Кохання у двох кроках від війни і печаль далекого тилу

Кохання у двох кроках від війни і печаль далекого тилу

731
Ukrinform
Українські акценти фестивалю документального кіно, який завершився у Ризі

У столиці Латвії перевалив за середину Ризький міжнародний кінофестиваль (Riga International Film Festival). А от Артдокфест, який проходив в його рамках під керівництвом відомого документаліста Віталія Манського, у вівторок закінчився. У конкурсній програмі Фестивалю було відразу три українські стрічки: «Дельта», «Домашні ігри», «Тато – мамин брат». Помітними виявилися ще кілька фільмів про Україну – іноземного виробництва. Ну і дуже вражаючими, розкриваючими витоки різних процесів, були кілька стрічок про Росію, країну-агресора.

НЕМАЄ ЧУЖИХ ДІТЕЙ

Отже, про українські фільми. Першим показали «Дельту» Олександра Течинського. Це про буденне життя у дельті Дунаю (м. Вилкове та Вилківський район Одеської області). Неквапливий фільм талановитого молодого режисера без прикрас показав провінційність і, на жаль, убогий побут тих місць. Життя йде, тече разом з Дунаєм і його рукавами з природним календарем, починаючи від Святого Миколая, транзитом через Новий рік, Різдво, Хрещення – і до весни. Але до Великодня, свята відродження життя, не доходить. Релігійна обрядовість – начебто і ревна, і правильна (у кадрі багато старовірів, вірніше того, що залишилося у тутешніх місцях від старовірництва).

Течинский на представлении фильма
Олександр Течинський на представленні фільму «Дельта»

Але це все на стадії затухання – немов свічка перед іконою святого. Здається, що фільм – взагалі про вмирання, відмирання старого способу життя. Але приходу нового – на зміну – поки що не дуже помітно. І це дуже прикро, адже живуть ці люди на кордоні з Румунією, ЄС. А такий кордон не тільки розділяє, а й об'єднує. У цього регіону, в принципі, величезний потенціал для розвитку, питання лише в тому – як його реалізувати...

При всьому сказаному – від фільму не залишається відчуття похмурості, безпросвітності. Мабуть, тому що зроблений він у традиціях великого українського поетичного кіно. Відеоряд картини бездоганно по-естетськи вивірений. Ця краса, розлита у всьому, не тільки прекрасному, але і потворному, іржавому, зламаному, – залишає надію на щось світле.

Коваленко (
Аліса Коваленко ("Домашні ігри") зі своїм чоловіком і продюсером Стефаном Сіоханом

Ще два українські фільми «Домашні ігри» (режисер – Аліса Коваленко) і «Тато – мамин брат» (Вадим Ільків) виявилися дивно співзвучними. В одному старша сестра, якій самій лише 20, займається своїми маленькими братом та сестрою, готує їх до школи. А все тому, що їхній батько веде асоціальний спосіб життя, безсовісно пропиваючи допомогу на дітей. В іншому – дядько змушений виховувати племінницю, оскільки її мама (мати-одиначка) має проблеми зі здоров'ям (мабуть, психологічного плану). Героїня першої картини – гравець української жіночої футбольної прем'єр-ліги, яка мріє про національну збірну. Герой другої – андеграундний співак і художник. Самовираження у цьому житті для них є надзвичайно важливим, але... Турбота про дітей, не своїх, але і не чужих (чужих взагалі не буває), стає для них найважливішим у житті.

Показово, що в українських фільмах цього разу не було стрілянини, вибухів, вогню. Адже у того ж Течинського – минулий фільм був про Євромайдан, у Коваленко – про війну. Але тепер українські кіномитці задумалися, захотіли зафіксувати і мирне життя. І це теж не випадково: у таких обставинах перебуває наша країна. Потрібно якось облаштовувати її, розвивати, незважаючи на війну, яка йде на сході.

ВІЙНА БЛИЗЬКА І... ДУЖЕ БЛИЗЬКА

Але війна була в іноземних фільмах про Україну, які показали на фестивалі. Наприклад, у німецькій стрічці «Аня та Сергій» відомого режисера Іветти Лекер розповідається про молоду пару з Маріуполя. Аня та Сергій на пряме запитання автора картини, які у них стосунки, соромляться, починають жартувати. А наприкінці фільму кажуть, що їхнє майбутнє – незрозуміле, оскільки воно для них не менш туманне та страшне, ніж смерть...

