раз, коли я пережила ті самі відчуття, було 11 вересня у Нью-Йорку, коли ми чекали, що злетить в повітря інша частина міста. Я подумала: це просто кінець світу і що я скажу своїм дітям, коли вони прокинуться. Думаю, невипадково, що наступного дня, коли я лежала на підлозі у своєму офісі в Єлі в холодному поту, мене нудило, першою людиною, яка мені подзвонила, був Славко Вакарчук з Києва. Він сказав: «Марсі, я телефоную тобі, щоб просто морально підтримати, я відчував те саме у 2010, коли усвідомив, що ми дійсно проголосували за Януковича. Може, деякі суспільства просто повинні пройти через це, щоб навчитися на своїх помилках...» Він намагався підняти мене з підлоги...

Він був правий. І думаю, що я завдяки моєму розумінню того, що відбувається у Східній Європі, зрозуміла те, що сталося, набагато краще, ніж багато моїх колег, які займаються питаннями Америки в своїй роботі. Я розуміла, що все можливо. Американці – як люди на «Титаніку», вони завжди думають, що їхній корабель не потоне, що їхній корабель найбільший, найновіший, найкрасивіший і найкращий... Працюючи зі Східною Європою, знаєш, що потонути може будь-який корабель, якщо зіткнеться з айсбергом.

Я також думаю, що я зрозуміла постправду у тому сенсі, що американці, можливо, були трохи загальмовані. У вересні 2015 року, коли я була у Дніпрі, розмовляла з людьми для моєї книги (я вела себе боязко, не поїхала на Донбас, на фронт, але я розуміла, що важливо провести деякий час на сході України і відчути ситуацію там). Усі казали мені: «Ви в Америці ніколи не зрозумієте, наскільки ми, люди з Донбасу, сприйнятливі для такої російської пропаганди, наскільки уразливі для всякого роду абсурдних історій, які показують по ТБ». Вони розповідали про друзів, рідних «по той бік».

Вони мають рацію: є речі, пов'язані з радянським досвідом, які я не зрозумію ніколи. Але як пояснити, що ті самі російські тролі за тисячі кілометрів, в іншому місці, через кілька років проробляють ті самі штуки з мого боку Атлантики? «Майдан – спонсорований ЦРУ фашистський переворот, українські нацисти йдуть на Донбас вбивати російськомовних» – абсурд. Але історія про Гілларі Клінтон, яка систематично експлуатує дітей для порнографії та утримує їх у підвалі піцерії у Вашингтоні – ще більш абсурдно. Однак мільйони американців повірили у це. Як це можна пояснити? Адже у нас довга історія демократичних традицій, у нас немає радянської історії і ми не можемо звинувачувати «гомо-совєтікус». Але якось це спрацьовує. Ми виявилися такими ж вразливими.

Ольга Танасійчук, Берлін

Фото автора та Ростислава Костенка