Міністр оборони у чорному казанку. Латвія святкує
Це було третє і останнє святкування сторіччя в країнах Балтії. До того я бачив, як відзначали цей великий ювілей Литва та Естонія. Всюди було багато цікавого, видовищного, яскравого, просто гарно і дотепно придуманого.
Але тепер можна узагальнювати, підбивати якісь підсумки, що стало особливою рисою кожного із свят.
ТРИ КРАЇНИ – ТРИ СВЯТА
У Вільнюсі найбільше вразили сто багать, розкладених вздовж проспекту Гедімінаса, від головного Кафедрального собору до будівлі парламенту, біля якого знаходиться меморіал, присвячений гарячим дням місцевого «майдану» у 1990-1991 роках. Надворі – лютий, 16-е число, холод. Але ці акуратно складені жаркі багаття, підтримувані юними волонтерами, творили дивовижне відчуття теплоти – не тільки фізичної, від вогню, але людської душевної. Люди у національних кольорах, національних костюмах, народні пісні, гімни. Так не хотілося покидати цей простір. Зізнатися, я кілька раз вже збирався йти, але щоразу лише перебирався до іншого багаття, з іншою компанією, з іншими піснями.
В Естонії найбільше вразило зовсім інше – підкреслена регіональність урочистостей. Естонці іноді говорять про себе з іронією (але і гордістю), що вони прагнуть бути «першими учнями». Якщо в Євросоюзі часто і багато говорять про важливість децентралізації, то естонці навіть на рівні символів, символічних жестів підкреслюють, що роблять саме це. Наприклад, президент Кальюлайд протягом року регулярно на кілька тижнів зі своєю канцелярією переїжджає на схід країни – в Нарву.
Подібно до цього, і святкування сторіччя в країні, яке відбулося 24 лютого, було децентралізованим. З ранку, зі сходом сонця – традиційне підняття національного прапора на «довгому Германі», найвищій замковій вежі місцевого Вишгорода. Потім – денний військовий парад на площі Вабадузе (Свободи). Це все у Таллінні. Але ось святкове богослужіння пройшло не в одному з чудових, стародавніх, з потужними органами, храмів столиці. А у церкві маленького містечка Пайде, розташованого в центрі країни, через що його часто називають «серцем Естонії». І святковий президентський прийом був ще далі на південний схід, у недавно побудованому національному історичному музеї в науковій столиці – Тарту.
Чим запам'яталася на цьому фоні Латвія, Рига? Звуком і кольором, картиною, частіше – картинкою, яка рухається в синхрон з мелодією, ритмом. І в цьому сенсі своєрідним стрижнем святкування сторіччя став Фестиваль світла, який проходив по всій Ризі з 16 по 19 листопада. Це дивовижне відчуття. Містом гуляють – сім'ями – святково одягнені і радісно налаштовані люди. Гуляють у добре відомих їм місцях. Але за кожним рогом їх можуть чекати чудові несподіванки, інсталяції, світлові проекції, які прикрашають кожен будинок.
ЖИТТЯ АННИ – ЖИТТЯ ЛАТВІЇ
Фестиваль світла, точніше, світлових інсталяцій Staro Riga з'явився до минулого ювілею країни, не такого круглого, до 90-річчя. До фестивалю, у принципі, звикли – проходить він завжди з якоюсь об'єднуючою темою. Але цього року, до сторіччя, тема була особливою – Доля Латвії. Зрозуміло, не кожен з 43 об'єктів фестивалю повною мірою відповідав їй. Наприклад, шоу Pikook, яке привезли з Франції і показали на ризькому каналі, являло собою двох білих сов (маленькі дирижаблики, наповнені гелієм), які кружляють над своїм гніздом з яйцями. Буття, сім'я, зв'язок усього живого – це загальнолюдські теми, які стосуються всіх. І дві великі фігури, які підсвічуються різними кольорами і рухаються під музику – це заворожуюче гарно.
Але були й інсталяції строго по темі. Наприклад, «Розповідь Анни», створена Агнес Мелбарде, недавньою випускницею Латвійської академії мистецтв. Агнеса – молода, талановита, надзвичайно активна художниця, учасниця виставок у себе на батьківщині і за кордоном. На створення «Розповіді Анни» її надихнула історія життя власної бабусі. 98-річна бабуся Анна пережила зі своєю 100-річною Латвією усі ці історичні етапи – першу незалежність, дві окупації, другу радянську окупацію, відновлення незалежності...
Усе оповідання – вміщені в 7 хвилин два десятки картин у стилі анімації та вуличних графіті. Ємний, дуже точний підбір символів, образів, що характеризують кожний період, їхній розвиток і перехід один в одного. Ось сільська дівчинка пасе корів, а ось вже місто – ми бачимо юну красуню років сімнадцяти. Війна. Всюдисущий Ленін, який стікає білою фарбою на криваво-червоному тлі. Типові радянські будинки-«панельки», які оперезають стару Ригу. Подані у дусі Уорхола різнокольорові розвали банок згущеного молока на прилавках – скажи сто разів «згущенка» та у роті стане солодко? Не стало, тим не менш. Латвія ніколи не мирилася з фактом окупації, завжди мріяла про свободу, і мрії збулися. В одному з інтерв'ю Агнеса процитувала свою бабусю: «Величезна любов – ось та якість, яка дала мені сили жити так довго». Любов до життя, людей, до Латвії.
Життя Анни проектувалося у середмісті Риги на стіну Музею декоративного мистецтва. Ця будівля відома тим, що ще за радянської влади, під час перебудови, тут вперше пройшов важливий форум за участю європейських лідерів. (Так Латвія, тоді ще радянська, поверталася в Європу).