Багато в чому це через війну. Вона тут у попередніх титрах і фоном – кілька зруйнованих будинків великого промислового міста, яке вмить стало прифронтовим. Але разом з тим – новенькі тролейбуси та патріотичні графіті у вікні проїжджаючого транспорту. Подібні суперечності, контрапункти – у всьому. З одного боку – труднощі у пошуку роботи в місті, зав'язаному лише на кілька великих виробництв. З іншого – Аня та Сергій танцюють не на якийсь убогій дискотеці, а на класному концерті групи Dakh Daughters, яка виступає у Маріуполі на Гогольfest'і.

Пара і сама намагається проводити якісь перформанси. Можливо, не зовсім вдало. Але вони чогось хочуть, чогось прагнуть. Аня взагалі думає виїхати до іншого, більшого міста (і мабуть, подалі від війни) –  до Харкова або, швидше, до Львова. Однак Сергій поки не наважується підтримати її вибір. Ось ця їхня нерішучість персональна, як і невирішеність багатьох проблем на державному рівні, і застає нас наприкінці фільму. Показово, що у самої Лекер враження від Маріуполя залишилися все ж таки позитивні. Отже, все залежить від наших героїв. Треба вирішувати, діяти, працювати.

Кадр из фильма «Далекий лай собак»
Кадр з фільму «Віддалений гавкіт собак»

А в данській картині Симона Леренга Вілмота «Віддалений гавкіт собак» розповідається про життя у прифронтовій зоні на Донбасі, в районі Гнутово. Головні герої – бабуся та онук. А мати загинула від снаряда. Життя тут також йде природними циклами. Вигляд, що відкривається з пагорба на Кальміус, чудовий у будь-яку пору року. Але незмінно й інше – вибухи, то далекі, то зовсім близькі. І сполохи від перестрілки «градами» теж частенько вторгаються в пейзаж. Бабуся, онук, другий онук, який приїжджає на гостину, кіт, собака і... день у день війна. Війна, яка стала частиною побуту. Це протиприродно, несумісно. Але тут воно поєднується. Що страшно. І боляче.

УРОКИ МУЖНОСТІ І ПРОПАГАНДИ

Також на Артдокфесті-2018 показали кілька гостро-політичних фільмів про сучасну Росію. Вразила коротка 29-хвилинна стрічка Олександра Зубовленка (Білоруь) «Уроки мужності».

Кадр из фильма
Кадр з фільму "Уроки мужності"

В ній показано мілітаристське накачування російської молоді у «військово-патріотичних клубах» на прикладі одного з них – у ближньому Підмосков'ї, точніше, місті Пушкіно. Те, що діти ходять в далекі походи, проходять військову підготовку, саме собою, може, і не так страшно (подібне є в різних країнах). Жахливо те, що вкладається їм при цьому в голову. А це брехня, що перевертає ситуацію з ніг на голову. Дітям країни, яка веде відразу кілька агресивних воєн, кажуть, ніби на їхню країну нападають, а вона лише змушена оборонятися.

Поздоровкин (
Максим Поздоровкін ("Наш новий президент") на круглому столі

Своєрідним продовженням «Уроків мужності» стала американо-російська стрічка Максима Поздоровкіна «Наш новий президент». Сам Поздоровкін живе у США. Мабуть, саме тому йому зі свіжим, дещо відстороненим поглядом вдалося так гостро, яскраво і дотепно розповісти про російську пропаганду. На прикладі того, «як росіяни обирали Трампа», а потім раділи його перемозі. Сам режисер на обговоренні фільму погодився з думкою, що головні герої його фільму – це, по суті, три злих генія російської пропаганди: телеканал Россия-1 і Дмитро Кисельов, Russia Today і Маргарита Сімоньян, НТВ та Ірада Зейналова. Зараз режисер вже думає про сюжет продовження «Наш новий президент-2».

Мабуть, найбільші суперечки на Артдкофесті розгорілися через фільм, з показу якого починався фестиваль. Це «Син» Олександра Абатурова про підготовку російського спецназу. Передісторія така. У 2013 році в Дагестані загинув російський спецназівець, двоюрідний брат режисера. Батьки хлопця, дядько і тітка документаліста попросили Абатурова зробити фільм про його брата. Отримана картина – «Син» – у підсумку така, що одні сприймають її як антимілітаристську, а інші – мілітаристську, яку можна показувати на телеканалі «Звезда» для пропаганди російської армії.

