Саміт у Стамбулі: жодної зі своїх проблем Путін не вирішив

Саміт у Стамбулі: жодної зі своїх проблем Путін не вирішив

Аналітика
730
Ukrinform
Ключове питання для Кремля: йти з Сирії чи залишатися? І будь-який вибір — згубний

Минулої суботи у Стамбулі зустрічалися лідери Туреччини, Німеччини, Франції та Росії - далеко не останніх за впливовістю країн у світі, - аби домовитися, як врегулювати політичний конфлікт навколо Сирії. І чим завершилися розмови президентів Ердогана, Макрона, Путіна та канцлера Меркель? Що буде з Сирією далі?

За підсумками саміту лідери зробили спільну заяву (комюніке). Розлогий виклад цього документу не містить жодного конкретного рішення.

Звісно, пролунали слова, що конфлікт треба вирішувати мирно, а військові методи неприпустимі. А проти терористичних організацій (згідно затвердженому Радбезом ООН відповідного списку) домовилися боротьбу не припиняти. Звісно, що застосування хімічної зброї суворо засудили. А найголовніша, мабуть, частина комюніке — про намір створити до кінця року координаційний комітет під егідою ООН, який має розробити проект конституційної реформи в Сирії. А потім за цією реформою провести вільні та прозорі вибори в Сирії. Окремо зауважено, що у цих майбутніх виборах мають взяти участь біженці та вимушені переселенці з Сирії.

Хто має бути задоволений таким підсумком саміту?

Оскільки, повторимо, жодних конкретних і обов’язкових до виконання рішень не ухвалено, а процес підготовки конституційної реформи та виборів означений аж у надто загальних формулюваннях, то навряд чи можна назвати, образно кажучи, абсолютних переможців. Все відносно, звичайно, але водночас очевидно, що Росія однозначно потрапляє до числа “переможених”.

Саме Росія зараз найбільше зацікавлена, щоб процес урегулювання сирійської проблеми (звісно, так, як це врегулювання бачать у Кремлі) був швидким і результативним. Росія взялася збройно захистити Башара Асада, допомогти йому втриматися при владі. Захистила і допомогла. Асад нині почувається куди міцніше, ніж три роки тому, коли Росія починала заводити свої війська у Сирію. Абсолютна більшість території країни — під контролем Асада і його союзників — Росії та Ірану. Однак, по-перше, війна так і не доведена Росією та Асадом до кінцевої перемоги — залишаються території (насамперед — провінція Ідліб), де знайшли притулок сили антиасадівської опозиції. Розгромити ці сили росіяни і асадити вже не можуть, бо за них рішуче вступилися Туреччина і США. Серед іншого це означає, що сирійська альтернатива Асаду збереглася і нависає над ним, як дамоклів меч. Крім того, щоб вважати виконаним завдання збереження Асада при владі треба, щоб це визнали у світі, насамперед ключові зовнішні гравці — США, Туреччина, Євросоюз. А з цим — повний провал. Крім Росії та Ірану, котрі самі знаходяться під санкціями, ніхто Асада не визнає, попри усі військові перемоги в Сирії.

По-друге, оскільки активна війна припинилася, потрібно якось налагоджувати в країні мирне життя під владою Асада. Росія витрачає величезні кошти на утримання свого війська у Сирії, захопила значну територію цієї країни, але отримувати якийсь прибуток з неї, аби компенсувати витрати — не може. Сирія Асада — під санкціями, поки він при владі, Захід (а тільки він має потрібні для відновлення економіки Сирії кошти) не вкладе у Сирію ні цента. Скільки не намагається Путін вмовити інших лідерів, у тому числі — колег по саміту у Стамбулі, “взяти участь у відновленні Сирії”, все даремно. “Ти разом з Асадом зруйнував країну — ти і відновлюй, разом з Іраном. А ми дамо гроші тому, хто прийде замість Асада на вільних і прозорих виборах”, - ось таку по суті відповідь отримує Путін.

Жодної зі згаданих проблем Путін у Стамбулі не вирішив. Тому одразу ж, прямо на саміті, вдався до звичного залякування “партнерів”: мовляв, Росія готова підтримати сирійську армію у наступі на Ідліб, якщо “бойовики” “продовжать свої напади”. Однак путінських погроз продовжити війну вже ніхто не боїться: ні Туреччина, яка послідовно зміцнює свої збройні сили в провінції Ідліб і допомагає — організаційно і матеріально — збройним загонам сирійських опозиціонерів Асада, ні європейці — президент Франції Макрон миттєво заперечив Путіну: “Нема сумніву, що військова операція сирійського режиму буде неприйнятною у випадку ідлібського питання”. Усі розуміють, що поки в Ідлібі є турецька армія, Путін ніколи не наважиться на військовий наступ, війна з Туреччиною для Росії справді неприйнятна. Тож Путіну залишається лише закликати Ердогана “якнайшвидше вивести з Сирії усі збройні угрупування”.

Путін поспішає, бо час іде, гроші витрачаються, а остаточного позитивного результату нема, і невідомо як його досягти. А ось його колеги по саміту — зовсім навпаки. Вони можуть чекати як завгодно довго, поки завершиться процес підготовки до “вільних і прозорих виборів”, тобто — до моменту усунення Асада від влади. Але ж такий підсумок “сирійської кампанії” аж ніяк не входив у плани Кремля. Хто скаже, що Путін воював у Сирії за вільні та прозорі вибори?

Ключове у цій ситуації питання для Кремля: йти з Сирії чи залишатися? Піти — без російської підтримки Асад протримається проти опозиції, за якою — Туреччина і США, лічені місяці чи навіть тижні. І тоді чого варті будуть усі витрати — матеріальні та політичні — Росії на сирійську війну? Залишитися — такий самий результат після “вільних і прозорих”, тільки відкладений у часі. І тоді доведеться Кремлю з Сирії йти, а викинутих на вітер ресурсів буде ще більше.

Нема у Кремля прийнятного вибору, будь-який — піти чи залишатися — однаково згубний. Ось так Путін “усіх переграв”.

Юрій Сандул. Київ

Перше фото: EPA

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-