А ось інша концептуально важлива робота «Формули нескінченності», робота групи авторів, яку показували в іншому кінці старого міста, на фасаді ризького виставкового залу «Арсенал». Образотворча основа цього відеопроекту – візерункова стрічка, зіткана з червоних і білих ниток, так званий «ліелвардський пояс», елемент національного костюму, який вважається одним із символів латиської культури. На фоні поясу виникають десятки фотографій – портрети політиків, письменників, режисерів, акторів, художників, які залишили слід в історії Латвії. Одночасно з портретами з'являються картини, відомі з дитинства усім латишам, – надбання латвійських музеїв. І паралельно – звукозапис голосів тих політиків, письменників, режисерів, що згадані в інсталяції. Про що вони говорять? Про Латвію, звичайно. Про своє до неї ставлення. Про радість займатися улюбленою справою в улюбленій країні – така справа не набридне ніколи, в цьому і полягає суть формули нескінченності. І все це рухається, мерехтить, говорить, а значить – дихає.
ПРО ОФІЦІОЗ – З ПОСМІШКОЮ
Потрібно, звичайно, розповісти і про офіційні заходи. Тим більше, що і вони були ненудними.
Ось вражаюча екуменічна служба у величному Домському соборі зі знаменитим органом. Починається вона о 9 годині ранку. Прийти на неї можуть усі бажаючі, без усіляких перепусток і квитків. Якщо прийдеш раніше, то можеш зайняти будь-яке місце, хоч у трьох метрах від президента, спікера та прем'єр-міністра. І це вражає. Ти відчуваєш, що влада десь зовсім поруч з тобою, як в переносному, так і в прямому сенсі. Не менше вражають орган, хор, проповіді.
(Але ось що ще цікаво. У РПЦ слова «екуменізм», «екуменічний рух», «екуменічна служба» останнім часом перетворилися на якусь страшилку для парафіян. А у разі їх критики – демонстрацію своєї понад-правовірності. Але так не всюди. Керівник місцевого підрозділу РПЦ митрополит Ризький і всієї Латвії Олександр бере участь у всіх екуменічних службах. І уявіть собі, нічого страшного ні з ним, ні з православ'ям у Латвії не сталося).
Схожі теплі родинні почуття виникають і на військовому параді, який традиційно проходить на набережній вздовж Даугави. У радянському дитинстві я, як і багато інших хлопчиків того часу, не пропускав трансляції парадів на Червоній площі. І пам'ятаю звичайну суворість облич їхніх учасників. А тут по-іншому. Водії у кабінах військової техніки привітні, з широкою посмішкою, машуть рукою оточуючим. Діти – у захваті. Найчастіше, до речі, машуть іноземні учасники параду, союзники по НАТО.
Ті, хто марширує, більш суворі. Крокувати, тримати лінію, тут особливо не до усмішок. Але і тут є винятки. Наприклад, військовий оркестр з Італії, який викликає посмішку і навіть здивування своїм проходом, точніше виступом. У цьому колективі дивно все, починаючи з військової форми – крислатий капелюх з великою копицею чорних пір'їн, такого розміру і густоти, що навіть мушкетери позаздрили б. І ось цей оркестр перед урядовою ложею не йде, не марширує, а... біжить. Причому біжить, доволі високо підстрибуючи. І робить це строго в ногу. При всьому тому ще і виконує музику, якийсь свій дуже жвавенький марш. Словом, прохід, тобто пробіг, дуже несподіваний і просто віртуозний.
Звичайно ж, запам'ятався на параді міністр оборони Латвії Раймонд Бергманіс. До строгого чорного пальто, звичайного для таких заходів, він надів строгий чорний казанок – за модою часів першої незалежності», 20-30-х років. І це не виглядало чимось натужним, безглуздим, дурним. А було якось дуже щиро, зворушливо...
Про що ще не можна не сказати, на 100-річчя Латвійської держави по всій країні, і передусім у Ризі, проходило безліч культурних заходів, концертів, виставок, ексклюзивних музейних експозицій. Організатори видавали цілі брошурки, у яких зазначалося, що де і коли можна побачити. Дивишся – і лікті кусаєш, що немає сил і часу на все встигнути.
СОНЦЕ ЖИВЕ НАД ДАУГАВОЮ
Знаком торжества став шоу-феєрверк «Життя Сонця» над Даугавою. Це був окремий витвір мистецтва. Не просто набір яскравих спалахів, вогнів, а 18-хвилинна розповідь в шести частинах про становлення та історію Латвійської держави, яка супроводжувалася музикою. Але і обійшлося таке шоу в десять разів дорожче, ніж традиційні ризькі феєрверки. Як заявили організатори (як на мене, з долею жарту ) – 234 999 євро. Спостерігали за цим дивовижним шоу-феєрверком більше 100 тисяч, не кажучи вже за тим, скільки людей подивилися у телетрансляції. (Шоу-феєрверк «Життя Сонця» можна побачити тут – з 4:30).
Але щоб розповідь не була такою вже піднесеною, скажу, що після феєрверку були проблеми з розвозкою такої кількості присутніх. Затори, переповнений транспорт, забиті електрички. І навіть невелика штовханина на самій набережній (ніхто, на щастя, не постраждав). Тому преса суворо вказала організаторам на недоліки. І ті пообіцяли подивитися, як можна виправити ситуацію до наступних свят (а організовувати свята у Латвії люблять і вміють).
Але загалом, навіть у російськомовній пресі, частіше писалося, що такі свята необхідні, хоч вони і затратні. Таке святкування запам'ятовується назавжди, і воно об'єднує націю історичною пам'яттю: ми живемо, ми будемо жити.
Олег Кудрін. Рига