ГОСТРОТА КРУГЛИХ СТОЛІВ

Чому так вийшло? У фільмі є дві частини, два потоки – підготовка безликого спецназу і конкретна сім'я, горе батьків, які втратили сина. Горе ми побачили, по-іншому просто бути не могло. Але... батьки, сумуючи, явно пишалися загиблим сином. Загиблим ще у 2013 році (що для України особливо важливо), але не на строковій, а на надстроковій, контрактній службі. При цьому у автора немає уточнюючих запитань – до армії, до уряду, до себе... Наприклад, з ким воює російська армія в Дагестані? З терористами? А з ким в інших місцях?.. Ні питання, ні докору – нічого.

 «Сын» Александра Абатурова
Кадр з фільму «Син» Олександра Абатурова

Тому від фільму залишається доволі важке, неоднозначне відчуття. Останній кадр – солдат завантажують у військовий літак через вантажний відсік: впихають, втискують – двері-лопасті зачиняються. Хтось розгублено озирається – це дуже схоже на м'ясорубку з завантаженим матеріалом. Образ вражаючий. Але одним цим образом здивувань не зняти. Тим більше, що на попередньому кадрі юний солдат волає, насмішкувато кривляючись: «На войну едем! Убивать едем!». Куди ж полетіли живі (поки ще) родичі загиблого брата та сина? В Україну, в Сирію?.. Мабуть, так. Тому ми не можемо співчувати та бажати здоров'я нашому прямому військовому супротивнику. Це неминуче.

Саме про це багато говорилося на одному з круглих столів Артдокфесту. А на іншому – обговорювалося питання, чому російські режисери-документалісти перестають знімати фільми на гострі політичні, суспільно-значущі теми. І що ж тут тільки не прозвучало: «втома від політики», «втома від марних спроб вплинути на політику», «суто творчі інші інтереси», «поетичні образи, які впливають на людей поволі, але все ж впливають перевірено ще з радянських часів»...

Зізнатися, чути це було трохи дивно. Тим більше, що цього ж дня вийшло розслідування «Новой газеты» про брудні справи «кухаря Путіна» Євгена Пригожина (у тому числі, про залякування і навіть вбивства російських активістів, журналістів).

Але, на щастя, знайшлася людина, яка просто і зрозуміло сказала: російські документалісти перестають знімати фільми на гострі політичні теми, яких в Росії хоч греблю гати, просто тому, що хочуть жити. Це ж ситуація не нова – спочатку палиці в колесах, як мінімум, важко буде працювати. Потім підійдуть у темному провулку – і поб'ють, як Шлосберга або Кашина. Потім пришиють статтю, що в Росії робиться дуже швидко... І все. І ти вже ніколи нічого «такого» робити всупереч не захочеш.

Показово, що ці слова на тому круглому столі розвитку не отримали. Більше ніхто не став про це говорити. Промовчали. Мабуть – так, на всякий випадок. Лише якась дама з Німеччини сказала, що не вірить, ніби це так. І це теж не менш показово. Судячи з німецької преси, там не дуже розуміють всю загрозу, яка йде від нинішнього кремлівського режиму...

Отже, Артдкофест завершився. Але три традиційні призи основного конкурсу: Гран-прі, приз за кращий повнометражний документальний фільм і спеціальний приз журі будуть вручені не зараз, а лише на початку грудня. І, можливо, у Москві. Але це – станом на зараз, а за півтора місяця ще багато чого може змінитися.

Кадр из фильма Сергея Лозницы
Кадр з фільму Сергія Лозниці "Процес"

Так, Артдкофест завершився, але великий Ризький міжнародний кінофестиваль, у рамках якого він проходив, триває – до 31 жовтня. Після його завершення ви дізнаєтеся про найяскравіші події Riga IFF-2018, у тому числі – про два видатні документальні фільми від іменитих режисерів – «Процес» Сергія Лозниці та «Свідки Путіна» Віталія Манського. І про те, як їх тут сприйняли.

Олег Кудрін. Рига

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-